«Білий попіл зими», вірші

Борис Гуменюк

*

З початком війни в нашому житті все налагодилося

стало все зрозуміло

все прояснилося

стало все на свої місця — з початком війни.

З початком війни

повернулися до своєї звичної роботи —

воювати

бо таке призначення чоловіка

його правдивий життєвий триб.

Якщо залишався час за війною

коли в роботі утворювалися

нетривалі природні паузи

поміж вбивати і вмирати —

писали вірші

кохали жінок

вирощувати сади.

 

Та настали скрутні часи для солдатів моєї чоти —

війна закінчилася

бійці не знають куди себе подіти

чим зайнятися

що робити

як вони житимуть

як вони далі житимуть

без війни.

 

Це наче одного дня твоя дружина пішла до іншого

рукописи твоєї книжки знищено пожежею чи необережним кліком

до твого квітучого саду прийшла осінь і лісоруби.

Це наче йти в атаку коли заклинило зброю

без розвідки арт-підготовки по мінному полю без побратимів

за країну якій зрештою на тебе байдуже

без наказу вижити

без наміру перемогти.

 

В одну мить дерева у твоєму саду розправили крила

скинули недозрілі плоди

наче малолітні хвойди за шторкою на кухні

в старої відьми-повитухи

і сильним помахом рук вирвались із землі

щоб залишити тебе самого тут

наодинці з цим сторозтерзаним світом

залишити цю спаскуджену землю

в одну мить здійснити свою давню мрію про небо

про політ

(разом з деревами відлетіли вірші та птахи).

 

Жінки вчинили так само

ті котрі мали крила

бо крила на щастя є далеко в кожної

залишивши тобі повні сторінки

якоїсь нудної буденної прози

де вже ні літер ні втрати ні жалю ні болю

ні історій неквапливо розказаних

лише самі розділові знаки

а на місці саду — не викорчувані пеньки.

 

Птахи жінки вірші — це зрозуміло

від них можна було очікувати чого подібного

навіть яблуні тебе не здивували

вони вже давно потайки пробували літати

поривалось в небо

але — вишні?

вишні — як ви могли?!

 

Задощило

і жодної надії на повернення тепла

на повернення літа

зосталась гола екзистенція

наче викинута на сміттярку надувна дівка

голосніше музику!

щоб не чути як каркають ворони

солдати повертаються з війни додому

солдати повертаються

щоб померти

від невимовної втоми

від досвіду

в цілковитому забутті.

 

А ми залишимося

хтозна для чого

хтозна чи надовго

може на день

може на трохи довше

постоїмо

ось тут постоїмо

на краї криги

на краю землі.

Постоїмо наче полярники

котрі 9 місяців у році чекають навігації

і корабля

який цього року мабуть знову не прийде.

Про них усі забули

навіть хто мав би пам’ятати.

 

Чекаємо зими

і вічної мерзлоти.

 

Сторінки