«Душа між степом і ріллєю», вірші

ДУША МІЖ СТЕПОМ І РІЛЛЄЮ

 

Не шкодую. 

Хай течія

Ген на стрижень виносить квітку…

Чи була я колись нічия?

Озовіться! – якщо є свідки…

 

Переповнена пам’ять вщерть –

Що поробиш – облудний серпень:

Серед соняхів сонно ще,

Навіть звуки і ті затерпли.

 

Як же боляче вимовлять

Те, що солодко так мовчалось…

Снів і снігу –

просить рілля,

Степ жадає –

вітрів і шалу.

 

 

***

Кожної миті відчуваю, як цідиться,

Витікаючи з долі моєї

Тоненькою цівочкою

Невпинно, невблаганно,

Кохання твоє.

Кваплюся,

Підставляючи відерце пам’яті –

Пильную, щоб не перелилося –

Вихлюпую прямісінько в душу.

Сумніваюся, чи справді бездонна,

чи вистачить місця?

Бідкаюся, вагаюся, боюся…

А ти живеш собі

Й геть не переймаєшся страхами.

Але іноді, хоча й зрідка,

Все ж зазираєш у душу мою,

Та знизуєш плечима:

«Звідки стільки любові?...»

 

 

***

Зупинюся посеред надії.

Вимкну телефон.

Підозріло квапляться події –

Точно сон.

 

Я біжу крізь місто старовинне

У твоє життя.

Та вирує всюди хуртовина –

Каяття.

 

Чи почуєш посеред заметів?

Впустиш до тепла?

…Вкотре зупиняюся на злеті –

Наче й не була.

 

 

***

Течуть крізь мене спогади туманом,

Пахучим, всеосяжним і терпким,

Мої з дідів та пращурів – степами

Розвіяні, але густі, мов дим.

 

Не нарікаю, бо воно невдячно,

Приймаю все: і радість, і жалі.

Ми звикли, що верба плакуча плаче, –

Нащо питати: де й чому болить.

 

І що той біль? Предвічна дика пам'ять.

Пісок зі дна колодязя. Вітри…

Ростуть світи і скрикують плодами,

А спогади – то корені старі.