«Чи можна повірити в світло, якщо в душі — сутінки?», відгук на повість Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні»

          Є речі, які багатьом людям здаються невіднятною частиною життя. Приміром, батьківська любов, піклування, затишок, чистий одяг, їжа, безпека, дах над головою. Але є діти, для яких ці «буденні» речі — майже фантастика. Діти, народжені в неблагонадійних родинах — болючий нерв нашого сьогодення.

         Коли в дитини відібрано найважливіше — здатність любити самій і здатність приймати любов, — вона озлоблюється, втрачає довіру до світу, замикається в собі та сприймає доброту старших з недовірою, а часом — із ядучим сарказмом.

         Саме таким постає перед нами Данило Панкрат — головний герой повісті Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні». Власної мами хлопчик не пам’ятав: жінка померла від передозування наркотиками, коли Данилкові було два. Його батько — цинічний і жорстокий злодій, для якого пияцтво та неробство є чи не єдиними життєвими орієнтирами. Половину свого існування Панкрат-старший згаяв у в’язниці. Не відомі цьому чоловікові ні любов до сина, ні почуття обов’язку. Хлопчик із перших років відчув, що таке батьківські побої, через що звик робити усе крадькома. Навіть їсти.

         Та, попри все, Данило любить свого тата. І водночас — боїться його. Ніжність і довіру він відчуває до батькової сестри, Іванни, своєї тітки. Те, що Іванна займається фігурним катанням, заробляє непогані гроші та навіть буває за кордоном, здається хлопчикові чимось неземним.

Данило звик, що його тато ніде не працює, а «заробляє на життя» крадіжками. Тому й сам з першого класу призвичаївся красти. У школі хлопчик не навчався, а бешкетував, тож у десять років іще не вмів писати.

Щоби скинути з себе відповідальність за долю сина, Панкрат-старший привів Данила до спеціальної школи-інтернату. В розмові з директоркою закладу Надією Петрівною чоловік не приховує, що навчання і розвиток сина його мало цікавлять. Про майбутнє Данила він висловився так: «Я крадій. І він таким буде. Йому один шлях — до тюрми».

У школі-інтернаті до хлопчика ставилися терпляче, з любов’ю. Мудра і щира вихователька Ніна Вікторівна, терпляча і шляхетна директорка Надія Петрівна, сувора і водночас тактовна завучка Тетяна Іванівна, вчительки — ці люди намагалися пробудити у новому вихованцеві прагнення до любові й щирості. Його не карали навіть за серйозні порушення дисципліни: бійки з однолітками, крадіжки, продаж речей.

 «Не можна дозволяти помилкам дорослих псувати життя дітей. Не можна!» — таким є життєве кредо Надії Петрівни. Директорка школи-інтернату дратується, коли при ній кажуть про «погані гени». Вона впевнена: діти злочинців можуть бути не менш велелюбивими і працьовитими, ніж діти зі щасливих родин. Але зневірених важко навчити любові…

Педагоги вибудовували стосунки з Данилом, спираючись на людяність і доброту. Одначе хлопець не вірив у їхню щирість.

«Данило звик, що його все життя тільки й карали. Ніколи не хвалили. Ніколи. І чим більше карали, тим більше йому хотілося вередувати та бешкетувати. Це було спершу. А зараз йому хотілося шкодити всім людям, які щось від нього вимагали. Вимагали, щоб він правильно говорив, правильно ходив, навчався, акуратно одягався і взагалі, був хорошим хлопчиком. А він не знав, як це бути хорошим». Любов до навчання у хлопцеві так і не пробудилася з роками. Вчився абияк. Не тягнувся він і до праці.

У колі однолітків хлопець звик розмовляти тими фразами, які чув удома: «Я батьку розкажу, він тебе уриє», «Йди сама й вчись», «Відчепіться, набридло». Єдиною «подругою за інтересами» була Тоня — надміру емоційна та недовірлива дівчина. Мама Тоні сиділа у в’язниці за вбивство, бабуся й дідусь зловживали алкоголем. Дівчина не знала, як це — вибудовувати нормальні стосунки з людьми. Не довіряла нікому. Зневажала всіх, хто ставився до неї з добром.

