«PR для кріпаків», повість

 

— Ох і важке ж оце кляте відро сьогодні, — пробурмотіла Урдр, намагаючись якомога зручніше перехопити дужку. — Постривайте, сестриці, передихну.

Верданді і Скульд слухняно схилилися, поставили відро посеред квітів. Вони ніколи не заперечували старенькій Урдр, жаліли її, хоча та була страшенно дратівливою. Але чому ж «була»? Вона й зараз така ж прикра, і залишиться такою навіки, бо для віщих богинь долі Норн немає ні минулого, ані майбутнього — для них вічність.

Свистів вітер. Вічність вила і гуділа в кроні Всесвітньго ясеня Іґґдрасілля. Навіть Янголи старалися не злітати без особливої потреби, а розсілися собі на вітках і, знай, награвали на сопілках. Вітер шарпав сиві патли Урдр, очі її сльозилися. Стара Норна стояла непорушно і сердито, як із посібника скандинавської міфології.

Верданді делікатно торкнулася плеча старенької:

— То несемо, чи як? Я розумію, ти — Норна Минулого, можеш узагалі віками не рухатися, але підлити Світове Дерево таки пора. Ти вже вибачай, що перериваю твою медитацію, але я, все ж, відповідаю за Теперішнє, а корені Іґґдрасілля засохли зовсім. Нумо, берімося! Скульд, скажи щось їй!

Скульд дзвінко розсміялася, на ніжних щічках з’явилися веселі ямочки:

— Як Норна Майбутнього, наказую — не буркоти, Вернанді! Все буде добре! А Ви, шановна Урдр, не зліть наше Теперішнє! Раз-два — взяли!

Норни підхопили здоровенне — літрів на триста — кришталеве відро, вітер Вічності завив і напосівся ще дужче, Верданді зашпорталась об корінь і припала на одне коліно. Магічна волога, яка весь час переливалась і блищала, вихлюпнулась із перевернутого відра.

Норни зойкнули.

— Тьху! — розчарувалася Урдр.

— Ускочили в халепу... — докинула Вернанді.

— Ох, дівчата, що зараз буде... — Скульд притисла долоньки до щік.

— Я вам зараз влаштую саламінську битву!!!

Перед трьома Норнами, що застигли над іскристою калюжею, вибухнув стовп диму. З нього вискочила смаглявка в білосніжному хітоні, її чорні очі метали блискавки.

— Ви якого... чорта розлили живу воду, гергепи?!

— Не лементуйте так, шановна Лахесіс, а то ще накличете. Я розумію, у вас, гречанок, темперамент. Але ми все-таки колеги, Богині Долі. Не варто псувати атмосферу в колективі, — відрізала Урдр. — Сподіваюся, нічого катастрофічного не сталося. Локальні війни у світі людей і так тривають, а світова від одного перевернутого відра не почнеться. Скульд, принеси-но ганчірку. Зараз витремо калюжу і все буде гаразд. Слушно?

— Чи слушно? А ось це ви бачили, шановна Урдр?

Лахесіс простягнула долоні й Норни хором зойкнули. У неймовірно витончених і делікатних пальцях гречанки звивалася нитка. Обірвана.

— Знаєте, що це? А я, як Мойра Теперішнього і Провісниця Мінливостей Буття, поясню! Це — особиста нитка життя Леоніда Уріха! В той момент, коли ви розхлюпали живу воду, світ здригнувся, а старша Мойра Клото якраз пряла цю нитку. Льоні, між іншим, всього тридцять вісім, йому б іще жити і жити, корови скандинавські!

— Я допоможу! — Скульд схопила долоню Лахесіс і притисла до своїх грудей. — Ми не дамо загинути безневинному, правда ж, сестриці?

— Так уже й безневинному, — забурмотіла Урдр. — Знаю я цього Уріха: проби на ньому ніде ставити. Чого це ти до нас з його ниткою прибігла, Лахесіс? Ішла б до його Янгола-Охоронця, це його фах.

— В Уріхів данські корені! Леонід — останній в роду! — спалахнула Мойра. — Хто його повинен рятувати, якщо не ви?

— Та вони в Росії ще з часів Рюрика товчуться!

— Досить суперечок! — обличчя Скульд палало від гніву. — Урдр, за три хвилини Уріх потрапить під машину! Дівчатка, починаємо!

— Та поясність нарешті, що означає «починаємо»?! — заволала Лахесіс.

— Ніколи нам! — огризнулася Урдр.

— Не гнівайтеся, Лахесіс, — м’яко відсунула гречанку Верданді. — Справді, довго пояснювати, це наша північна магія. Давайте сюди нитку.

Норни стали в коло і завели пісню, від якої чарівні кучері Лахесіс миттєво встали дибки.

— Недарма римляни вас варварами обзивали! – пирхнула Мойра і рушила до Іґґдрасілля. Краще відсидітися під ним, від гріха подалі. Перечекати...

Не встигла Лахесіс дочитати «Іліаду», як до неї підійшла Скульд.

— Ось, візьми. — На вузенькій долоньці Норни лежала, зав’язана бантиком, абсолютно ціла нитка. — Ми зростили.

— А бантик навіщо?

— Спішили дуже, випадково вийшло.

— Спасибі, звісно. Однак чую, вилізе ще боком Льоні цей бантик, — зітхнула Лахесіс, розчиняючись у повітрі.

— Усе в волі Божій, — перехрестилась Скульд. — Без неї ми б і живу воду не розлили.

— Це точно, — підсумувала Урдр.

 

 

— Що значить «це точно»?! — спалахнув редактор. — Я не розумію вашого сарказму, Леоніде!

— Гаразд, нехай буде «це неточно». Те, що у вашого Кудєльнікова осіннє загострення, наразі не доведено. Медичної довідки ми не бачили.

