«Білий попіл зими», вірші

*

З початком війни в нашому житті все налагодилося

стало все зрозуміло

все прояснилося

стало все на свої місця — з початком війни.

З початком війни

повернулися до своєї звичної роботи —

воювати

бо таке призначення чоловіка

його правдивий життєвий триб.

Якщо залишався час за війною

коли в роботі утворювалися

нетривалі природні паузи

поміж вбивати і вмирати —

писали вірші

кохали жінок

вирощувати сади.

 

Та настали скрутні часи для солдатів моєї чоти —

війна закінчилася

бійці не знають куди себе подіти

чим зайнятися

що робити

як вони житимуть

як вони далі житимуть

без війни.

 

Це наче одного дня твоя дружина пішла до іншого

рукописи твоєї книжки знищено пожежею чи необережним кліком

до твого квітучого саду прийшла осінь і лісоруби.

Це наче йти в атаку коли заклинило зброю

без розвідки арт-підготовки по мінному полю без побратимів

за країну якій зрештою на тебе байдуже

без наказу вижити

без наміру перемогти.

 

В одну мить дерева у твоєму саду розправили крила

скинули недозрілі плоди

наче малолітні хвойди за шторкою на кухні

в старої відьми-повитухи

і сильним помахом рук вирвались із землі

щоб залишити тебе самого тут

наодинці з цим сторозтерзаним світом

залишити цю спаскуджену землю

в одну мить здійснити свою давню мрію про небо

про політ

(разом з деревами відлетіли вірші та птахи).

 

Жінки вчинили так само

ті котрі мали крила

бо крила на щастя є далеко в кожної

залишивши тобі повні сторінки

якоїсь нудної буденної прози

де вже ні літер ні втрати ні жалю ні болю

ні історій неквапливо розказаних

лише самі розділові знаки

а на місці саду — не викорчувані пеньки.

 

Птахи жінки вірші — це зрозуміло

від них можна було очікувати чого подібного

навіть яблуні тебе не здивували

вони вже давно потайки пробували літати

поривалось в небо

але — вишні?

вишні — як ви могли?!

 

Задощило

і жодної надії на повернення тепла

на повернення літа

зосталась гола екзистенція

наче викинута на сміттярку надувна дівка

голосніше музику!

щоб не чути як каркають ворони

солдати повертаються з війни додому

солдати повертаються

щоб померти

від невимовної втоми

від досвіду

в цілковитому забутті.

 

А ми залишимося

хтозна для чого

хтозна чи надовго

може на день

може на трохи довше

постоїмо

ось тут постоїмо

на краї криги

на краю землі.

Постоїмо наче полярники

котрі 9 місяців у році чекають навігації

і корабля

який цього року мабуть знову не прийде.

Про них усі забули

навіть хто мав би пам’ятати.

 

Чекаємо зими

і вічної мерзлоти.

 

*

Він думає про Донецьк

про шістнадцятиповерховий будинок

на перехресті вилиць «Л…» і «О…»

про маленьку квартиру у висотці

на останньому поверсі

з виходом на горище.

Він думає про дім

думка про дім дає йому тіло

тримає укупі

робить вагомим важким

без неї — він пустотілий.

Якби у нього запитали

чи варто будувати житло

в такому непевному місці як це

він відповів би що ніхто не може бути певен

за своє місце.

Спитай у ластівки чому в’є гніздо на краю обриву

на березі стрімкої річки.

Потужна течія невпинно вимиває ґрунт

землю і пісок

тож рано чи пізно будинок обвалитися

піде на дно

в обидвох випадках

пташиний так само як людський.

 

На горищі у нього була майстерня

підрамники засохла фарба на палітрі

жовта яка не стала сонцем

синя що вже ніколи не буде небом

розібрані на дрова мольберти

ошмаття недописаних картин

переполовинені тіла людей

шматки тварин — лапи голови крила

дерева без крони будинки без стін

вітрила без човнів човни без моря

пробита стеля обірвана люстра вирвані розетки

бите скло обсипана штукатурка виламані двері

перекошені одвірки наче скелети колишніх мешканців

оголені дроти оголені нерви чийсь оголений біль

колажі створені негодою та чужими берцями

колажі створені війною —

сорок років життя —

валялися на підлозі.

