З книжки «Вертеп на Куренівці»

З. В. Т. Х. Й. З. М.

 

Ми всі віримо в власне непорочне зачаття,

Неначе боги, неначе мікстури в аптеці.

Дитя проходить стадію дзеркала

Коли розглядає пляшечки на поличках в аптеці –

Тисячі вічок позирають звідти на нього.

Люди – як ці пляшечки, як мікстури в скляних оболонках, –

Руки нечисті – і гинуть вони,

Руки вмілі – й мікстура породжує нову мікстуру.

Маґія. Творення. Деміюрґія.

Дитя б’є рукою по плесу води –

Це воно чи хтось інший

Скривився від болю

Потойбіч водяної межі?

Адже люди – вода, безсмертна в своїй простоті, що

Замерзає, тане, тече

Й примушує слізьми конденсату

Плакати чийсь мікроскоп.

Хто ж забруднив їх піском?

Хто напнув на кістяк?

Хто обмежив цією мензуркою тіло,

Прирікши на смерть?

Що жорстокіше є за піщаний годинник?

В якому пісок у піску

Відмірює час, що залишивсь

Воді на життя у своїй герметичній посудині.

Дитя розбиває скляницю на кухні,

Дитя розбиває піщаний годинник і дзеркало

В ванній кімнаті на друзки.

І нині, і присно, і вовіки віків

Вірили ми – і віримо зараз

У власне непорочне зачаття,

Неначе нас не торкалася вміла рука

Потойбіч розбитого нами дзеркала-шкла.

 

***

і горда осанна здирає намисто

як зорі з’їдає привчений молюск

     Іван Андрусяк

 

Цей дивний хижий світ!

Подивишся і поранишся…

Дівчинка-панда ховається в мушлі

З дзеркальними стінами.

Дівчинка-панда ніжна,

Мов сон метелика літньої ночі,

Ось навіщо їй мушля…

Лишень визирнувши з неї,

Дівчинка-панда побачить,

Як сонце танцює у почті з морських павуків…

Лиш відступи на мить,

І той морський павук

Накине на твоє обличчя сітку,

Як він її уже накинув

На тих, хто спочиває

Під твоїм порогом – носить

На обличчі вічну маску із коралів.

Ех, знати б, куди плив той корабель…

Глянь,

Твоя мушля, як Папська тіяра,

Визирни з неї

І подивися

На сонце –

Воно не старіє,

Хоча і вмирає щоночі.

Куди тобі змагатися з ним, Дівчинко-пандо…

Ти дивишся у свої дзеркальця,

Всесвіт існує між ними,

Май мужність, заплющ їх –

Хай він зникне.