— Не у вашого, а у нашого! — Редактор зламав навпіл олівця і страдницьки поморщився. — Кудєльніков — передплатник нашої газети! Ну, винайшов він цей дурнуватий насос, з ким не буває? Він пенсіонер, ветеран, а ветеранів треба поважати.

— Андрію Никандровичу, змилуйтеся! Я сам звихнуся, якщо почну поважати кожного, хто приходить в редакцію і приносить статтю на розворот про власноруч винайдений насос, який замінить двигун внутрішнього згорання і назавтра ощасливить усе людство! А починається стаття словами «Шановний Джордж Сорос! Звертаюся до Вас...». Уявляєте, Андрію Никандровичу, як Сорос спросоння реве секретарю: «Ану швидко принеси мені свіжий номер “Переяслав-Заліського кур’єра!”». А ще ваш Кудєльніков сказав...

— ...що готовий сплатити за цю статтю за розцінками рекламного відділу без знижок. А вона — на розворот. Це сто сорок тисяч. А у вас, Леоніде, в середу день зарплати! А в нашій бухгалтерії миша вчора повісилася — від нудьги!

— У цього психа ніяких грошей нема!

— У нас теж нема. Він вибіг, не закінчивши розмови, й достеменно стверджувати ми не можемо. Йдіть до Кудєльнікова, ви хвацький. З’ясуєте, що гроші є — відсоток за рекламу ваш. Повернетеся ні з чим — відгул за моральний збиток. І на відкриття котельної в селі Ігріщі пошлю когось іншого, а не вас.

— Оце так ділова розмова! Дозвольте зліт?

— Ну навіщо ви увесь час насміхаєтеся і блазнюєте, Леоніде? — простогнав редактор, але кореспондента відділу політики Уріха в кабінеті уже не було.

До будинку Кудєльнікова було палицею кинути: старий жив у обшарпаній триповерхівці відразу за площею Скасування Кріпосного Права, колишньою Соборною.

— З паршивої собаки хоч шерсті кавалок... — бурмотів Уріх, форсуючи калюжу перед під’їздом. — Не їхати в Ігріщі... — шипів він, ковзаючись на щербатих сходах. — Заради такого навіть Кудєльнікова можна перетерпіти... Тук-тук, Віссаріоне Олеговичу, ви вдома?

— А, прийшли! — проскреготіло із пітьми коридору, в якому верховодили запахи перегорілої проводки. — Заходьте, тільки у таз не вступіть, у мене там синтезатор в кислоті відмокає. Зараз подам електроенергію...

Спалахнуло мертвотне синє світло. Гість панібратськи усівся у старовинне крісло і віддихався. Господар блимнув очима з-під кудлатих сивих брів і осміхнувся.

— Що, усвідомили? Прийшли просити меморандум про насос?

— Усвідомили, Віссаріоне Олеговичу. Опублікуємо.

— Жодних скорочень! Ані літери!

— Віссаріоне Олеговичу, Ви — спадковий інтелігент, і, звісно, усвідомлюєте, що публікація без літературних правок можлива лише при дотриманні деяких, суто технічних, умовностей.

— Платно?

— Ви далекоглядний, як усі генії.

— Чверть години — і я принесу гроші й текст меморандуму. Вдома не тримаю — поцуплять.

— Е-е! Віссаріоне Олеговичу, почекайте! Ви знаєте, про яку суму йдеться?

— Я взяв прайс-лист у ваших рекламниць. Сто сорок тисяч.

— Але...

— Сидіть і нічого не чіпайте руками. Багато предметів під напругою. Я швидко.

— Під напругою... — бурчав Уріх, гуляючи кімнатою в очікуванні. — Сам ти під напругою... Невже справді принесе бабло? Ого! Що це за самогонний апарат?

Хоча обіцяні «чверть години» розтягнулися втричі, нудьгувати журналісту не довелось. Лігво Кудєльнікова було набите, заставлене, завішене сотнями кумедних та цікавих речей. Пробірки і каструльки з різкими на запах рідинами, апарати, схожі на роботів-мутантів, сплетіння дротів, що тягнулися від будильника до холодильника, стоси журналів і книг та купи дрібниць, які не піддавались опису — від гайок до запраного жабо.

— Ого! — Уріх смикнув за ситцеву штору й присвиснув. — Дідуньо що, в космос намилились?

У напівтемній ніші, серед купи заплутаних дротів, здіймався чорний циліндр у два людських зрости заввишки. Крізь розчинені дверцята було видно черево циліндра, в якому нечітко вгадувався пульт керування. Уріх раптом відчув себе хлопчиком, який проліз у дядьвовин гараж. Він втиснувся у заклинені дверцята. Там і справді був пульт — кнопки, важелі, верньєри. Все запилюжене, незрозуміле, але незвичайне і якесь захопливе. Хотілося побешкетувати.

— На ти-ихих стежи-инках дале-еких планет зоста-ануться на-аші сліди! — мурликав Уріх, тицяючи в кнопки й обертаючи нікельований вентиль у стіні.

— Вилазьте! — як грім серед ясного неба пролунав голос Кудєльнікова. — Шанований журналіст, а поводитеся як школяр! Вона і так не працю...

Біла блискавка вдарила у груди Леоніду Уріху і він осліп. Гуркіт накрив Усесвіт. Хлопчик Льоня, який накапостив, тепер відчайдушно продирався через тісні дверцята, затуляючи голову від банок і пробірок, що падали, плакав і кричав...

 

 

— Чого фіґлюєш?

Розплющивши очі, Льоня побачив вицвіле літнє небо. Він лежав посеред путівця. Навколо стояли звіроподібні бородаті мужики. Шестеро, одягнені в дикуваті сірі куртки та полотняні сорочки, босі, чорноногі. Четверо тримали на плечах коси.