 

Тепер це просто гарне місце для позиції

хороший огляд на чотири сторони світу

вразі чого якщо знадобиться відхід по дахах:

гарна позиція для ведення вогню

гарне місце щоб когось убити.

 

Він думає про рушницю

з хорошим боєм з оптикою з глушником

про фірмові набої щоб не схибити

(кулеметний тут не годиться).

Він облаштовує вогневу позицію у власній оселі

усі необхідні приготування щоб забрати життя

для життя цей дім скінчився.

 

А ще він думає про неї.

Він малював її не один день

не одну ніч

ніяк не хотіла оголювати грудей

соромилася

дівчина з Горлівки

модель

зараз вона там

по інший бік

снайпер чи медсестра

чи просто окопне м’ясо для:

війна

більше нема чого соромитися.

 

Він думає про томик Тичини

про «Маленького принца» Екзюпері

хтозна скільки доведеться сидіти

вистежувати ціль

щоб заповнити розломи в часі

розломи в собі:

щоб не здуріти. 

Аби не чути як пораненим звіром кричить світ

не дивитися як він кидається

рве усе навколо

калічить усіх підряд

спокійно всадити йому кулю поміж очей

коли прийде час

сказати наостанок: усе

квити.

 

А ще він іноді думає про бога

хоча як про бога? —

про те чому так безглуздо влаштований світ

він думає про молитовник

зі щоденними молитвами

про новий заповіт

волонтерське видання

палітурка в камуфляжі —

щоб були під рукою

про всяк

аби не так самотньо

не так страшно

у цьому страшному світі.

*

Цілий день стояла невимовна спека

Тінь — лише та що від тебе

Від твоєї голови в касці

Від твого тіла в бронежилеті

Від твоєї зброї та саперної лопатки

Якою ти — попри спеку — намагався поглибити окоп.

Тінь яка падала на тебе —

Лише земля яку ти відвойовував у неї

Яку брав з боєм перед тим як викинути наче непотріб

Кудись у небо Кудись позаду себе

Війна і спека перетворювали цю нещасну донецьку землю

На бетон.

Правдива тінь — випадкова птаха над полем бою

Над широким донецьким степом

Та дим від цигарок.

Вода — тільки твій піт

Та іще та що у вологих серветках

Хіба ще сукровиця просочується де-не-де

Крізь бинти накладені на рану

Але ця обставина нікого не обходить

Окрім ротного ліпили і великих чорних мух.

 

А ближче до вечора починається концерт «на замовлення»

Із самісінького пекла — жартують хлопці — їм тут іще до жартів

Міномети СПГ АГСи стрілкотня

Інші музики диявольського оркестру

Години зо три поспіль гатить по шахті без передиху

Відпрацьовують усю площу сантиметр за сантиметром

Щоб навіть випадково не обійти когось увагою

Навіть випадково не дати комусь зачепитися за життя.

 

У відповідь ми прострілюємо зельонку по-тихому

Спершу посадку за колією Потім соняшникове поле

Бур’ян з коноплею та іншим веселим житом

Звідси в бінокль не дуже добре видко

Піти б подивитися Цікавість ціною в життя.

 

Вибиваємо хто обойму хто дві хто декілька

Не прицільно Переважно навмання 

Це коли чітко знаєш напрямок і чуєш звідки б’ють

Але самого гада не бачиш

Нашпиговуємо свинцем тендітне тіло світу

Наче ґаздиня коровай родзинками 

Спересердя докидаємо «мухами»

Більше — щоб відвести душу Про всяк.

 

З настанням сутінків з-за терміналу виїжджає танк

Відпрацювати відрядження Відстріляти БК

Щоб гроші вчасно прийшли на картку

Аби було що переслати в Тамбов родині —

Хворій матері Дружині Дітям — в Тамбові нині дороге життя

Лише тут воно нічого не важить

Нуль Тож ціна відповідна Близька до нуля.

 

Поки арта погоджує зі штабами дати обратку — гад тікає

Цього разу Але його час ще неодмінно прийде

Чи правильніше казати «приїде» коли говорити про танк?

