«Чудо на Ікві»

3

Батюшка гнав свою «Ямаху» полем до лісу. У навушниках лунав  «Radiohead». Окрилений успіхом, отець Микола почував себе переможцем: майже десять тисяч гривень менш як за тиждень удалося зібрати «на храм» — і ось, вони лежать в рюкзаку за його спиною. Він усміхався сам до себе. «Тепер я взую всіх! — думав Микола. — А-ха-ха-ха! Нехай тільки посміють!». Так, з нього часто насміхалися за рокерський вигляд, за любов до ударних інструментів й ансамбль, у якому він грав на барабанах, до того ж інші попи не сприймали Миколу серйозно. Він часто заперечував їм: мовляв, найперше він — особистість, він любить музику, і християнський рок досить таки поширений та успішний у світі. «Перед Богом, на відміну від вас, я чесний. Ви — пережиток минулого, глухі, пострадянські попи», — говорив він.

Це ще більше обурювало стару гвардію й поза очі вони шкодили йому, як тільки могли.

Микола виїхав на путівець:  ліс попереду, домівка — теж. Хвилин зо двадцять і...

... аж тут — бац! — лис вискочив на дорогу, просто під колеса, маленький рудий лис, — БУХ! — і Микола полетів через кермо, а мотоцикл — вбік. Секунда польоту — все життя перед очима. Він чув сміх, жарти, слова попів: «Доїздився!». Перемотати б усе назад...

Біль ошпарив спину, по хребту повз до голови, плеча, ноги, руки.  Микола лежав на узбіччі, відчуваючи присмак крові в роті.

«Живий!» — лунало в голові.

Живий! — а з нього все ще збиткувалися.

Хотілося кричати. Кричав. Думав, що кричав. Не міг ворушитися.

Розплющити очі Микола боявся.

4

Обуренню не було меж.

— Яка експертиза?

— Ми не пустимо вас сюди!

— Затримайте їх!

Півчі вишикувалися у «спартанський» рядок, тримаючись за руку ближнього свого.

— Сашо, ти для чого їх привіз? Га? Скажи?

— Усе мусить мати прицину.

— Причина — це наша віра. Ти хочеш її поцупити?

— Я хочу знати правду.

— Люди! — кричала одна з півчих. — У нас хочуть украсти Бога. Нас хочуть залишити без Божої Благодаті! Без чуда! Поставивши його під сумнів, ти, Сашо, відвертаєш від нас Усевишнього!

Навколо збиралося дедалі більше людей. Скільки тут прочан? Пару сотень? Тисяча? Більше? Так відразу і не скажеш.

— Люди їдуть сюди молитися, а ти? Їм потрібна віра, Бог...

Акадємік спробував взяти ситуацію під контроль:

— Микола де? — запитав він.

— Немає.

— А хто тут головний?

— Тут немає головних.

Грім серед ясного неба повалив усіх на коліна. Академік дивився на все з жахом. Він і сам не розумів, що тут діється. Люди хрестились, а з півдня насувалися темні, налиті свинцем хмари. Погожа днина різко змінилася негодою, а на землю впали перші краплі дощу. Було холодно, дуже холодно, пробирало аж до кісток. «Господи, прости нас!» — просили півчі, проте вітер тільки посилювався, і люди почали тікати хто куди.

На землю посипався град. Його горошини білим укривали ґрунт. Десь зазвучали автомобільні сигналізації. Акадємік, прикриваючи голову руками, швидким темпом рухався до магазину.