— А… Ви хто? Де я?

— Нє-а, наче не хмільний… — сказав худий старигань, шморгнувши носом. — Наче як блаженний… Із Вахлаковки йдеш, чоловіче Божий?

— Із як-кої Вахлаковки?

— Розум ти стеряв, дєда Митрофан! — гаркнув похмурий сутулий молодик. — Який він тобі блаженний? Баньки протри! Одіж на йому панська, крадена, значиться. Збіглий.

— Ви мене розігруєте? Ви в кіно знімаєтеся?

Мужики позадкували та збилися докупи. Дід Митрофан зручніше перехопив сукувату палицю.

— Ти, чоловіче перехожий, йшов би собі звідси, та чимдуж, — сердито мовив бородань, схожий на охлялого Іллю Муромця з картини Васнєцова. — Ігріщі — село спокійне, нам тут збіглих не тре´.

— Ігріщі? Це там, де в середу губернатор котельню відкриває?

— Геть-чисто, чоловіче, з розуму спав! Тіки губернатора нам бракло! Шуруй звідси, доки боки не нам’яли. Ти нас не бачив, ми тебе теж.

— Е ні, хлопці! Пізно! — дід Митрофан аж присів. — Ондечки — Сєнька-бурмистер суне! Шпар в овес, дурню набитий, може поталанить — не побачить!

Льоня і сам уже озирався, розмірковуючи, куди б тікати від цих страшидл. Справа і зліва невисоким колоссям шелестіли поля. На горбочку чорніла галявина хвойного лісу, далеко попереду при дорозі стирчали декілька сірих хатинок, критих соломою. Звідти риссю наближався вершник, також бородатий, у доладному зеленому каптані і напуцованих до ґлянцу чоботях.

Зігнувшись, наче під кулями, провідний кореспондент відділу політики зібрався накивати п’ятами, але був схоплений трьома парами жилавих рук.

— Пустіть! Психи! Бандити! Міліція!

— Зараз-но я тебе по морді пущу! — пообіцяв похмурий молодик. — Доперед треба було бігати, а зараз уже що? Сєнька вже побачив, він ті´ борзо до тями приведе.

— Що за сход, миряни? Хто такий?

Вершник зупинив коня і з висоти свого становища розглядав піших. Мужики вільними від Льоні руками потягнули шапки з голів.

— Не відаємо. Не з Вахлаковки, не із Зачаття, не із Дьоміно, тих-то ми б ураз запізнали… Так, при дорозі і відлежувався. Чужий, значиться. А то, може, із самої Костроми, нам-то звідки знати?

— Біглий, очевидно… — буркнув похмурий молодик.

— Хто такий? Язика проковтнув? Га? — світлі брови бургомістра зійшлися в одну лінію, голос брязнув металом.

Льоня, нарешті, прийшов до тями. До цього він і справді закляк, страшенно вже бургомістр скидався на перевдягненого прес-секретаря Центртелекому… Потрібно було перехоплювати ініціативу, в таких випадках нахабство не завадить.

— Ви Сєнька-бурмистер? Ану звеліть вашим підлеглим відпустити мене! Що це за рукоприкладство?

— Кому Сєнька… — налився кров’ю бургомістр, — … а кому і Арсеній Миколайович! Із дворових? Збіглий?

— Та що ви придовбалися — «збіглий, збіглий»? — обурився Льоня. — Самі ви збіглі! Від кого мені бігти, питається?

— А ось пан із Сам-Пітехбурга прибуде, він ті´ швидко відповість! — визвірився Сенька. — Чого стали, пси? В село його, в холодну, під замок.

Льоню потягнули, він спробував вирватися, але спіймав по лицю й обм’якнув. Як скрізь кошмарний сон до нього долинали уривки розмови.

— Сімьоновна вила, що нема у неї сил іти на панщину, своє сіно в неї пріє! — гримів бурмистер. — Ось і буде їй підмога. Пику-то нажер на панському їдлі! Цей за неї й сіно розрухає, і на панщину вдвох ходити куди легше. Пан іще коли приїде, не задурно ж цього кнура годувати поки!

Інцидент на дорозі видався Уріху параноїдальним жахіттям в останній стадії, але дуже швидко він зрозумів, як жорстоко помилився. На путівці, що петляв поміж полів з вівсом, трапилося банальне непорозуміння. Справжній кошмар же почався у селі. Він лютував, розростався і не мав жодних меж.

Решту дня і всеньку ніч довелося нидіти в сараї із земляною долівкою. У відповідь на відчайдушний стукіт, незнайомий бас з-поза дверей прорік: «Як не вгомонишся, голову відірву» — і на цьому про Льоню забули. За стіною щось совалось і рохкало, десь далеко кричали півні.

У несусвітньому досвітку, ще фактично затемна його вивели, тицьнули під ніс дерев’яну миску. В ній бовталася мутнувата рідина й осиротіло плавав шматок капустяного листка. Голодний бранець висьорбав частування і спробував з’ясувати свій статус, але йому дали важезну косу і погнали на роботу. Спроби заговорити із розгніваним Сєнькою закінчувалися стусанами. Звичайні працівники агропромислового комплексу Льоню жаліли і іноді таємно тицяли бридкий сірий хліб. Відповісти на питання, яким чином цивілізована людина стала жертвою кріпосного права, було абсолютно нікому.