(Так одного разу вбили мого товариша

Екіпаж тамбовців-заробітчан.)

 

Підвалів на шахті практично не має

Тож ховаємось за якимось непевними стінами

Залишками чогось Чого — вже ніхто не згадає.

 

Окремі відчайдухи використовують тактику

«В один окоп снаряд два рази не прилітає»

Тож окопів для себе не копають

Чекають коли міна чи снаряд зробить в землі яму

Коли вдарить крупний калібр

Потім перебираються туди

Перетягують свій нехитрий солдатський скарб

Питну воду зброю БК спальник каримат якісь лахи

Пересуваючись короткими перебіжками

Щоб окультурити це все трохи саперною лопаткою.

Це все що треба знати про заходи безпеки на реальній війні

Про війну та фартовий окоп

Зазвичай це працює але на жаль не завжди.

 

Мине зовсім небагато часу і про цей бій нагадуватиме

Лише пісок від розтрощених бетонних плит

Який ще довго скрипітиме на зубах

Поки не ковтнеш його за сотим разом

Та обличчя в маленьких ранах

Посічене наче віспою шрапнеллю із дрібних камінців.

Але це вже наче й не заважаєш

До цього потроху звик.

 

Четверо трьохсотих і один двохсотий у нас

Семеро трьохсотих і двоє двохсотих у них

Вийшли на нашу хвилю в ефір

Домовилися обмінятися загиблими

Та про дванадцятигодинне перемир’я.

 

Можна видихнути Підбити підсумки

Привести до ладу зброю і себе

Хтось сказав помолитися? Най буде: амінь.

Сьогодні ніхто нікого не переміг

Хіба хтось самого себе

Вижили Ще один день позаду Не пустили далі гадів

Завершено ще один день війни.

 

(І як добре не знати нікого такого дня

Хто згодився б поміняти цю спеку на Труханів острів

Прохолодну воду

Холодне пиво

Лінивий пляж

Розімлілих красунь у бікіні.

 

Найстрашніше на війні прогулюючись Хрещатиком

З дружиною чи просто красивою жінкою

Погожого літнього дня

Зустрітися зі старенькою бабусею

Яка перепинить тобі дорогу гляне в очі і просто запитає в лице:

Чому ти такий красивий молодий і здоровий ходиш тут?

Чому ти не на війні синку?)

*

Непробивна темінь нависла над селищем

Наче бронежилет класу А3

Створює видимість захисту

Та життя не рятує

Вздовж лінії зіткнення

В кевларових касках ходять сни

Оминають розтяжки

Пригинаються Відстрілюються

Перебігають Переповзають туди сюди

Одні й ті самі сни

З нашого боку так само

Як з їхнього.

 

Світломаскування на вікнах

За стіною пихкає генератор в гаражі

Стрілкотня на «бороді» на «альпіністі» потім на «десні»

Десь за дамбою лягають 120-ті міни

Але якось мляво

Наче без наміру комусь нашкодити.

 

«Дніпро» спить

Гнівається коли старші називають його «малий»

195 сантиметри зросту

Хоча йому лише 23

Торік закінчив університет

Від серпня у нас в батальйоні.

«Кром» штудіює інструкцію по роботі АГСа

Якби кожен боєць знищив стільки ворогів як він

В цій галактиці у нас би вже не залишилося ворогів

Смішний він зі своєю перебитою рукою

Перебинтованою Підв’язаною.

Йому 27 як моїй старшій.

 

У другому кутку на лежанці спить кіт

Чийсь кіт Нічийний Тутешній сказати б.

Нічий наче тіла двох полонених ворогів

Від яких відмовилися усі:

Країна Польовий командир Батько Мати.

Кіт котрий на відміну від багатьох нас

Має власний дім.

Мати власний дім:

Тепер знаєш скільки це важить.

 

У напівтемряві не побачив його

Приклав зверху своїм автоматом

Автомат ще трохи теплий після стрільби

Війною пахне.

Але коту до нашої війни байдуже

За годину зайдеться на новий день

Кіт буде боронити власну територію 

Від чужаків

І полювати на мишей

Хоча сьогодні може на пацюків

Як знати.

