«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»

Слово «феноменальний» вживаємо в значенні надзвичайний, винятковий, рідкісний… І якщо це визначення застосовуємо щодо есеїстики, то таким чином немовби возводимо її до рівня видатного, нетлінного літературного явища, що піднесене до рівня класики, здатної витримати випробування часом. І, як явище, приналежне до класичного літературного фонду, воно потребує постійних пізнавальних зусиль – не тільки сьогодні, а й завтра, і післязавтра…

         Пам’ятаю реакцію на свою доповідь, котру проголошував 20 років тому на Міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження Євгена Маланюка (Кіровоград, травень 1997 року), де говорив про необхідність підніматися, доростати до Маланюка-мислителя, до його «прози» (так називав він свою есеїстику), котра зовсім не поступається його поетичній спадщині, а й, цілком можливо, і переважає її. Тим більше, якщо враховувати, що поетичне (художнє) слово в силу певних трансформацій психофізіологічного, морально-етичного, естетичного характеру, котре переживає сучасне суспільство, стає менш затребуваним у порівнянні зі словом, умовно кажучи, публіцистичним. (Про перевагу нон-фікшн-текстів над фікшн-текстами зараз говориться усе частіше).

Так от: проголошуючи в доповіді думку про особливу значущість «прози» Євгена Маланюка, я відчув, що аудиторія, що складалася із літературознавців усіх регіонів України, зустріла якоюсь настороженою тишею, в якій відчувалося і здивування, і мовчазна недовіра до мого твердження: всі ж бо, майже без винятку, учасники тієї конференції були знайомі на той час лише з поетом Є. Маланюком, і навіть не підозрювали, що існує бодай його двотомна «Книги спостережень» (Торонто, 1962, 1966) – на той час того двотомника  було всього-на-всього кілька десятків на всю соборну Україну.

         З часом, звичайно ж, знайомство з «прозою» Євгена Маланюка почало покращуватися. Тут свою роль зіграли і видана в 1995 році «Книга спостережень» (упорядник Сергій Білокінь), в котру ввійшли лише деякі статті з відповідного діаспорного двотомника, і окремий розділ у чудово скомпонованій книзі «Євген Маланюк. Повернення» (упорядник Тарас Салига), і окремі публікації в часописах та інтернетвиданнях.

         Чимало граней Маланюка-мислителя відкрилося зацікавленому читачеві в «Нотатниках» (2008 р.), котрі з такою любов’ю, сумлінністю та науковим професіоналізмом були зібрані, розкодовані та прокоментовані Леонідом Куценком.

         І нарешті, зовсім недавно видавництво «Смолоскип» подарувало нам «Вибрані твори» Євгена Маланюка (упорядник Олеся Омельчук), де в окремих розділах розміщено чимало нового та маловідомого з «прозової» спадщини письменника.

         Як бачимо, Маланюк-есеїст повертається на Батьківщину з далекої діаспори невеличкими дозами, такими собі імпульсами, котрі, якщо їх навіть зібрати воєдино, все ж не дають більш-менш цілісного уявлення про його літературно-критичну, літературознавчу, культурологічну, історіософську, суспільно-політичну спадщину.

         Маланюк-мислитель повертається до нас розпорошеним, а це означає, що його «прозова» спадщина поки що не сприймається сучасним українським суспільством як цілісність. І це є величезною втратою для нас, теперішніх, котрим явно не вистачає якихось могутніх об’єднуючих, твердих ідеологічних засад, які нам так необхідні у цю розхристану, цинічну, сповнену інформаційного хаосу постколоніальну і водночас постмодерністську епоху.

         Поки що найбільш цілісно, хоч при цьому далеко неповно, прозова спадщина Євгена Маланюка представлена в діаспорних «Книгах спостережень», котрі вже давно набули статусу раритетних.

         Сергій Білокінь відзначив, що це видання – «одна з найважливіших, найкоштовніших праць, на яку спромоглась українська еміграція». І додав: «Можна у своїх шафах зняти кілька полиць книжок і поставити на їхнє місце «Книжку спостережень», – вона переважить. Нормальними науковими методами аналогічних результатів можна досягти заходами великого колективу, багатолітньою аналітичною працею, а тоді знову багаторічними синтезами, пройшовши низку монографій і кількасот статей. Маланюк зробив це сам-один протягом одного свого життя» (Білокінь Сергій. Вояк української культури // Передмова до видання: Євген Маланюк. Книга спостережень. – Київ: «Атіка», 1995. –  С. 7).