Рецензія на роман Елли Леус «Кат»

Олег Гончаренко

ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ СВОБОДИ ЯК ОСНОВНОЇ УМОВИ ПОВНОЦІННОГО ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ ЗА РОМАНОМ ЕЛЛИ ЛЕУС «КАТ»

—  Я ХОЧУ СКУПАТИСЯ У ВОДОСПАДІ,

— РАПТОМ СКАЗАЛА ВОНА…

 

Книга Елли Леус «Антипадіння» загалом складається з двох романів — «Антипадіння» і «Кат». Але писати єдиний рецензійний відгук одразу на обидва було б справою нерозумною. По-перше... Всім нам відомий вислів «густа поезія». Тут, за аналогією, ми маємо настільки густу прозу, що між образами та філософемами, у хитросплетінні сюжетних троп можна блукати безкінечно, причому без особливого бажання вибратися з того дивовижного виміру. По-друге, романи ці настільки різні за гуманітарним спрямуванням, що, на мій погляд, лише екстремальний інтелект нашої письменниці (в мирському бутті — фахівчині з бізнес-ризиків) міг зазіхнути на спробу їхнього сплаву.

До душі мені припали обидва твори.  Втім, не вдаватимуся до зайвих викрутасів і огляну тільки перший — фатум-фентезі «Кат». Хочу зауважити, що авторський неологізм, ужитий мною, народився не сьогодні й не для означення цієї книги.  Він намислився ще кілька років тому, коли я озвучував асоціативними віршами художні цикли нашого генія Івана Марчука. Народився — і призабувся, аби зараз виникнути знову й стати на місце в логічному ланцюжку символів-слів. Так, чимось вони невловимо, але й невимовно схожі — віртуальні світи цих двох митців, двох людей з абсолютно різних субкультур, об’єднаних лише якоюсь незримою, незбагненною і не розгаданою ніким понині енергетичною суттю — духовною українськістю — тим, що так і не зміг понищити у собі Микола Гоголь, і що врешті спричинилося до його смертельної душевної та тілесної кризи.

Нещодавно трапилися мені такі слова доктора філологічних наук Павла Міхеда: «Гоголь, власне, заплатив своїм життям за істинність свого слова. Він сказав слово, а йому не повірили. Він, переконуючи в істинності свого слова, платить таку високу ціну…».

І тут, повертаючись до символізації, хочу сказати, що фахові підходи до окреслення художньої авторської дійсності, до випису авторської концептуальності твору, до авторської якості фабули твору в Елли Леус — явно «гоголівські», ним просякнуті, з його творчості всотані в талант. Проте у неї всі «блукання лабіринтами» дуже рідко закінчуються тупиками. Вони (а власне — мислі!) можуть уриватися, але за ними завжди ніби стоятиме справжній знак нескінченності — чарівні три крапки, що, згадуючи добрим словом Марґарет Мітчелл, має означати «я подумаю про це завтра», не декларуючи реальної фатальності. Для прикладу наведу один з діалогів роману:

« — Ти невиправний романтик. Ти поводишся дивно як на людину з пробірки, що виросла за ґратами, в німоті, самоті і жорстокості.

— Можливо, це було потрібно, аби полюбити волю і простір.

— І людей? — Якоб уважно подивився на Ката.

Кат не відповів…».

Гадаю, мало хто і відповів би на таке питання однозначно ствердно: для того треба народитися Христом. Але мовчання й уникнення відповіді фантомом, штучно створеним тими ж людьми для вбивства людей, — це вже не якась банальна «символізація» — це провідний концепт усього твору.

«Люди придумують несвободи і для себе, і для рабів…» — говорить Кат в іншій мізансцені, котра, до речі, передує наведеній. І якщо й по таких висновках, хай йому гайда, не падає поперек сюжетних шляхів якась важезна і нездоланна чавунна брама, а все-таки залишається щілинка, крізь яку можна протиснутися в майбутнє, — отже, за Еллою Леус, нас, грішних, любити якщо не варто, то принаймні ще «можливо спробувати».

Ні, ця книга — зовсім не спроба нав’язати нам нове «учення порятунку», нового Месію чи «Бога-з-машини», чи хоча б нового «героя нашого часу».

То що ж вона таке? Як взагалі її визначити жанрово, щоби хоч знати та могти пояснити неофітам, що йтимуть услід, — з чим маємо справу і чого можна, а чого й не варто чекати від її прочитання?