 

Сіріє

Йду варити каву поки не почали

За годину зайдеться на новий день

Будемо боронити власну територію

Від чужаків

І полювати на шкідників

Хоча сьогодні може на пацюків

Як знати.

 

*

Рейхстаг у Пісках з’явився якось несподівано

буквально на декілька годин залишили позиції

виїхали з «Бояром» до Тоненького на склади 93-ї

поповнити запаси БК

5.45 7.62 ВОГи до підствольників та АГСів

через обстріли майже добу не могли вернутися назад

коли це вдалося зрештою

на місці будинки стояв металевий каркас

і курився їдкий дим.

 

Досі це був звичайний будинок красивий доглянутий

з трьома спальнями на другому поверсі

двома санвузлами

каміном у вітальні

та величезним акваріумом

на перехресті вулиць Миру і Набережної.

 

(Вулиці наших населених пунктів

населених людьми міст і сіл

з такими смішними мирними до сліз назвами

простими і наївними як самі люди.)

 

В Пісках на вулиці Миру нині точаться бої

траншеї окопи мінні поля спалена техніка обабіч

одним кінцем зав’язується на Донецьк

іншим — до республіки Міст у бік Карлівки

половину вулиці за ними

половина за нами.

Сотні зруйнованих будинків

стертих з лиця землі

понівечених неприбраних

полишених напризволяще

якщо колись повернуться їхні господарі —

якщо хтось виживе

якщо колись закінчиться війна —

не знайдуть своїх домів

своїх батьківських хат

своїх родинних гнізд

тож ймовірно підуть собі услід за війною

туди

далі.

 

(У моєму місті теж є вулиця Миру

Колись там була кінцева зупинка і розворот першого маршруту

«Одиниця» казали місцеві

«Стодола» називали тоді цю маршрутку.

Сідаєш і їдеш до Березовиці

А там через Довжанку — Острів:

Біля хвіртки горобина Рясна Гіллям додолу

Мусиш пригинати голову коли заходиш у двір

Чи виходиш на дорогу

Кожного разу мимоволі кланяєшся цілому світу

І цьому дому.

На ослінчику сидить мама

Підпирає хату

Підпирає світ:

Я тоді ще не знав що підпирати світ

Основна мамина робота.

Наче вже не просто моя мати

А праматір всього живого

Цариця садів городів яблунь вишень

Соняхів полинів і будяків

Від усвідомлення того що моя мати

Цариця видимого і невидимого світів

Мені трохи боляче

Як тоді в дитинстві коли був малий

Хотів щоб мама належала лише мені

І водночас гордість від цього.

Над хатою — добре зелене чудовисько

Розкинув лапи саджений тобою горіх

Викопаний у 72-му в колгоспному саду

Немає більше того саду

Викорчували

Зараз там людські городи

Бровко мотиляє хвостом коло ніг

Може й не він

Дружок? Тузик? Тарзан?

Не видно через призму стількох втрат

Стількох літ

Скільки їх

Немає більше цього

Нікого немає

Хіба підмерзлий горіх

Важко опирається сухими штурпаками на світ

Світу того немає

Інший нині світу

І миру немає.)

 

Дитячий одяг шкільне приладдя іграшки книжки

свідчили про те що в цьому будинку

на перетині вулиць Набережної та Миру

разом з дорослими мешкало щонайменше двійко дітей

хлопчик і дівчинка скоріш за все

дім їх пам’ятає

перекошеними віконними рамами

відчиненими навстіж воротами

воротами забраними солдатами воюючих армій

на облаштування позицій на укріплення бліндажів

воротами без воріт

скалками вибитих вікон

корінцями недопалених улюблених книг

очима знівечених обгорілих іграшок

виглядають їх

може колись повернуться?

хто знає.

 

Звичайний будинок звичайної родини.

Як звичайний будинок звичайної родини

раптом опиняється на лінії зіткнення

в зоні проведення бойових дій

на лінії вогню

чому в Пісках а не в Тернополі

напевне ніхто не знає.

 

Розташований в умовному тилу —

прострелений сотні разів

прошитий наскрізь кулями й осколками

досі він уникав прямого попадання з фугасу.