Вирішивши, що жити все одно якось треба, Уріх працював. Косити не вийшло відразу й назавжди. Згрібати сіно виявилося ще гірше. В перший же день руки вкрилися кривавими мозолями. На другий — вийшов із ладу шлунок, усе тіло немилосердно ломило. Зрозумівши, що справа кепська, полоняник утік, але був пійманий в болоті за п’ять верст од Вахлаковки й так почастований різками на конюшні, що відлежувався тиждень. Коли він, схожий на смерть, тримаючись за сірі зрубні стіни, виповз на свіже повітря, косовиця уже відійшла. Зате почалася оранка під озимі й вибір був невеликим: або вмерти, або навчитися якось орати.

Наближалася осінь, і кожен збіглий літній день, здавалося, забирав у бранця рік життя. Він чітко розумів, що до зими не дотягне.

Уріх любив себе незрадливо і віддано. Виправдовуючи своє ім’я (яке, як відомо, означало «син лева»), він боровся за життя, що згасало, як і належиться справжньому цареві звірів. Вічно голодний, навіть призвичаївся непомітно цупити ріпу з кухні для прислуги; знайшов шпару в паркані й порозумівся з Полканом і Жучкою. Важким зусиллям волі новий кріпак позбувся нічних кошмарів, в яких редактор у парі з Кудєльніковим танцювали віденський вальс. Тепер спав він міцно, а під час роботи думав і розважував.

Уріх був самотнім, як ніколи. Селяни, краще розгледівши прибульця, прозвали його «Алєксашкою-німцем» і цуралися. Втім, він і сам не спішив приятелювати з чорним народом: чекав іншого.

На Покрову Сєнька особисто обійшов усі тридцять хат, перевірив, чи чисті сорочки, чи в кожної баби хустина в належному стані; кого треба — і по зубах нарозумив, щоб усі готові були.

Із самого світанку всі мешканці Ігріщ скупчилися перед панським будинком. Дерев’яні колони на ґанку блищали інеєм, що налипнув за ніч, баби втихомирювали замерзлих дітей. Сєнька з розчесаною на два боки, намащеною для краси бородою походжав туди-сюди, нервово поляскуючи улюбленою нагайкою по блискучому чоботу. Нарешті вдалині з’явився возик, запряжена трійкою каурих.

— Шапки геть!!! — заревів биком Сєнька, хоча в цьому потреби не було: шапки з мужицьких голів і так знесло нараз. Не чекаючи на наближення коляски, площа впала на коліна і застигла в очікуванні. Уріх встав у відповідну позицію незручно — ліву ногу щось муляло, — але смикатися було ніяк: момент істини настав.

— Дочекалися… — хрестився Сєнька. — Ваше благородіє, милостивцю наш…

Півником підстрибнувши до возика, що зупинився, бургомістр зготувався. Конюхи взяли каурих за вуздечки. Огрядний сивий пан сперся на підставлену сєнькіну руку, виліз зі свого місця, навалився на коштур. Міцно впершись у власну землю, неквапом оглянув кріпаків, що зустрічали його. Обтер з побуряковілого лиця незриму краплю дощу.

— Оце дупотряска вночі була, кишки ледь не розгубив, дорога паршива… Чи все тут в порядку, Арсєнію? Зі мною ходи, докладеш.

— Ваше благородіє!!!

Уріх звівся на рівні. Вася і Нефьод щодуху тягли його додолу — один справа, інший зліва, — але Льоня встояв, де й сили взялися.

Пан повернувся до зухвальця всім тілом, впершись утомленим поглядом у недоладну постать. Сєнька швидко затарахкотів, ковтаючи слова, Уріх розчув лише «збіглий» і «пройдисвіт».

— На конюшню, — недбало кинув пан. До бунтівника підскочили кухар і кучер, потягли за лікті, протискуючи в натовпі коридор.

— Messeur barin, мesseur barin ecoutez-moi!!! — злетів крик над селом. Ecoutez-moi, sir, je vous dois dire quelque chose bien impоrtante!!!

Пан колупнувся у вусі та знехотя махнув рукою.

— Eh bien. C`est amusant. Відпустять його, телепні. Після доповіді бургомістра ввести до мене. Зараз у баню зводіть, а то килими засмердяться. Ох і прононс холопський… «мсьє баран»… Мерсі, що козлом не охрестив…

За годину лакей заштовхнув відмитого Льоньку в залу. Пан сидів в оббитих малиновим оксамитом кріслах, витягнувши вкутану кульгаву ногу. Димів довгою люлькою, від печі тягнуло теплом.

— Bonjour… — залепетав Уріх.

— Облиш, кажи по-нашому… — пан видихнув хмарку пахучого диму. — Ригати від цього собачого наріччя охота. Де науку мов освоїв?

— У школі… Вона з французьким напрямком була, елітна.

— Чим дивувати будеш?

— Ваше благородіє, чи знаєте Ви, хто такий Ленін?

— Еге ж ти борзий і верткий. Ти, худобино, спершу скажи, хто ти!

— Своїм обов’язком уважаю насамперед покору Вашому Благородію. Прозиваюся Леонідом Уріхом. А щоби в помислі належному роз’яснити прескромну мою особу, мушу з’ясувати, що то є — «машина часу». Не прогнівайтеся, Ваше Благородіє, будьте ласкаві вислухати.

— Язикатий, наче із челядників… Грамотний? Сумарокова начитався? Для холопа — чи не занадто?

— Не потрафив. Але Державіна і Фонвізіна, грішний, перечитував. Пушкіна теж.

— Кого?

— Але ж я, забув… Ще ж нема ніякого Пушкіна…

— Язиком багато ляпаєш. Не про пушкіних-мушкіних тринди, а що то є — машина часу — говори! Зловлю на брехні — з-під батогів не встанеш!