Авторка в анотації визначає статус твору як «роман-попередження — жанр, першопрохідцем якого в Україні по праву вважається Павло Загребельний»… Покійний наш спільний друг Петро Сорока віднайшов у творі ознаки «антиутопії»…

На мій же погляд, читач матиме справу зі своєрідним, незвично драматичним або навіть трагічним, але одвічно українським бурлеском, в якому і дії, і події відбуваються відповідно до волі автора, при цьому ніби відбиваючись у кривому дзеркалі. Звичайно ж, такої реальності ніби й не існує... І ми ніби розуміємо те, але вперто наміряємо і намірятимемо сюжет на сьогодення. Така вже людська натура.

Можна тут за жанровою аналогією згадати Роджера Желязни з його багатокнижжям «Хроніки Амбера»; Роберта Гайнлайна з його незабутніми «Двері в літо», «Ляльководи», «Патруль часу»; Станіслава Лема з «Хроніками Марса», а ще... ще — неповторного Даніеля Дефо з його «комунізмом, побудованим на одному окремо взятому острові однією і дуже окремою людиною» та великого і первинного Джонатана Свіфта, з творчості якого, — а точніше з сатирично-фантазійної книги «Мандри Гулівера» — все у цьому жанрі й починалося.

Можна, але в ході читання думка на якомусь первісному чутті все-таки чомусь повертається до Миколи Васильовича Гоголя…

Взагалі, хочу сказати, що читати цей роман одночасно і легко, і неймовірно важко. Легко, бо елементарно цікаво, і цікавість жене погляд і розум зі сторінки на сторінку. Однак, якщо читач — людина розумна, то на кожному кроці на нього чекають пастки власних думок, котрі подекуди відволікають не на одну годину. Наприклад, учитель Ката Стокс на одній зі сторінок якось говорить: «В глобальному плані цього світу щастя не передбачено, не обдурюйся, головне — позбавитися страху…». І, наче ж погоджуючись з другою частиною тези, ти все-таки всім єством постаєш проти першої. І знову ти у пастці уже власних філософських сентенцій.

В іншому місці очі поета вихоплюють геніальний образ «Кат пив дощ…», і тоді віщі спомини та розбуджене натхнення женуть тебе до чистого аркуша паперу — «метати власні громи і блискавки та розтікатися мислію по древу». Ще далі Кат прохоплюється щодо страшної хвороби: «…рак походить з образ…», а ти оце щойно вичитав в Інтернеті древню мудрість американських індіанців: «Люди захворюють від бажань, що не збулися…».  Або в книзі читаєш: «час неможливо повернути назад…», а в теленовинах кажуть — «вчені відкрили галактику, в якій час іде навспак…».

Що накажете робити зі своїми непрошеними асоціаціями?!

Протягом усього читання ти ніби постійно в якомусь дивному діалозі з авторкою. Тому, дійшовши до сторінок, на яких описуються сеанси телепатії між героями твору, вже аж трішки жахаєшся — до того реальні ті спілкування.

Що ж до тієї «книжної» телепатії, в якій, звісно, впізнаємо явний, хоч і трішки гротескний сучасний Інтернет із соціальними мережами. І в книзі, і в житті бачимо, що то — зброя гостра обабіч, тож може стати і дружньо-корисною, і смертельно-ворожою…

Що ж, маю констатувати, що коли після прочитання більшості книжок доводиться збиратися з думками, аби підбити підсумки та зробити якісь висновки, то після текстів Елли Леус думки линуть таким потоком, що ледве встигаєш вихоплювати їх звідти по одній, мов рятуючи. Зате такі ж чистенькі — аж ясні!

У неї навіть явні «погани» часом примушують поглянути на себе збоку: «Прєдсєдатєль зробив паузу, а потім додав:

— У мене атрофується мозок… Ніяк не можу пригадати, навіщо жив…»  

Вибачте, українська мова, в разі дослівного перекладу, красою своєю несамохіть підносить гидке поганяло «Прєдсєдатєль» до титулу «Голова», створюючи прецедент психологічної фальшивості, тому в наступній цитаті я залишу антигероєві його неукраїнське означення.

У неї — жодної літери даремно, начеб жодної кулі в порожнечу. Тільки — в серце читача.

«Найвища влада — то влада над собою…» — цитує Сенеку у своїй повісті авторка. З цим погоджуюся тільки коли та влада примушує тебе сказати своєму ближньому: «Я візьму твій біль». Адже по-іншому змінити майбутнє неможливо. Тільки співчуваючи до самозречення.

І от, в одному з діалогів віднаходжу підтвердження своїм висновкам у словах того ж Ката, що твердо відповідає на саркастичні «наїзди» такого собі хитромудрого потенційного зрадника, Фокусника:

« — Тепер я займаюся своєю справою.

— Подобається длубатися в крові та гнилоті?

— Подобається. Особливо, якщо в результаті крові та гнилоти стає менше…».

Браво!