І ось прийшов його час

правильніше сказати «пішов»

залишив його самого чадіти гаром в бур’янах

в позачассі.

 

Не варто боятися

не варто чекати

чекати — то пусте

завше слід пам’ятати перше правило війни:

те що зі свистом летить у вас над головою —

летить не до вас

однак продовжуйте молитися

тільки не так ревно

не плачте

усміхайтеся

ваш час прийде нечутно

наче найманий вбивця

як постріл з глушником

він не скаже нам: час

час збиратися

радше навпаки

накаже покинути все

час залишатися:

війна то така химера

де рано чи пізно до кожного приходить час

і за вами прийде

(майже за Вінграновським).

 

*

В Пісках осінь

глибока наче свіжа двометрова вирва від снаряда

акурат під гойдалкою на дитячому майданчику

зовсім близько від того місця де сиділи наші пацани

побиті осколками вікна в квартирі на четвертому поверсі

в домі на лінії вогню

в домі де давно нікого немає 

переломлюють місячні промені

спалахують у світлі розривів снарядів

з темені вихоплюються дивні тіні

наче люди що одне одного кохають

рухаються назустріч одна одній

предмети оживають

може й справді родина повернулася

і все ще колись тут знову може бути

ілюзія того що тут після всього можливі люди

можливе життя.

 

Якоїсь миті здається

що це не вітер колише фіранками

а хтось куди матеріальніший

перегортає сторінки сімейних альбомів

дитячих зошитів в косу лінійку

сторінки улюблених книжок

витріпує хідники з балкона

торохтить на кухні начинням

лагодить заіржавілі крани у ванній кімнаті

кому не було куди їхати

кого не було кому забрати

чиясь душа продовжує існування

в самотині

неприкаяно

шукає іншу душу

чи себе.

 

Самотній чоловік — останній мешканець квартири —

загинув ще в липні 2014-го

відтоді в чотириповерхівці на три під’їзди

ніхто не живе.

Дві літні бабусі із сусідніх будинків

після кожного масованого обстрілу влаштовують перекличку

щоб з’ясувати скільки їх живих на районі ще зосталося

а це може бути по три-чотири рази на добу

(нові традиції з початком війни швидко приживаються)

цього разу до діда вони не докричалися

старий не обізвався

жінки здогадалися

все

доведеться йти.

 

Прийшли

заледве дочовгали на горішній поверх

підняли з підлоги ікону Божої матері

яка впала зі стіни разом зі стіною

обтерли від штукатурки кінцем фіранки

поклали небіжчику на груди

загорнули тіло в простирала

яких вдосталь знайшлося в понівеченій вибухом шафі

пів дня волочили сходами вниз до того місця

котре ще недавно було входом у парадне

неглибоку яму викопала тут таки.

 

Коли починався обстріл жінки покидали роботу

щоб хутчіш заховати до підвалу

два рази бігали

хоча яке там бігали? — шкандибали

спершу від мін

потім від градів

за час війни

жінки безпомилково навчилися розпізнавати чим б’ють

по виходу по прильоту по звуку

але того дня таки поховали чоловіка

просто тут на прибудинковій ділянці

в сутінках

де дружина покійного 40 років поспіль плекала грядку

вирощувала найкращі в околиці айстри і чорнобривці

якій поталанило померти від старості

за рік до війни.

 

Осінь наче цуценя покинуте край дороги на Карлівку

плаче до неба з прифронтової куряви і туману

цуценя надто маленьке щоб знати про бога

а зустрівши воднораз людину

не хотіло б знову зустрітися з людьми.

 

Птахи збираються у зграї

цуценя хоче у небо разом з птахами

але Господь на дав йому крил:

Він не придумав нічого кращого

як вкласти долю тварини в руки людей.

 

Дарма

усі ми помиляємося

замість притулків і лікарень

яких однаково на всі не вистачає

варто збудувати церкву для тварин

на відміну від людей вони заслуговують кращого:

всі заслуговують кращого

окрім людей.

 

Тим часом мій фронтовий товариш

записався до осені волонтером

інший мобілізувався до зими санінструктором

третій пішов до весни добровольцем

до літа вони всі стануть безіменними солдатами

я теж мушу так багато всього встигнути

у мене так багато обов’язків

аби побути собою часу практично не залишається

хоч бери пропадай безвісти

що я тут роблю

не пригадую

здається я хотів укласти Євангеліє від птахів.

