«Невизнаний київський блукалець», есей про Аттилу Могильного

Богдан Ковальчук

Інколи напрочуд тяжко відокремити мотиви прадавнього українського Києва від спогадів самого автора. За хитросплетінням таких різноматітних образів, що їх навряд чи насмілився б вербалізувати будь-який інший поет, ховається душа самого Аттили — тонка, тендінта і, на жаль, легкозламна. Вочевидь, митець часто оглядався на своє життя, намагався усвідомити себе в суспільстві, а втім…

 

Виходиш з роботи

і в магазині на розі,

спершись ліктями на стійку,

випиваєш свою чашку кави.

Друже, озирнися:

чого ти такий самотній?

Твоя юність пройшла,

твоя зрілість нікому не потрібна (...).

(Із циклу «Нічні мелодії»)

 

Можна називати найрізноманітніші причини смерті Аттили Могильного. Тут доста буде навести так звані об’єктивні, суто біологічні та медичні фактори. Але я гадаю, що поет пішов тому, що ми не вміли його прийняти. Не могли, не хотіли, не мали часу його почути — і саме тому Аттила, востаннє всміхнувшись нам десь посеред чергової київської вулички, так само непомітно зник із наших очей. Він почувався зайвим тут, у цьому Києві, який водночас палко кохав так, як, гадаю, жоден інший поет-сучасник.

Аттила Могильний залишив нам для дослідження цілий культурний пласт — свою поезію, яку інакше, ніж феноменом, просто не назвеш. Проте чи доцільно, власне, досліджувати ці вірші? Як корінний киянин думаю, що їх потрібно найперше відчувати, пропускати крізь серце, дозволити їм розквартируватися у найтаємніших кутках душі — й тоді Київ постане перед нами саме таким, яким його малював Аттила.

Нині я з групою «братів по зброї» веду активну боротьбу за вшанування пам’яті Аттили Могильного тут, у Києві. Завдяки небайдужим цьогоріч одна з нових вулиць Відрадного отримала назву «вул. Аттили Могильного», і це — тільки початок великої роботи, яку ще належить виконати гідно. А все чому? Сам не знаю, чим мене так вабить митець. Щоразу як прочитаю його вірші — поза шкірою пробігають мурашки, а на серці робиться так тихо й затишно, як тільки може бути тихо й затишно у галасливім Києві.

 

Візантія і присмерк — ранковий, мов присмак цикути,

і гойдання дахів черепичних — наче шовк колісниць і плащів.

Увійти у цей день — як до леза ножа доторкнутись.

Увійти в опалеву кімнату з галереями пристаней і човнів.

 

Асфальтована вуличка рухом недбалим відімкне

сонний порт і поезію телеграм,

і на тлі цих зелених дерев червону цеглу будинків —

наче давньої книги тонки і потертий сап’ян.

 

Біле сонце слов’янське від сотні суєт

піднімає це місто на вежі і списи

і малює навпроти легке і кохане обличчя

чи дівчатка, чи панни, чи так — ренесансу портрет.

(Із циклу «Ренесанс»)

Сторінки