«Ми — не казки»

Олександр Косенко

     ***

Лелеки стали на крило

Між нами довгі ночі стали

Стоять

Твого тепла так мало

Охрить

Іржавіє зело

Приклавши вухо до землі

Я чую як стають навшпиньки

Чужі слова

Що мав

Розтринькав

Твої

І лагідні

І злі

Слова

Належать не мені

Вони тепер

 

Не треба бурі

Щоби прогнати дні понурі

І пригорнути світлі дні

Такої не знайти свічі

Щоб серце вабила до тебе

Лелеки обживають небо

А ночі

Довгі

Як мечі

 

***

Ми з вереснем

Рідня

В очікуванні стужі

Летять його ключі

Бряжчать мої ключі

Пас Чорнобог коня

На крижаній калюжі

Де райдуг павичі

Мовчать мені сичі

У куцім леті дня

Життя летить за Лету

І від кохань палких

І від гірких жалів

Ми з вереснем

Рідня

Карету нам

Карету

Залюлить сніг стежки

Забракне долі слів

Ми з вереснем рідня

Ми

Шепоту тихіші

Але кому стелить

До березня лижву

Снігами

Навмання

Де стужа сум колише

Цей світ мені

Болить

Допоки я живу

 

***

Бог мовчання

Золотий

Не срібний

Золотий

Та серце

Кам’яне

Сни

Чужі

Нелагідні

Нерідні

Намовчали богові мене

Намовчали

Пхнули

І помчали

Всесвіт рятувати від безсонь

А мої неприспані печалі

З каменя кресатимуть вогонь

З того

Що хитається у грудях

Листопадним богом німоти

Небо Неба сонце мружить рудо

Снить

Мовчанням Слово зберегти

 

***

За літом жаліти

Зась

Осіннього бога сироти

Стомились у літо вірити

Змінили Буджак на Канзас

Стомилося сонце йти

Стрімкого піднеб’я стежкою

У небі пташина мешкає

Та інші живуть світи

Петрівка моя

Збулась

Летить в засвіти з лелеками

Мчить жовтень по воду з глеками

Дощить

Та жаліти зась

 

***

Де осені небо чадне

Ці сни не забули мене

І вирію літери марні

Допишуть надії безхмарні

Не хмарами

Сірим дощем

І біль

Розміняти на щем

Зійдуться розлуки безсонні

Мене ж не забули ті сни

Що мчали з весни

В полини

У сиві

Як в яблуках коні

Сторінки