 

«Тут живуть люди»

«мін немає»

написи білою учнівською крейдою

на посіченій осколками стіні

«амінь»

не згадаю що це означає

мабуть «цілься»

так: «цілься»

наступною буде команда «вогонь».

 

За видноколом догорає осінь

цуценя вмовкає

тиша

віє холодом

лягає на повіки

білий попіл зими.

*

Кожного разу коли перечитую ці рядки

наче знову проживаю свій перший день на війні

шнурую свої перші берці

серед сотні пар єдині 45-го розміру

хоча мені потрібний 46-й

шукаю в купі військового гуманітарного мотлоху

свій перший в житті камуфляж

колись цю вицвілу «британку» одягне мій онук

а потім носитимусь інші чоловіки мого роду

одягаю свою першу кевларову каску

придбану за чималі гроші добрими людьми на блошиному ринку

в містечку з невимовною назвою в передгір’ї Альп

потім з’ясовується що вона для гри в страйкбол

де стріляють фарбою

приміряю свій перший бронежилет

нашвидкуруч склепаний в якомусь гаражі на Виноградарі

8 міліметрів металу плюс цупка гума з обидвох боків

вирізана з якоїсь транспортерної стрічки

плутаюсь в хитромудрих шлейках призначення яких не знаю

обираю місце для вогневої позиції де їм буде важко дістати нас

звідки нам буде зручно стріляти по них

звідки ми вб’ємо їх усіх

ми вб’ємо їх усіх — перекажіть:

хочуть жити — нехай тікають

під пекучим Донецьким сонцем копаю свій перший окоп

будую з хлопцями наш перший в житті бліндаж 

вперше називаю незнайомих чоловіків побратимами

без потреби пересмикую в автоматі затвор — в сотий раз

то ставлю то знімаю із запобіжника

патрон в патроннику тож усе гаразд

в сотий раз для чогось перевіряю амуніцію

нервую наче гімназист на першому побаченні

вільною рукою притримую в грудях серце

щоб не так сильно билося

щоб не виказувало

несвідомо тягнуся до гранати

хапаюся за саперну лопатку

дістаю ножа

і знову починаю все спочатку.

 

Кожного разу коли перечитую ці рядки

наче вперше заходжу в чужий двір

відчиняю двері в чийсь дім

питаю: агов! є хто живий?

даю автоматну чергу перед тим як переступити поріг

потім другу чергу і заходжу до кімнати.

Іноді замість автоматної черги можу кинути гранату.

Нічого такого — перед початком бою інструктую своїх бійців

відчинив двері — подав голос

навіть якщо не відчув загрози і ніхто не відповів —

кинув гранату — зачинив двері 

дочекався вибуху і лише потім зайшов

і не варнякати тут мені

хто не зробить так — дістане з зуби прикладом.

Так — я паскудна людина але добрий командир

я відповідаю за тебе

за те щоб повернути тебе твоїй матері живим

звісно — якщо вдасться

я не відповідальний за цю війну — за цей світ

він давно «трьохсотий»

незабаром йому може настати повний гаплик

а війна ще сто років триватиме.

 

Нервую наче перед першим боєм

кожного разу коли перечитую ці рядки:

тоді я ще не знав що перед боєм так буде завжди.

Щоб втягнутися у війну — потрібен час

потім попустить

стане трохи легше коли побачиш смерть

коли уб’єш

а поки всі живі ще нічого такого не трапилося.

Поки нікого не вбито — наче не війна ще.

Ніхто не каже уголос але всі очікують

хто буде перший загиблий серед вас

про кого скажуть «двохсотий»

на сленгу військових різних часів

навічно запишуть до касти обраних вояків

кого першого з вашого підрозділу відправлять матері.

Дивляться одне на одного

намагаються розпізнати

побачити відбиток смерті на обличчях живих

прочитати щось таке в очах

гадають буде легше якщо наперед знати.

Ні

нічого такого

всі такі живі

(вони всі ще такі живі!)

