«Друга пектораль», оповідання

***

Як я й передбачав, Геннадій Рубаненко не очікував такої швидкої реакції поліції. Розгублений і наляканий, він  наговорив зайвого, що згодом і дало змогу слідчим передати справу до суду. Опинилися під арештом і двоє його «помічників», які в повсякденному житті виконували функції бодігардів. Усі суголосно стверджували, що не вбивали старого фізично, а лише хотіли полякати зброєю, а він, мовляв, сам випив отруту. Відповідно, адвокати просили суд перекваліфікувати справу зі статті «Навмисне вбивство» на «Доведення до самогубства». Проте суд на це не пристав.

Картина злочину вималювалася. Рубаненко з «помічниками» приїхали до «дяді Вєні» ніби просто поспілкуватися. Потім поставили ультиматум — продай, мовляв, пектораль, яка теж виявилася не зовсім «чистою»: її випадково знайшли чорні археологи, котрі раніше працювали на «дядю Вєню». Він узяв її за безцінь, носив до експертів, тож разом зі справжньою її цінністю розкрилася й інформація про саму наявність артефакту. Зрозуміло,  старий їм відмовив, можливо, й не дуже ввічливо, і тоді в хід пішла зброя. Колекціонера примусили дістати пектораль із потаємного сейфа й забрали її. Тоді він, вочевидь, зрозумів, що це останні миті його життя і попрохав хвилину, щоби відправити важливого листа. Зрозуміло, що Рубаненко уважно читав те, що писав «дядя Вєня», але не побачив там нічого особливого. Як його насправді примусили випити отруту, злочинці так і не сказали; можливо, він і справді сам її випив перед пістолетними жерлами…

Найбільшою ж проблемою було те, що про пектораль усі злочинці дружно мовчали, даючи зрозуміти — тут вони триматимуться до останнього. Тотальні обшуки всіх офісів та житла підозрюваних також ні до чого не привели. Вивезти скарб за межі міста теж навряд чи встигли б, адже ніхто й помислити не міг, що буде затриманий уже наступного дня після скоєння злочину. Допоміг випадок.

Оперативники й надалі опитували всіх, хто був причетний до бізнесу головного підозрюваного, сподіваючись натрапити хоч на якийсь слід. З директоркою великої крамниці антикваріату, яка розташовувалася на першому поверсі величезного офісного приміщення Рубаненка, Сашко Скидан вирішив поспілкуватися сам. Так мені потім і сказав: «Відчував — щось трапиться!» І от вони ходять залою, розмовляють, аж тут прибиральниця підбігає і каже: “Вибачте, а там, у вітрині, на шиї манекена княгині Ольги якась залізяка висить. Раніше не було, а тепер висить”. Директорка побіліла, почала щось лепетати, а Олег відразу: “А дозвольте, я погляну, що там за залізяка!”».

Так і закінчилася історія з другою скіфською пектораллю, яка саме зараз перебуває на реставрації, щоб невдовзі отримати почесне місце в експозиції скіфського золота — поруч із пектораллю першою, яка залишається відомою в усьому світі. А ми з Сашком Скиданом уже двічі їздили на могилу дивовижного чоловіка Веніаміна Тоцького, який за хвилину до смерті знайшов у собі силу, мужність і незвичайний спосіб повідомити світові ім’я свого убивці…