— Наче на лад повернуло, пан про батоги нагадався… — прошипів Сєнька, намагаючись втиснути вухо у замкову шпарину. Підслуховувати було до біса незручно — дверна ручка впиралася фігурним мідним орлом просто в око бурмистру. Сєнька був таким злосенним, що й сам скидався на того орла: дзьоб роззявлений, очі вирячені.

— Доста, Арсенію Миколайовичу, — зашепотів басом лакей. — Послухали і доста. Ану ж його милість застукає вас під дверима — обидва ж, як горобці, полетимо на конюшню, потім місяць сідати не зможемо. Ідіть, Арсенію Миколайовичу, йдіть уже далі од гріха.

— Ще трошки, Фалалєй! Зараз пан крикне німця-Алєксашку відперіщити на конюшні. На розправу він борзий. Ще хвильку.

Але пан не кликав. Періщення німця відсувалося.

— Сєнька, ану! — лакей брутально відтягнув бурмистра від дверей і став непорушно, як пам’ятник.

— Фалалєй, ти ж своє отримав!

— За гривенний шкуру не покладу! Ти уже на полтину наслухав!

Бурмистер скреготнув зубами, але стримався. Лакей був гренадерської тілобудови й користувався неабиякою панською милістю.

— Фалаліюшка, таж цей фармазон пану зуби заговорює! Триндить про якусь машину бісівську, про чорти-зна яку охтябрську риволюцію, ще й погрожує, нібито дворян палити та вішати будуть! Іншого б за такі слова – в залізо і на каторгу, а при цій худобині пан вуха наставив, як дитя. І не лається, як ото він любить, разів, може, з вісім всього хєр і матушку спом’янув! Чорні справи, відьмачі! Ой, як втреться німець у панську довіру — всі погинемо, всі…

— Я не погину!

— Фалалєй Сидорич! Та не кривися ти, як від кислиці, вислухай спочатку! Зробиш, як я прошу — накажу Груні, щоби прийшла до тебе.

— Так вона і прийде!

— Від панщини на день-два заберу і скажу замість того до тебе ходити. Куди дінеться? А як ні — згною!

— Єрмолай за Груню ребра поламає.

— Єрмолая в суботу в місто відвезуть, на товкучий. Статний, відразу й куплять.

— Пан Єрмолая нізащо не продасть.

— Я шепну, що треба — продасть. По руках?

— Що робити, Арсенію Миколайовичу?

— Я бігом у Вахлаковку за попом, щоби відьомство алєксашкіне зняв.

— Піп по такій негоді не поїде.

— Ну, за дяком — яка різниця? Проти збіглої худобини і дяка вистачить.

— І дяк не поїде.

— Кабанчика пообіцяю — поїде.

— Цілого кабанчика? Оно, яка серйозна справа. То ти їдь, а мені що?

— А ти під дверима слухай. Пам’ять маєш дубову, мотай на вус фармазонові слова, всі до одного!

— Точно Груню приведеш? Присягу дай!

— Щоби я не був бурмистром!

— Шпар, а я не забуду ані слова.

Бурмистер навшпиньках пробігся по рипучому паркеті і зник з очей. Лакей присунувся ближче до дверей і нагострив вуха.

Сєнька постарався. Не минуло й двох годин як у дальшому кінці передпокою трохи розчинилися високі двері, а в щілину прослизнула чорна постать дяка, за якою котом прокрався бурмистер.

— А ти не страшковий син, проскурко! — лакей дружньо ляснув дяка по плечу, від чого той зігнувсь надвоє. — Не забоявся на таку справу виїхати. Адже пан, якщо зловить, шкуру до п’ят спустить без огляду на духовне звання.

— Мзду стяжахом, да за тілеса не убояхуся, — гордо трусонув борідкою дяк. А тоді виловив з-за пазухи Псалтир і склянку з освяченою водою та забубонів.

— Ну, що тут?! — накинувся на лакея Сєнька. — Розповідай, чим фармазон пана облещує?

— Темна справа, Арсенію Миколайовичу.

— Що «темна»? До пуття говори! Що німець казав, що пан відповідав?!

— Та дурню несусвітню плів. Застрашував червоним тирором, колихтивізацією і ковгоспами. Ніби, пану добре було б правнучків зберегти від цих штук. Обіцяв, що піар в нашому селі посіє.

— Га?!

— В сраці нога! Піар, я так розумію, він як просо. Ніхто, наче, крім нашого німця той піар як сіяти не знає, а він науку особливу освоїв — і посіє, і врожай відразу збере. І як мужики того піару нажеруться, то, наче, як відразу покірними стануть, і на панщину приспівуючи ходити почнуть. А хто на оброці — останні портки здійме, ще й дякувати зі слізьми буде. Тоді, може, і колихтивізації ніякої не буде.

— Казна-що!

— Пан також спочатку говорив — казна-що, а потім взяв і передумав. Амюзант, каже.

— Шошо ти там бубониш?

— Дурень ти сивий, хоча й бурмистер. Амюзант – слово хранцузьке, а по нашому буде забава як від тигатру, або карлиць чи танцюристів. Нудиться його благородіє, забави хоче. А ще думаю собі — від піару нам теж і надбавка, і шана. Піару того у самій Костромі не бачили — не те що в Переяславлі, а в Ігріщах уже п’ять десятин засіяли. Ось тобі й село!

— Амузан, кажеш? То чого ж ти язиком ляпав — «темні справи», «темні справи»? Пан пожартує-подуркує, насіє піару і назад Алєксашку на панщину пожене. І чи вродиться ще той піар на наших дощах?

— Ой, слаба в тебе думалка, бургомістре… Пан вечерю замовив. З ромом. Чуєш, чим пахне? На дві особи. Отак.

— Ой біда… Ой лишенько… І чого ж я, турок небесний, не продав цю підлу суку, доки пан у Сам-Пітехбурзі був? Чого не заперіщив гадину до смерті, чого…

Побивання бурмистра перервала трель мідного дзвоника.

