Уривки з memory-роману «Десята п’ятниця»

Жила у селі стара баба Сянька, по вуличному Мартоха. Подейкували, що вона відьма, але, на відміну від інших жінок, які просто «щось знали», була «поганою», себто, злою. Чого тільки вона не робила — і молоко в худоби відбирала, і дощ на покоси накликала, і хвороби на людей насилала… Словом, боялися ту бабу всі. А ще казали, що треба пантрувати, аби дорогу тобі не перейшла, бо якщо перейде раптом, за що б того дня не брався, усе піде шкереберть.

Сам не знаю чому, але я не дуже боявся старої Мартохи. Принагідно викрикував «добридень», коли стрічав, про всяк хутенько вибігаючи наперед неї, та ще й думав: «Як вона може перейти дорогу, якщо ледве шкандибає? Та її навіть мала дитина обжене!» Проте одного разу довелося пересвідчитися в тому, що остерігалися односельці цієї жінки недаремно.

Мені тоді було років дванадцять. Червень, тепло, я саме повернувся з річки, де добряче накупався. Вдома лише бабуня Маня, ні дідуся Миколи, ні бабусі Галі немає. Бабуня насипає мені миску борщу, кладе на мій «столик» біля східців і каже: «А хліба собі з хати винеси!» Я одразу ж у сіни, аж зирк — неподалік від дверей на підлозі сидить величезна ропуха. «Бабуню, бабуню, а ходіть-но сюди, — кличу, — тут, у сінях, здоровецька жаба!» «То візьми віника й лопатку і винеси її в ярок!» — відказує бабуня. Я так і зробив — одніс ту ропуху, притримуючи віником на металевій лопатці, і випустив у ярку неподалік від нашої криниці — кроків за сто від хати.

Голодний од самого ранку, я швидко заковтнув свій борщ і віддав бабуні в кухню порожню миску. «Хлібину не забудь покласти, де взяв. Бо минулого разу забув — і пси поцупили!» — нагадала бабуня. Я за той хліб, знов у сіни, і тієї ж миті став стовпом — ропуха сиділа на тому самому місці! «Ні, цього не може бути! — пронеслося в голові. — Я ж сидів на порозі веранди. І нехай двері не були  щільно зачинені, але ж я би побачив, коли та жаба лізла! А може їх одразу було тут цілих дві, а я виявив лише одну…» Відповіді не знайшлося, то ж я знову покликав бабуню. І цього разу вона поставилася до прояви цілком серйозно.

Бабуня сама принесла старовинний глиняний горщик, обтягнений металевим дротом, змела у нього віником жабу, щось пошепотіла над нею і трьома хрестоподібними рухами насипала зверху солі.

— Ти не торкався до неї рукою? — підвела на мене очі.

Я заперечливо похитав головою.

— Добре! Бо якби торкнувся, могло б і зле бути, — бабуня поклала горщик з жабою на припічок і притисла зверху важкою чавунною накривкою від «свинячого» казана. — Се не проста жаба, Сірожко, а наслана. Але зараз буде зле тому, хто її наслав! А подивишся, чи хтось не прибіжить чогось позичати…

Я хоч і чув уже галас моїх друзів на Дерняках, але таки вирішив побачити людину, яка наслала ту жабу. І чекати довелося недовго: за якихось півгодини на подвір’ї з’явилася… баба Мартоха.

— Марфуню, золотесенька моя, — улесливо звернулася вона до бабуні. — А позич мені дрібного сита, бо моє геть подерлося. Я завтра зранку назад принесу…

Бабуня Маня винесла із кухні горщик з ропухою.

— Ади, суко, отут твоє сито! — промовила твердим голосом. — Чи може скажеш, що не за цим прийшла?

Баба Мартоха схопила той горщик, висипала собі у подолок жабу разом з сіллю і так дременула з нашого обійстя, як, мабуть, в юності не бігала.

—А навіщо вона нам ту жабу насилала? — запитав я у бабуні, перед тим, як іти до хлопців, аби далі «чортів сліпити», як називала бабуня наше щоденне вештання селом та його околицями.

—Хто його знає… — замислилася вона. — Певне, хтось її намовив, аби нам якусь біду зробити. Люди різні є — і прикрі, й заздрісні…

—А звідки ви знали, що треба було зробити з тією ропухою? — не вгавав я.

—Та я вже довгенько на світі прожила, — усміхнулася бабуня. — Щось трохи та й знаю…

Коли я приїхав наступного літа, баби Мартохи вже не було серед живих. Бабуня Маня розповіла, що помирала відьма дуже важко. «Хрипіла, кричала страшно, кидало її по лежанці — аж поки хтось не здогадався і в стелі дзюрку не прорубав сокирою, — бабуня тричі перехрестилася. — Аж тоді її грішна душа з тіла вилетіла. Але кажуть сусіди, що й досі ходить вона по ночах. Кілька разів уже бачили, як довкола своєї хати нипає…».