Найсерйозніші моральні випробування очікували на Данила в останній рік навчання. Зустріч із батьком, якого він не бачив вісім років (Панкрат-старший знову опинився у тюрмі за крадіжку), перша закоханість у тиху й розсудливу дівчину Мілу, освідчення і жагучі ревнощі Тоні — всі ці події посилили внутрішні суперечності в душі парубка. Звістка про те, що улюблена тітка Іванна їх із батьком ошукала — виписала родичів з будинку й «ощасливила» їх зруйнованою від пожежі хатою, — спричинила психологічний злам.

Світлим променем у долі юнака виявилося знайомство з відповідальним і чесним козаком Кирилом — керівником кінного театру. Воно збудило у Данила бажання перекреслити минуле і спробувати бути інакшим. Але, попросившись працювати в театр, хлопець швидко «зірвався»: продав корм, призначений для коней. Після цього Кирило втратив до нього довіру.

Тема скаліченого дитинства — важка і конче важлива. У своїй повісті авторка показала роздуми, почуття дітей, що переживали психологічну травму, а також розкрила перед нами емоції та вагання педагогів. Відмовитись од проблемних учнів чи вірити в них до останнього? Бачити в озлоблених підлітках завтрашніх злочинців чи поранені світом душі?

У повісті майстерно змальовано образи педагогів та вихованців. Перед очима читача, мовби добрі знайомі, зринають худенька, тиха Ніна Вікторівна, завучка з рішучою ходою і впевненим голосом (Данило дав їй прізвисько «Морячка»), міцний і водночас безмірно вразливий Данило, тривожна, зневірена Тоня з поголеною головою, тендітна руда Міла, що могла одним дотиком і поглядом загасити гнів коханого… Кожен персонаж твору (крім хіба що Панкрата-старшого та його сестри) несе у душі свою часточку «світла», навіть якщо не вірить у нього сам.

Завершення навчання у школі не було спокійним для Данила. Бійка з Тонею та аварія, в яку потрапила Галина Петрівна, змінили життя хлопця. Педагоги остаточно втратили до нього довіру. Навіть терпляча Міла відвернулася від обранця.

За земного янгола-охоронця впродовж усіх восьми років навчання хлопцеві правила Ніна Вікторівна. Вихователька, яку Данило називав Кульбабкою, у своєму житті пережила тяжку втрату: загинув її син. В особі Данила Ніна Вікторівна ніби знайшла рідну людину. Але саме через нього жінці довелося чимало понервуватися. Після випадку з утечею Тоні «Кульбабка» не могла далі бути вихователькою. Вона втратила посаду і стала черговою в школі.

А що ж Данило? Оманливе відчуття свободи, що виникло у хлопця після закінчення школи, обернулося розчаруванням. Родичі остаточно відмовились од нього. Вчитися в училищі не хотілось, а потяг до крадіжок лишився…

Саме в цей кризовий для нього час Данило зрозумів: усі вісім років він легковажно й бездумно відкидав своє світло — шанс на нормальне життя. Коли у душу людини з перших років заповзли сутінки (страх, відчуття непотрібності), їй важко повірити у світло. Дуже важко.

Данило схопився за рідну школу і педагогів, що ставилися до нього з повагою, наче за рятівну соломинку. Принижений і змучений, він прийшов до знайомої будівлі. Ніна Вікторівна не відразу відчинила йому. Біль розчарування ятрив її душу. І все ж — колишня вихователька дала юнакові шанс. Знову. Вкотре. Двері відчинилися…

Що буде далі з юнаком? Чи не змарнує він свій останній шанс? Авторка не дає відповіді на ці питання. Очевидно, письменниця хоче, щоб кожен читач сам вибудував в уяві майбутнє Данила. Кримінальне або щасливе. Сповнене любові або ніяке.

Ми бачимо в ближніх продовження нас самих. Тому так часто помиляємось. Усі. Кожен з нас. Головне — уміти побачити «світло у вікні» та не згасити його. Все інше можна змінити, виправити, скоригувати. Та якщо зрікаєшся світла, зрікаєшся себе — кращого, мудрішого. Про це варто пам’ятати…

Напружений сюжет, непідробні емоції героїв твору — все це приваблює читача. Розкриваючи тему, авторка виконала художнє завдання з гідністю.

Наталя Федько, письменниця