— Пан кличе… — витягнувся в струну лакей. Ступив до дверей і увійшов до бесідників. Війнуло смаженим м’ясом.

— Покидаю сюю обитель… — побілів, наче крейда, дяк. — Домовленість понад усе, Арсенію Миколайовичу. Місце покроплено, відправу зроблено, волхвування злощасне істребихося і сокрушашися. Я пішов.

І екзорцист щез, наче й не бувало. З панських покоїв з’явився Фалалєй і гучно ревнув:

— Його благородіє бурмистру увійти велять.

Бачачи, що приголомшений Сєнька застиг, як стовп, штовхнув його, заторсав, зашепотів люто:

— Та йди ж, дурню, наче прилип, чого баньки витріщив? Не буди лихо, доки тихо, іди, йди!

На ватяних ногах увійшов Сєнька в залу і в очах йому потемніло.

Пан криво посміхався та длубався у бакенбардах, а біля пічки сидів проклятий німець. Сидів! У присутності благородія! Не в кріслі, а на оббитій шовком лавиці, зробленої для улюбленої панської болонки, — але таки сидів! Сласна мармиза розчервонілася від панського рому. Поряд на підлозі — тарілка з відходами: обжерся, зараза, з незвички, якщо соус залишає.

— Сєня-я-я-я! — утішився Уріх. — Голубчику мій!

— Ваше благородіє, дозвольте худобині в рило заїхати. Якщо всяке хамло погане стане бурмистра Сєнєю кликати, звідки порядок візьметься?

— Не дозволяю, Арсенію. Я втішений, що відсьогодні ти з Леонідом Віталійовичем спільну справу робити будеш, користь Вітчизні завдаси. Запам’ятав? З Леонідом Віталійовичем. Сам на сам величай жевжика як заманеться, але при селянах — на ім’я й по батькові. Для початку тримай листа, віднесеш дяку, він розбере. Всі слова з цього листа щоби до різдвяних кожен мужик в Ігріщах знав як отченаш. Хто хоч одненьке забуде чи перебреше — вилуплю.

— Як-кі с-слова? — пролепетав ошелешений бурмистер.

— Ну, до прикладу. Демократія. Преференції. Цільові програми. Поетапний розвиток. Електорат. Соціальна політика. Інновації. Вертикаль влади. Плюю… А це що за бздура? Плю-ра-лізм… Ні, це викреслюю: немилозвучно, криво якось.

— Що ж вони означають?

— А тобі не все одно? Твоє діло не розуміти, а схвалити. І теє… Доведеться грамоту вивчити, бодай по складах.

— За що, ваше благородіє?! — Сєнька звалився на коліна. — Чим прогнівив?

— Це, Арсенію Миколайовичу, — сказав пан, заглядаючи в листа, — відповідь на нові виклики сучасності. А Леоніда Віталійовича відведи-но спати, розібрало його, як свиню.

— Куди його? — спитав бурмистер, гидливо піднімаючи собі на плечі Уріха, який бурмотів нісенітниці. — У флігель?

— Спочатку в кімнату для челяді. Як заслужить, то й у флігель переселю.

Переїзд з кімнати для челяді не забарився. Новий PR-менеджер і провідний (після пана) політолог села так ретельно взявся до праці, що якби в Ігріщах був Версальський палац, Льоню переселили б і туди. Цілком заслужено. Під подвійним чуйним керівництвом — вахлаковського дяка і особисто Уріха, Сєнька-бурмистер підучився грамоті вже до Різдва.

До зими було налагоджено випуск газети «Панський народний вісник». Головний редактор нового видання Л. Уріх зобов’язав грамотного бурмистра щотижня збирати мирський сход і зачитувати свіжий номер від букви до букви. Звісно, типографію навіть для самого Леоніда Віталійовича у глухому селі не побудували, проте ентузіаст провінційної журналістики не здався перед обличчям труднощів. Спочатку він писав «ПН-Вісника» самостійно, гусячим пером, але згодом, глибше вивчивши приховані ресурси кріпосного права, модернізував процес.

Спершу він схибив, намагаючись змусити дяка переписувати власні геніальні тексти. У відповідь на цю провокацію вахлаковський батюшка поскаржився пану і Льоня уник батогів лише через заступництво подобрілого Сєньки, з яким вони тепер раз по раз сиділи в корчмі.

Одначе гарувати над номером самому категорично не хотілося. Тупі селяни оцінювали газету по рівності літер і номер на чотири шпальти потребував ангельського терпіння і пекельної праці. Через те Льоня проінспектував кожен двір, придивився до дівуль, які спритніші, й посадив їх копіювати літери. Обдаровані дівулі були страшенно задоволені, що їх знімають з важких польових робіт. Висолопивши від старання рожеві язички, вони перемальовували редакторські каракулі та ледь не молилися на Леоніда Віталійовича, який їх майже не бив. Щоправда, він занадився раз по раз використовувати редакцію в особистих цілях, але розумні дівулі вирішили, що їм не зашкодить — все ж таки легше, аніж з вилами гарувати, — і старалися самовіддано. Вони навчилися малювати вуглем щось подібне до фотознімків, опанували шрифти «Times New Roman» і «Courrier New», а заголовки насобачилися форматувати краще, ніж у минулому ложки розмальовували.

Заголовки кричали та вели за собою. «Тілесні покарання — фундамент виховання», «Пан — наш стерновий!», «Кріпосне право і російський менталітет», «Дитинство нашого пана» і ще багато-багато піднесеного маразму — усе це бурхливим потоком лилося із Льоні на нерозчесані селянські голови.

