«Невизнаний київський блукалець», есей про Аттилу Могильного

Третього вересня цього року збігло десятиріччя, відколи столичними вулицями вже не милується один із найталановитіших поетів-вісімдесятників, урбаніст і водночас ніжний лірик Аттила Вікторович Могильний.

На моє переконання, історія цього поета — яскравий приклад того, як людина може так і не знайти свого місця у сучаснім суспільстві, чиї цінності й орієнтири — далеко не те, що могло б надихати на загальну, всесвітню залюбленість і відповідну творчість. Простіше кажучи, цей митець залишався великим мрійником, таким собі міським романтиком, тоді як саме місто — його улюблений та оспіваний чи не в усій творчості поета Київ — є організмом подеколи безжальним і цинічним.

Народився Аттила Могильний шістнадцятого вересня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року в родині не менш уславленого поета-українофіла Віктора Миколовича Могильного, відомішого широкому загалові як Віть Вітько. Пан Віктор свого часу був невтомним борцем за українську мову й національну ідентичність. Матір Аттили була угоркою за походженням (звідси й таке дивне для нашого вуха ім’я їхнього сина), яка, проте, перейняла українську позицію чоловіка й зробилася патріоткою, а тому ліпшого місця для формування світогляду майбутнього митця, ніж квартира Могильних на столичній Чоколівці, годі собі уявити.

Слід добре розуміти час та обставини, у яких випало народитися Аттилі. Іван Малкович у післямові до повного зібрання поезій Могильного «Київські контури» (Київ, «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2013) наводить таку красномовну цитату з нарису Василя Овсієнка: «На початку шістдесятих, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин — цих островів незалежности — було небагато. (...) У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни були обписані українськими словами й автографами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. (...) У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-аґресивному середовищі».  

Аттила закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Місця його роботи варіювалися від посад викладача україністики у Варшавському університеті й учителя в гімназії «Києво-Могилянський колегіум» — школи, де свого часу здобував освіту і я, — аж до телебачення та редакції газети «Голос України». Але передовсім нам він відомий як автор чудових поетичних збірок «Тумани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991), а також однієї прозової книжки — дитячої повісті «Мавка і мурашиний князь» (Київ, вид-во «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2006).

На превеликий жаль, постать Аттили Могильного в українській літературі в цілому та в київськім її контексті зокрема залишилася малопомітною. Чому так склалося?

Аттила був сином свого міста, про що аж кричать написані ним рядки. Київ у його віршах якимсь неймовірним чином примудрявся бути водночас сучасним і прадавнім — якби в котрійсь із кав’ярень середмістя зненацька зустрілися на філіжанку запашного напою середньостатистичний київський містянин кінця двадцятого сторіччя і, до прикладу, княгиня Ольга. Причому вряди-годи ці сюжети перетинаються в одному й тому самому вірші, через що створюється химерне враження відсутності такої катеґорії, як час:

У диму цигарковому місто — геть промислове,

у диму на світанку,

ми — в крові, ми — вершники, юні,

ми на конях приходимо,

і в траві, над нами, як горлиці, —

діви юні, вродливі і ніжні,

і кохані, тому що —

в диму світанковому.

(...)

Місто дихає, пагорби —

в синьому мареві,

небо — в золоті,

діви — в хутрах,

ще усе на місцях,

ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:

О шовкова трава Берестечка

і удар кінноти під Батіжком.

(із циклу «Собор»)