тільки не цей 

і не я

надія жевріє на самому споді в душі

цього не має (не мало) статися.

 

Кожного разу коли перечитую ці рядки

наче знову копаємо землю

риємо під обстрілами велику прямокутну яму глибиною 120 чи 150

зводимо стіни для укриття з якогось брухту та підручних матеріалів

просимо у волонтерів безконечну кількість будівельних мішків

йдемо до зруйнованих вибухами будинків

згрібаємо усе що знайдемо — пісок щебінь побиту цеглу кахель —

залишки сходів веранд стін панельних перекриттів —

усе за що можна заховати власну душу і тіло товариша.

Мимоволі думаємо:

якби ворожа артилерія не зруйнували чиєсь житло

ми не мали б чим наладувати ці мішки

чим захиститися

виходить ми ще маємо їм дякувати?

На стелю найкраще годяться металічні ворота

зносимо їх з усіх найближчих дворів та гаражів

насипаємо зверху метр чи півтора землі 

що зробити на так просто коли по тобі постійно стріляють.

Бліндаж дає відчуття безпеки

така нехитра споруда захищає від міни 82-го калібру

та всякої дрібнішої стрілкотні

а от 120-ї краще нехай летять від лиха подалі.

Ми тут мало знаємо про військові стандарти

в поміч гугл і те що колись бачили в кіно

ретельно замасковуємо бійниці

на одну позицію робимо їх щонайменше 5

4 — по сторонах світу

наче для кругової оборони

і ще одну — про всяк

для себе — кажуть бувалі солдати.

4 сторони світу тут зійшлися в одному боці

в одній точні навпроти нас

щоб збудувати подібну лінію

хтось мав розкласти на дошки хреста

хто міг зважилась розкласти на дошки хреста

хто на таке здатний?

Дати шанс світу що залишився у нас за спиною

світу який ми тут прикриваємо собою

хоча він може навіть не здогадуватися що ми його останній шанс —

для цього ми тут

і це все що вам треба знати про нас:

щоб щасливо жити і спокійно спати

вам не треба знати скільки нас зрештою залишиться тут

як багато нас тут поляже.

Облаштовуємо місця для відпочинку

знову йдемо до розбитих будинків

нехай пробачать нам господарі

до чийогось дому

нашого правдивого тилу

чийогось колишнього житла

шукаємо серед руїн вцілілі речі придатні для спання

ковдри подушки матраци.

Стягуємо на позицію зброю питну воду БК

РПГ мухи РПК

можна утьос замість РПК

ВОГи до підствольників

5,45 7,62

хто зна на скільки ми тут

може бути хтось — на решту життя

джгути бинти не забути.

На сам кінець підбираємо напарників

не те щоб надто ретельно

вибір невеликий - війна

яких Бог дасть

яких нині пошле нам Бог

щоб чергувати на позиції удвох

через кожні чотири години міняючись.

Який Бог пошле людину в таке пекло?

Цей нас послав.

Що ж... Раз так треба…

Мабуть іншого виходу у нього не було.

У нас вибір був. У нас вибір — є.

Ми зробили всій вибір.

Будемо стояти.

 

І знову починаю все спочатку

дістаю ножа

хапаюся за саперну лопатку

несвідомо тягнуся до гранати

вільною рукою притримую в грудях серце

нервую наче гімназист на першому побаченні

в сотий раз для чогось перевіряю амуніцію

патрон в патроннику тож усе гаразд

то ставлю то знімаю із запобіжника

без потреби пересмикую в автоматі затвор — в сотий раз

вперше називаю незнайомих чоловіків побратимами

будую з хлопцями наш перший в житті бліндаж  

під пекучим Донецьким сонцем копаю свій перший окоп

хочуть жити — нехай тікають

ми вб’ємо їх усіх — перекажіть:

звідси ми вб’ємо їх усіх

звідки нам буде зручно стріляти по них

обираю місце для вогневої позиції де їм буде важко нас дістати

приміряю свій перший бронежилет

одягаю свою першу кевларову каску

колись цю вицвілу «британку» одягне мій онук

мій перший в житті камуфляж

шнурую свої перші берці

наче знову проживаю свій перший день на війні

кожного разу коли перечитую ці рядки.