Окрилений тим, що жодна гадина, крім пана, тепер не сміє втручатися у його статті, Уріх стрімко розвивав свою медіа-імперію. Він тепер мав мережу власних кореспондентів із селян, які спритно строчили критичні замітки один на одного. Кращих іноді преміював міркою жита, лінюхів відправляв на конюшню.

Газета уже виходила майже сама. Вся робота редактора полягала в тому, щоб надиктувати ідейну передовицю, розподілити завдання і суворо проконтролювати виконання. В Льоні з’явилися неабияке черево і потрійне підборіддя, але творчої енергії він не втратив. Ще ж і надто — почав проводити соцопитування, влаштовувати рекламні акції й круглі столи, розвішувати по селу листівки…

На Трійцю пан викликав Уріха до себе. Сидячи в тому ж самому кріслі, що й під час пам’ятної розмови про колективізацію, він курив люльку і розглядав Льоню.

— Думав я, що ти потішник… — мовив пан, витримавши хвилинну паузу. — А ти оно який… Крива Неніла минулої суботи для мене рушника вишила. З півниками, добротного. Сама без наказу, щоб подарувати коханому пану. Корчмар доносить: мужики хвалити мене внадились. Надудляться до зелених чортиків і розважають і про велич держави, і про прогресивну роль кріпосного права, і про те, яке кар’єрне зростання буває, коли тебе на базарі продадуть, а чи в карти програють. Сумирні стали, патріотичні. Французьку революцію матірно лають. І луплю тепер їх більше для проформи, щоб не забували, як воно. Відколи живу, такого не пригадаю і батько мій не чув. Мені доповіли, ти багато дерти з них почав…

— Змилуйтеся, паночку, не губіть! — Льоня бехнувся лобом об підлогу. — Змилуйтеся, лукавий поплутав! Брешуть, наклепники, заздрісники!

— Не верещи, — скривився пан. — Народну шану заслужив, а себе не стримуєш… Я не до того, щоб ти не дер. Ти дери, але міру знай, не озлоби їх. Вони тебе любити мають і весь підспід тобі розповідати, а ти — мені, що цікавіше. Дозволяю трохи в міру критичних матеріалів про бурмистра і корчмаря поставити: будеш народним месником. А щоби сваволив скромніше, платня тобі буде. Сорок срібних рублів у рік, нікому стільки не плачу. Іди, не слинь килима.

Ця розмова з паном виявилася останньою. За два тижні старого розбив удар.

На похороні Льоня плакав щиро й гірко. Досвідченим професійним поглядом він спостеріг у натовпі селян із двадцяток людей, що розділяли його горе.

— Ех, недаремно працюю, — майнула гадка. — Користь Вітчизні приношу. Сприяю соціальному узгодженню і примиренню. Духовні скріпи власноруч творю. Шкода, народу в Ігріщах небагато. Більше б, хоч трохи — можна було б і партію організувати, серйозною політикою зайнятися.

Гадка промайнула і втекла, а горе залишилося. Аж до середи Льоня заливався безперестанку, зваливши роботу над траурним номером на відповідального секретаря Глашку. В четвер його розбудив наполегливий стукіт у двері.

— Якого дідька? Сєнька, ти чи хто?

Двері відчинилися. З порогу строго відрізали:

— Сєньку, на мою гадку, пора геть від справ. І відправити у поле, як усякого, бо надто розперезався.

Уріх підскочив, як опечений. При вході стояв худорлявий офіцер, з руки страшного гостя звисав дорожній плащ.

— А...ва... Вітаю...

— Доброго здоров’я, Леоніде Віталійовичу. Гвардії поручик Григорій Шеїн, спадкоємець цього маєтку. Татуньо у заповіті чимало прецікавого про вашу персону повідомити зволив. Бургомістром будете.

— Милостивець наш, приїхали! — відпрацьованим рухом упав на коліна Льоня. — Радість-то яка!

— Встаньте, Уріху, давайте без церемоній. Я людина військова, показухи не люблю.

Уріх підвівся, уважно поглянув на нового пана.

— Дозвольте звернутися, Григорію Івановичу!

— Звертайся!

— Сєньку звільняти несвоєчасно. Він хоч і дурень безпросвітний, і корупціонер, а професіонал. До того ж якщо я обійму посаду бургомістра, мені буде важкувато підтримувати імідж народного месника, як заповідав ваш коханий татуньо.

— Красиво мовиш. Може, ще скажеш, як при таких сєньках помістя в ранжирі тримати? Мене генерал-аншеф Мусін-Пушкін на шведському фронті чекає. Власноруч наглядати за Ігріщами змоги не маю. Радь!

— Слухаюсь, ваше благородіє. На мій хлопський розум, не те щоби Сєнька-злодій, а й сам Пугачов нашкодити б Вам не зміг, якби раби вас віддано обожнювали і за рідного вважали.

— Якою ж манерою зробити їм мене рідним здатен? Вони — холопи, я — дворянин.

— Як зволите віддати наказ — зробимо, ще й як. Нехай вони вас самі паном виберуть!

— Ти з дуба впав? Хто ж дозволить смердам пана вибирати?! А як імператриця дізнається про таке вольтер’янство? І яким же фертом вибирати мене станеш, коли я й так єдиний спадкоємець?

— Довіртеся професіоналу, ваше благородіє! Матінка-Єкатерина, вона ж Софія Ангальт-Цербська, сама перепискою з Вольтером забавляється і бешкетно себе величає «республіканкою в душі». Між іншим, їй там у Сам-Пітехбурзі тільки й діла до наших Ігріщ. Зробимо все шито-крито й альтернативних кандидатів знайдемо. А вже, коли мужики самі вас на шию собі поса... Не веліть карати, ваше благородіє, саме вирвалось!

