«Душа між степом і ріллєю», вірші

ДУША МІЖ СТЕПОМ І РІЛЛЄЮ

 

Не шкодую. 

Хай течія

Ген на стрижень виносить квітку…

Чи була я колись нічия?

Озовіться! – якщо є свідки…

 

Переповнена пам’ять вщерть –

Що поробиш – облудний серпень:

Серед соняхів сонно ще,

Навіть звуки і ті затерпли.

 

Як же боляче вимовлять

Те, що солодко так мовчалось…

Снів і снігу –

просить рілля,

Степ жадає –

вітрів і шалу.

 

 

***

Кожної миті відчуваю, як цідиться,

Витікаючи з долі моєї

Тоненькою цівочкою

Невпинно, невблаганно,

Кохання твоє.

Кваплюся,

Підставляючи відерце пам’яті –

Пильную, щоб не перелилося –

Вихлюпую прямісінько в душу.

Сумніваюся, чи справді бездонна,

чи вистачить місця?

Бідкаюся, вагаюся, боюся…

А ти живеш собі

Й геть не переймаєшся страхами.

Але іноді, хоча й зрідка,

Все ж зазираєш у душу мою,

Та знизуєш плечима:

«Звідки стільки любові?...»

 

 

***

Зупинюся посеред надії.

Вимкну телефон.

Підозріло квапляться події –

Точно сон.

 

Я біжу крізь місто старовинне

У твоє життя.

Та вирує всюди хуртовина –

Каяття.

 

Чи почуєш посеред заметів?

Впустиш до тепла?

…Вкотре зупиняюся на злеті –

Наче й не була.

 

 

***

Течуть крізь мене спогади туманом,

Пахучим, всеосяжним і терпким,

Мої з дідів та пращурів – степами

Розвіяні, але густі, мов дим.

 

Не нарікаю, бо воно невдячно,

Приймаю все: і радість, і жалі.

Ми звикли, що верба плакуча плаче, –

Нащо питати: де й чому болить.

 

І що той біль? Предвічна дика пам'ять.

Пісок зі дна колодязя. Вітри…

Ростуть світи і скрикують плодами,

А спогади – то корені старі.

МІСЯЦЬ УПОВНІ: МОТРЯ І МАЗЕПА

Цей місяць уповні –

Вдивляється вдалечінь

Приреченим поглядом

Змарнілої Мотрі.

Чого лише не говорено,

Яких не шукали ключів

До цього кохання гетьмана,

Який не плели непотріб.

 

Поети та композитори

Натхненні були Мазепою:

Та розум його і хитрощі –

Любов затуляли подекуди.

Донині дебати точаться:

Для себе, чи для Вітчизноньки

Вимощував дні і ночі всі

Шляхи до слави… чи тризноньки?

 

…А Мотря чекала пристрасті,

Щоб нею одною дихав би,

Щоб в хаті і тепло, й чисто все,

Щоб в гніздах пташки під стріхами.

…Не склалося. Місяць журиться,

Вдивляючись крізь віки –

Ще й досі на дим з Батурина

Так схожі нічні хмарки.

 

***

 

Я вчуся млосно сіятись дощем,

Яріти сонцем у липневім небі

І полотніти місяцем,

а ще –

…Не пестити своїх образ на тебе.

 

Аби не животіти – не ятрить

Старої рани відчаю і туги.

Стискає Бог у жменях кожну мить,

Допоки оре час предвічним плугом.

 

Безмежний степ надій і сподівань

Відновлює занедбану красу і

Звільняє поневолені дива…

Я вчуся, що любов завжди – не всує.

 

 

***

Не спокушай

тягучим пряним світлом

Нічних розмов, де кава з чебрецем

П’янить і вабить на обох розлита,

Поки не охолов пекучий щем.

 

Не пропонуй

сховатися у липень –

На береги медової ріки,

Де на місточку й дощечка не рипне –

Такі ми будем вільні та легкі.

 

Тепер не час,

щоб мліти на осонні,

Вирує степ – не знає забуття.

І дика грушка падає в долоні,

Терпка й пахуча, як мале дитя.

 

 

ВПОЛЬОВАНІ ВЕСНОЮ

Тужаві, аж хрусткі тюльпани,

Туман солодкий і терпкий…

Весна – чарівніша омана –

З тих, що мандрують крізь віки.

 

І ось довірливо й наївно

До неї тягнеться душа,

Щоб потім мовчки – наче півні

З картин шагалівських –

кричать.

 

Хоч раз впольовані весною

Втекти не можуть. Подивись:

На полотні буття – в двобої

Любов і гріх, безодня й вись.

 

 

***

Навіщо ми зустрілися

Так далеко від долі моєї?

Навіщо раз од разу

Це відбувається все ближче і ближче?

Зрадливі серпневі ластівки

Ріжуть крилами погляд мій –

Прямісінько з-за твого плеча

І до першого дня осені.

О, пошматований погляде!

Тріпочи й пульсуй –

Сиплеться з тебе сліпий дощик надій,

Вилітають блакитні метелики,

Гублячи золотавий пилок відчаю…

Навіщо ми зустрілися?

Так далеко…

А ЩО, ЯК НЕ БУЛО Б ЗРАДЛИВОЇ ДАЛІЛИ?

Самсоне мій…

Ти борешся із левом?

І вже смакуєш переможну путь?

Я б дикою косулею, чи птахом

Відволікла мару –

та не дозволиш.

Скоріше, сам змахнеш мене з чола,

Як краплю, що нагадує про долю –

Людську, звичайну – ту, яку матуся

В таємних мріях зичила тобі,

Натомість дбала про важке волосся –

Обітниця ж бо

й кляті вороги…

…О хижоокі, спраглі жертви, люди!

Народжуйте тендітних, світлих чад,

Стрижіть їм кучері і бережіть…

Від кого?

 

НАД ВІЧНОЮ РІКОЮ

Медвяний смуток, золотаві зблиски

У пам’яті та на поверхні хвиль.

Трав прибережних літери і риски,

Немов би вірші квітнуть звідусіль.

Тремтлива млість розгойдує свідомість.

Перехлюп мрій та яві –

Диво-Вісь

Всіх символів забутих і відомих,

Які на світ з’являлися колись –

Дзвенить наскрізь щемливо до нестями.

Йдуть за водою простори й часи,

Лишаючи кодовану словами

Гармонію любові та краси.

 

 

***

В дитинстві не боялася нічого –

Лиш гидувала: слизьким та хистким.

Бабусині ж гіркі перестороги

Ховала в скриньку пам’яті…Між тим –

 

Постукав Час, узяв мене за руку,

І ми пішли все далі у світи.

Втомилася, бабусю би послухать –

Хисткі місточки й погляди слизькі.         

 

 

CУМ ЗА ГЛЕКОМ ЩАСТЯ

Шмат часу, знайдений тобою –

Чи забутий Богом, чи кинутий кимось ще –

Так довго крутився на гончарному крузі життя,

Що став блюдом – пласким глиняним тарелем:

Лий до нього хоч мед, хоч молоко, хоч воду –

Все розтечеться тонко-тонесенько…

Але ж я лелека, довгодзьоба й незграбна біля тарілок:

І не мушу бути лисицею,

Не можу бути,

Не хочу…