«Віктор Погрібний. Яблука з матусівського саду»

Александр Архангельский

У вранішній час наприкінці вересня ми їдемо до Арсенівки, де народився класик української драматургії Іван Карпович Тобілевич – Карпенко-Карий. Пряма, мов стріла, випущена з лука, траса з Кропивницького на Умань і далі,  на Львів – приводить нас до селища Велика Виска. Ми завертаємо на північ у напрямку до Новомиргорода. З правого боку весь недовгий час подорожі буде видно річку Велика Вись. Уздовж заасфальтованої дороги, майже переходячи з одного в інше, пропливають села з мальовничими назвами: Заріччя, Мар’янівка, Павлівка, Матусівка. Про їхню назву дізнаємося скоріше не з дорожніх покажчиків, а від достойного гіда, із чиєї ініціативи й відбувається поїздка, – Віктора Погрібного, письменника, керівника обласного літературного об’єднання «Степ».

            Маловисківський район закінчується – починається Новомиргородський. Перше село на шляху – Арсенівка.

На моє запитання: «Що далі?» – звучить у відповідь:  «Веселівка».

Я запитую знову: «А далі?»

І тут мене, мов удар батога, приголомшує фраза, яка й буде лейтмотивом подальшої оповіді:

–  Далі – кінець світу…

 

Усе… Скінчилася дорога – скінчилося життя. Найкоротший шлях до райцентру – лише полями. Щоб туди дістатися в негоду, треба зробити чималий гак через інший район[1].

Біля самого «кінця світу» – батьківщина Івана Карпенко-Карого, яку Віктор Погрібний врятував від загибелі, поклопотавшись про зв’язання її з обласним центром асфальтовою дорогою, зорганізувавши тут музейно-природний заповідник, за що – та й за свою поезію – одержав з рук Миколи Вінграновського та Бориса Олійника диплом лауреата  літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького.

Тепер стає зрозумілим, чому так болить Вікторові Олексійовичу його мала батьківщина – його Матусівка й Арсенівка, чому він  докладає так багато зусиль, аби з цих сіл не пішли останні люди, аби ці села збереглися не лише як позначка на всесвітній географічній мапі під назвою, яка нікому ні про що не говорить, – «Україна». Цього багато хто прагнув і прагне донині. Але на їхньому шляху стають патріоти – такі, як Віктор Олексійович Погрібний. Їхня зброя – Слово і Діло, що йдуть від полум’яного серця.

 

Нещодавно, 2014 р., у видавництві «Український пріоритет» вийшла з друку книжка Віктора Погрібного «Куща. Проза 2012 року», куди ввійшли чотири новели («Намисто для Миколи», «Артем», «Лист до письменниці», «Таємничий материк»), повість «Коробка від японських цукерок» та два есе («Не кличте! Любові мені не треба…», «Меч Вінграновського»). В одній із редакцій рукопису була ще й п’єса «Ковалівський граф».

 

Як пояснює автор у слові до читача,

 

«Куща – це намет. Для всіх, хто в ньому, однакові небо і зорі, однакові трелі солов’я і погук зозулі, як і сиві тумани та срібні роси. Але одні прикипають до зір, а інші їх не бачать, бо не хочуть підвести голову, ще для інших, хто в кущі, замість солов’їв краще б почути крик кабанчика, якого колять для шкварок, хтось блаженствує, пройшовши росяними травами, а хтось лається, що в росі промочив свої черевики…» Саме з цієї позиції йде оповідь.

 

Драма «Ковалівський граф».

То хто ж він такий – «Ковалівський граф», чому «ковалівський», чому «граф»? Відповідь віднайдемо в тексті: «графом» героя охрестили сільчани за аналогією зі Львом Толстим, який відмовився від проживання в місті, вибравши природне середовище – село, бо, за словами славетного письменника, «В місті можна пробути стільки, скільки можна пробути в клоаці», а «ковалівським» – бо головний герой мешкає саме в Ковалівці, яку він любовно називає Ковалівочкою, у старовинному селі, де ще козаки зимували й відковували собі шаблі.

Доля Трохима Івановича Кошовенка склалася так, що він залишився останнім мешканцем села. Сенс його існування – повернути селу життя, привабити тих, хто покинув свої поки що цілі будинки, повернути їх до рідних домівок. Ось і вигадує старий різні речі: то самогоном напуває чоловіків – колишніх сільчан, то старається вплинути на свідомість їхніх жінок.

Одначе все сталося інакше. До села навідується високе начальство з пародійними іменами – «великий державний діяч» Михайло Давилович, Станник – «міністр просвіщенія», Голишевич – «міністр-сільгоспник». Їхня мета: остаточно зруйнувати всі ковалівки, які ще залишилися на Вкраїні, аби дати простір «новим хазяям життя», яким немає ніякого діла до душі народу, до його минулого і майбутнього.

Страницы