Такими, а не тінями у чорно-білому світі, й мають бути справжні люди. А ще вони однозначно мусять бути вільними та поважати себе, якщо вони — Люди. Нещодавно, перекладаючи передмову відомого правдоборця Уладзіміра Някляєва  до книги білоруського поета Міхася Скобли «Камізелька для місяця», спіткав таке: «Господи, скільки перед моїми очима пройшло людей, які жили нібито збоку життя, так наче вони у світі цім випадкові! Так жили, ніби вибачалися, що заважають жити іншим, невипадковим, кимось або чимось позначеним, обраним. Тим, кому вони нібито — не рівня, бо вони — земля. І переважно то були білоруси, росіян чи поляків таких чомусь не зустрічав…».

Ви скажете: «А ми ж до чого, українці?». А до того, що борців у нас, можливо, більше, але й рабів, яким до раю, як до Москви навприсядки, — на жаль, не менше.

Ліна Василівна Костенко тисячу разів мала рацію, коли говорила: «Огидна річ — наша терплячість, наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас…».

А щодо свободи… Розумію, що, можливо, це буде й задовга цитата з книги, але аж таки мушу навести її повністю. На сто дев’яносто восьмій сторінці один з провідних героїв — один з керівників «катакомбного повстання», Священик, — говорить Катові, що саме лікує його:

« — Дякую, друже мій. Я знаю, що на тебе можна покластися. Мені поталанило, що ти тут.

— А де ж мені ще бути? Я — раб, що прагне свободи.

Кат доторкнувся до ноги священика і прошепотів: “Я заберу твій біль”.

— Навіщо ж тобі свобода?

 — Здається, я розумію до чого ваше питання. Ви маєте на увазі, що свобода не приносить грошей, не годує, не гріє. Але я не хочу сліпо підкорятися  чужим наказам. Я не хочу, щоб плакала моя совість. Передбачаю, що свобода призводить до самотності і примушує страждати через моральну тяжкість вибору.

 — В твоїх словах немало пристрасті, Кате. Не чекав.

 — Свобода — єдина непрагматична цінність, варта усіх прагматичних разом узятих. Як любив повторювати мій старий учитель, рабів до раю не пускають.

 — А життя? Чи не цінніше життя від свободи? Як ти думаєш?

 — Про це треба спитати моїх ангелів, — засміявся Кат.

 — Хочеш сказати, що на це питання кожен мусить відповісти сам?

 — Саме так. Бути достойним своїх ангелів — задача не з простих».

Як бачимо, Кат у нашої мудрої авторки чи не розумніший за Канта.

Купрін колись говорив, що здатен із першого погляду на людину визначити, чи є вона нащадком кріпака, а чи вільного… Рабство, ніби вірус, призводить до генних мутацій. І минають ще кільканадцять поколінь, поки той дефект сутності зникає чи принаймні ховається в глибини генетичного коду. 

До прикладу, після скасування у США рабства і після відмови од кріпосництва в Російській Імперії тисячі таких людей обвалилися на самісіньке суспільне дно — в люмпени. Нині все те якось стабілізувалося, але потяг до «сильної руки» залишився, схоже, в глибинах ментальності майже всіх народів. Події минулого століття якнайкраще доводять це: Сталін, Гітлер, Мао, Пол Пот... Та й нещодавня історія рясніє такими особистостями. А хіба, врешті-решт, постать Путіна з уже роздутим в Росії культом його особистості — не те ж самісіньке?

Слідкуючи за розвитком сюжету роману «Кат», мимоволі проводиш аналогії. Впізнаєш «Генералісимуса», «Прем’єр-міністра», «Посла», «Імператора», «Міледі» — і майже всі лідери нашої тогочасної опозиції також мають у книзі свої «романтичні відповідники». І вже наче знову повертаєшся на Майдан (щоправда, Елла додала тут свого одеського колориту, опустивши його в катакомби). Впізнаєш навіть горезвісний золотий батон…

«Яке золото на смак?» — питає Блазень у Генералісимуса. Але тут мізансцена зникає, а питання ніби висне в повітрі.

Проте — не в повітрі. Хіба ж не було воно і в нашій Яві більш ніж актуальним? Тисячі людей пхалися в колишню резиденцію Януковича у Межигір’ї для «подивитися». ЗМІ аж заходилися в якомусь мазохістському надриві, майже на кожну сторінку випихаючи той нікчемний брухт. Золотий хлібець… Золотий телець… Чи ж так сильно змінилося людство за два чи навіть три тисячоліття? Воно, схоже, як і колись намагається молитися і Богу, і Мамоні.

Багато навіть учорашніх «ніби-бійців» раптом забули про свободу, купившись на якийсь ганебний фетиш — дешеву славу, позірну владу, продажне депутатство. Не дуже люблю В. Коротича, але казав і кажу, що його вірш «Переведіть мене через Майдан», а особливо останні рядки з цього вірша важко переоцінити й ще важче пересилити:

«…Майдану тлумне тло

Взяло його у себе i вело ще,

Коли вiн впав у центрі тої площi,

А поля за майданом не було…».