— Продовжуй.

— Ну, коли вони самі... теє... виявлять громадянську позицію, виберуть, значиться, серцем і розумом, то ми їм удвох із Сєнькою ладу дамо. Ще й прибуток з помістя подвоїмо. Ви за нами, як за кам’яним муром будете! Воюйте собі, бороніть державу.

— Ну, гляди! Підведеш — на каторгу підеш.

— Не підведу, вашмилість!

І Уріх не підвів. Вибори пройшли, як по писаному. Явка на облаштовану в корчмі виборчу дільницю була стовідсоткова. Альтернативні кандидати — відлюдько Міхеїч і одіозний Сєнька-бурмистер — вибули з боротьби за панську посаду у першому турі, навіть бюлетнів підробляти довелося зовсім трішки: відсотків сорок. Селяни, які обпилися двома бочками вина, виставленими новим паном на честь перемоги, плакали та лізли цілуватися з головою виборчкому Уріхом. Відсьогодні кожен шмаркач в Ігріщах знав — пан у них свій, народний. Поручик Шеїн відбув на шведський фронт повністю вмиротвореним.

Провівши пана до Вахлаковки, Льоня повертався в Ігріщі. Приємний літній легіт шепотівся над полями. На горбочку чорніла поляна Варваринського лісу, попереду біля дороги стирчали криті соломою халупи кривої Неніли, Івана Коврижного і баби Єфросіньї. На кучеряву, розчесану надвоє і намащену Льоніну бороду сіла дурнувата муха, але вбивати її не кортіло — надто вже благодатний спокій панував у державі Російській.

— Леоніде Віталійовичу, голубе!

Озирнувшись на крик, Уріх угледів старого, який шпарив до нього з горбочка. На перший погляд здалося, що то дід Митрофан, але потім усе прояснилося: не впізнати Кудєльнікова було важко. Старий винахідник налетів, як ураган, мало не поваливши Льоню навзнак, і повис на плечах. Мокре від радісних старечих сліз обличчя дрібно дрижало.

— Леоніде Віталійовичу, рідненький! Я вже гадав, що вас нема серед живих. Хто ж міг припустити, що ця ідіотська машина запрацює, адже вона була в абсолютно неробочому стані! Вона навіть не моя — дісталася мені у спадок від покійного Срегія Петровича! Це він увесь час мріяв про подорожі в часі! Ви б тільки знали, тільки би знали, як я божеволів увесь цей час! Я не спав і не їв, працював усю зиму, знайшов цілу купу спонсорів, але все-таки привів її до ладу! Леоніде Віталійовичу! Спочатку я помилився в розрахунках і потрапив у Туреччину зовсім іншого часу! Мене ледь не посадили на палю! Ходімо ж, бігом — технічні параметри не дозволяють чекати! Ми відправляємося за сім хвилин і вже за вісім ви зможете задзвонити до Андрія Никандровича і розповісти про своє щасливе прибуття! Той, хто подолав смерть! Який я радий! Біжімо, Леоніде Віталйіовичу, біжімо, машина ондечки в лісі!

— Йди геть, старий осел.

— Що ви сказали?!

— Геть іди. Шпар до лісу, інакше навіть я тобі не допоможу. Он, Сєнька-бурмистер їде, він тіˊ борзо до тями приведе.

Від села риссю наближався вершник, також бородатий, у доладному зеленому каптані й напуцованих до ґлянцу чоботях. Кудєльніков глянув на вершника, потім на Уріха. Очі під сивими кущуватими бровами раптом стали колючими.

— Перепрошую. Я не думав, що така метаморфоза можлива. Бувайте.

— Не було жодної метаморфози, старий ідіоте. І не буде. Андрію Никандровичу передайте — нехай іде... Ви зрозуміли, куди.

— Ви праві. Не було.

Кудєльніков притьмом кинувся до горбочка і пропав. Пропав, як пасемко сизого туману, що потрапило під промінь Сонця Вічності над кроною Всесвітнього ясеня Іґґдрасілля.

 

 

— Жах який! Ну й гидота! — Скульд стерла зі щоки крапельку чи то поту, чи то сльози. — Перепочиньмо хвильку, сестриці. Тільки обережніше, Верданді, нам ні до чого ще один такий випадок.

Норни обережно поставили кришталеве відро серед квітів і, не змовляючись, кинули погляд униз, на Землю.

— Це просто мерзенно, — погодилась Верданді.

— Ще й небезпечно! — вигукнула Скульд. — Ми ж порушили «принцип метелика», сформований Реєм Бредбері! Я, Норна Майбутнього, місця собі не знаходжу! Перекинути людину в минуле! Він буде жити, змінювати земний лик! В нього діти можуть народитися! Що ж буде з Історією, ми ж її спотворили? Це катастрофа...

І Скульд розридалася.

— Заспокойся, мала, — на плече Норни Майбутнього лягла кістлява рука. — Заспокойся. Льоня — така нікчемність, що на плин Історії не вплине аж ніяк.

— Ти впевнена, Урдр, — стурбовано запитала Верданді. — Звісно, Уріх не титан, та, все-таки, персона. І таких, як він, чимало, легіони, мільйони! І на плин Історії...

— ...вони теж не впливають, — закінчила Урдр. Вітер Вічності куйовдив її сиві патли. В Ігріщах виснажені селяни поверталися з панського поля.

— В пустелю забуття похмурою юрбою — врочисто заговорила стара Норна.

— Пройдем по світу ми без шуму і сліда,

Не кинувши вікам ні думки осяйної,

Ні генієм зігрітого труда!

Це саме про них мовив поет. Краще й не скажеш. До речі, теж із Росії. Ну що, довго ми ще тут байдики бити будемо? Світове Дерево підливати пора!