«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

         Окремі статті своєю рішучістю в десакролізації майже «святих» за рівнем пошанування постатей здатні буквально шокувати не тільки людей, котрі гордо висловлюють на кшталт «я вырос (ла) на русской литературе», а й значно поміркованіших щодо прихильності до російської словесності. До таких статей у першу чергу належить стаття «Толстоєвський». Хіба ж не вражають, наприклад, такі слова: «Достоєвський не криється своєю епілепсією. Насолоджуючись гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, геніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей, бодай не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальови або Єлізавета Смєрдящая – вінець творіння і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під огиду ідеологію" кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова…» (Маланюк Євген. Книга спостережень. –  Т.2.  С. 399-400). І чи ж не звучить як шокуюче відкриття, як твердження, що відкриває істину, таке, наприклад, посилання Маланюка на слова Редіярда Кіплінга, який  «з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, геніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як півгодини"» (Там само. - С.400).

         І про Льва Толстого в такому ж плані, і навіть у жорсткішому. Ось, для прикладу, один із узагальнюючих пасажів: «Толстой був вузловим пунктом історії духа в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько-подвійний і історично-фальшивий, дух той в Толстому обнажився й „переполовинився" остаточно, детермінуючи долю петербурзької імперії й „очищуючи" від європейських декорацій місце для з'явлення віддавна причаєної стихійної суті – большевизму». (Там само. - С.403).

         І щоб подібні цитації не звучали як надто тенденційні, однобокі та несправедливі, пошлюся на Олександра Невзорова, добре знаного російського публіциста, який у відносно недавній статті з красномовною назвою  «У русской литературы закончился срок годности» стосовно Толстого писав буквально таке: «Богоискательная истерика имеет к сегодняшнему дню такое же отношение, как шумерские глиняные таблички. Пафосное мучительное многословное фэнтези Толстого о войне 1812 тоже свое отжило. В этом жанре появились образы и поинтереснее. Тема многолетних предсовокупительных терзаний самок в криноменах тоже сегодня особенного интереса не представляют».

І, нарешті, такий пасаж Є. Маланюка із вже цитованої статті «Кінець російської літератури», над яким варто подумати, щоб відкрити для себе певні смисли, котрі кардинально можуть вплинути  на наше сприймання та розуміння «образу» російської літератури: «Штучне – довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з „русскою” літературою, так буде з „русскою” культурою. Вони не виросли органічно з тіла єдиної (або  д у х о в о  найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком – химерне, але страва з нього була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм – це також наслідок харчування такою стравою» (Там само. - С. 357).

*   *   *

         І наостанок – кілька думок стосовно нашої теми.

Загалом тема «Євген Маланюк і російська література», так само як  і тема «Вісниківство  і російська література» є мало вивченими. Тут можна назвати  всього-на-всього кілька імен : Ігор Качуровський, Тарас Салига, Олег Баган, Олеся Омельчук. Про гостру актуальність цієї проблеми можна й не говорити – для думаючої людини вона більш ніж очевидна.

Зрозуміло, що знайдеться чимало людей, котрі категорично не сприйматимуть позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури і готові з ним гаряче сперечатимуться. Але ж вони мають пам’ятати, що сперечатимуться з поетом і мислителем, кожне твердження якого вже не раз випробоване часом на істинність. І кожного разу Час, цей найоб’єктивніший судія, підтверджував правдивість його висновків.

Треба наголосити, що, не зважаючи на високий градус критичності Є. Маланюка стосовно російської літератури, все ж йому не можна дорікати, як дехто готовий заявляти, в «зоологічній ненависті» до неї. Завдяки абсолютному слуху на естетичне, він, звичайно ж, розумів значущість багатьох постатей російської словесності. Він шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі  захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновуння Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова та ін. поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.