Ми навчилися робити революції. Ми навчилися навіть в них перемагати. Навчитися б нам іще не забувати про наші поля, собори, батьківські хати, власні душі, бо вони ж то і є — наша суть, а отже і наша свобода.

Олесь Гончар в романі «Собор» колись уже застерігав нас: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаєля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишилися б ми тоді у повному розумінні людьми? Чи не стали би просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Думаю, визначаючи свій твір «романом-попередженням», саме про це ж сурмить «тривогу» і наша авторка.

Спираючись на парадокс, вона робить головним героєм свого роману персонажа, який мав би «по ходу жизні» бути фаховим антигероєм. Це навіть, якщо відкинути Катову тут-сюжетну штучну генетичну компілятивність, що й мала б нібито штовхати його єство до ретроградства — розумового та фізичного потягу до вбивства заради консервативності удаваного «звичного орднунгу».

Кат… А він ще й здатен на співчуття, пошук розуміння й навіть любов!

Я навмисне оминав його трагічне кохання — Ію. В називному відмінку її ім’я — Ія. Ніби замислено: «І Я». Ніби замислено: «Кохана — друге Я». Так і є, але не у випадку відсутності свободи, бо тоді це почуття елементарно стає твоїм «слабким місцем», найкоротшим шляхом проникнення болю в душу.

Той же Кат, виконавши невеселий ритуал поховання іншої «рабині кохання», записує у своєму щоденнику: «Я сам поховав Міледі. Один провів її в останню путь. Тому що нікому до неї не було діла. Вона була шпигункою. Але мені здається, що з нею все не так просто. Вірогідно, причиною її вчинку була любов. Любов без свободи робить людей зрадниками. Я знайшов у катакомбах нішу у стіні, поклав туди її тіло і щільно замурував камінням. Ця ніша стала її склепом. Хай спить собі з миром. Тепер їй не потрібні ні любов, ні свобода. Лише спокій…».

Але ж хіба можемо ми, живі люди, жити без любові?! Вона все одно приходить до нас, не питаючи ніяких дозволів, і тоді… о, тоді — «…Хай з вікна виглядає стара баба в чорному — розлука чи смерть! Нехай ваш двійник стоїть і стереже, — ходімо в жито! А яке жито!..» (Микола Куліш).

Хай хоч небо за нами обвалюється, але — завтра!

І небо таки завтра обвалюється… за законом жанру.

Зрештою, так сталося і в нашому випадку: Ія гине, і з нею ніби гине й Катова душа, лише жевріючи в Пітьмі — зберігаючи себе для помсти:

« — Я не хочу, щоб мої катування закінчилися, — сказав Кат Послові, що зайшов.

 — Дивне рішення, з якого можна зробити висновок, що тобі подобається біль.

— У мене, крім болю, нічого немає. Зникне біль і залишиться лише порожнеча. Кому вона потрібна? Порожнеча — фінал. Чи я не правий?».

Що ж, біль — також поважна причина жити.

А до нас ось із тієї Пітьми визирає Лис добряги Антуана де Сент-Екзюпері і скімлить: «Коли дозволяєш себе приручити, доводиться й плакати…».

Втім, плакати в цьому житті доводиться так чи інакше. Як і сміятися. Проте вільним те якось вдається… вільніше.

У цієї книги немає щасливого кінця. І не могло бути. Бо це — вереснева пісня вовчиці, якій «сім верст — не гак», яку «як не годуй, а вона в ліс дивиться», якій Місяць — срібний Бог, у якої в очах горить «Свобода, або смерть!».

Давно вже я так не милувався художнім твором. Щоправда, давно й не відступав із Реальності в Абстрактність, принаймні не відступав так далеко — до небезпеки в ній загубитися. Ще з сімдесят другого… Тоді саме вийшов «провальний» фільм Андрія Тарковського «Солярис», а я, дванадцятилітній, в нього по-чесному й провалився, подивившись тричі поспіль за раз на все наявне «багатство» — сімдесят п’ять копійок.

Щось подібне відчував я, читаючи цей роман.

Не знаю… Мабуть, треба якимось «сильним» і «поважним» висновком закінчити свій «рецензійний» відгук? А у мене ось в голові крутяться лише два вислови людей, за мене розумніших:

«Диявол починається з піни на устах ангела, який бореться за справедливість» (Торнтон Уайлдер).

 «Зранку, коли прокинувся, найперше наведи лад на своїй планеті» (Антуан де Сент-Екзюпері).

І до чого б це?