Рецензія на роман Елли Леус «Кат»

ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ СВОБОДИ ЯК ОСНОВНОЇ УМОВИ ПОВНОЦІННОГО ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ ЗА РОМАНОМ ЕЛЛИ ЛЕУС «КАТ»

—  Я ХОЧУ СКУПАТИСЯ У ВОДОСПАДІ,

— РАПТОМ СКАЗАЛА ВОНА…

Книга Елли Леус «Антипадіння» загалом складається з двох романів — «Антипадіння» і «Кат». Але писати єдиний рецензійний відгук одразу на обидва було б справою нерозумною. По-перше... Всім нам відомий вислів «густа поезія». Тут, за аналогією, ми маємо настільки густу прозу, що між образами та філософемами, у хитросплетінні сюжетних троп можна блукати безкінечно, причому без особливого бажання вибратися з того дивовижного виміру. По-друге, романи ці настільки різні за гуманітарним спрямуванням, що, на мій погляд, лише екстремальний інтелект нашої письменниці (в мирському бутті — фахівчині з бізнес-ризиків) міг зазіхнути на спробу їхнього сплаву.

До душі мені припали обидва твори.  Втім, не вдаватимуся до зайвих викрутасів і огляну тільки перший — фатум-фентезі «Кат». Хочу зауважити, що авторський неологізм, ужитий мною, народився не сьогодні й не для означення цієї книги.  Він намислився ще кілька років тому, коли я озвучував асоціативними віршами художні цикли нашого генія Івана Марчука. Народився — і призабувся, аби зараз виникнути знову й стати на місце в логічному ланцюжку символів-слів. Так, чимось вони невловимо, але й невимовно схожі — віртуальні світи цих двох митців, двох людей з абсолютно різних субкультур, об’єднаних лише якоюсь незримою, незбагненною і не розгаданою ніким понині енергетичною суттю — духовною українськістю — тим, що так і не зміг понищити у собі Микола Гоголь, і що врешті спричинилося до його смертельної душевної та тілесної кризи.

Нещодавно трапилися мені такі слова доктора філологічних наук Павла Міхеда: «Гоголь, власне, заплатив своїм життям за істинність свого слова. Він сказав слово, а йому не повірили. Він, переконуючи в істинності свого слова, платить таку високу ціну…».

І тут, повертаючись до символізації, хочу сказати, що фахові підходи до окреслення художньої авторської дійсності, до випису авторської концептуальності твору, до авторської якості фабули твору в Елли Леус — явно «гоголівські», ним просякнуті, з його творчості всотані в талант. Проте у неї всі «блукання лабіринтами» дуже рідко закінчуються тупиками. Вони (а власне — мислі!) можуть уриватися, але за ними завжди ніби стоятиме справжній знак нескінченності — чарівні три крапки, що, згадуючи добрим словом Марґарет Мітчелл, має означати «я подумаю про це завтра», не декларуючи реальної фатальності. Для прикладу наведу один з діалогів роману:

« — Ти невиправний романтик. Ти поводишся дивно як на людину з пробірки, що виросла за ґратами, в німоті, самоті і жорстокості.

— Можливо, це було потрібно, аби полюбити волю і простір.

— І людей? — Якоб уважно подивився на Ката.

Кат не відповів…».

Гадаю, мало хто і відповів би на таке питання однозначно ствердно: для того треба народитися Христом. Але мовчання й уникнення відповіді фантомом, штучно створеним тими ж людьми для вбивства людей, — це вже не якась банальна «символізація» — це провідний концепт усього твору.

«Люди придумують несвободи і для себе, і для рабів…» — говорить Кат в іншій мізансцені, котра, до речі, передує наведеній. І якщо й по таких висновках, хай йому гайда, не падає поперек сюжетних шляхів якась важезна і нездоланна чавунна брама, а все-таки залишається щілинка, крізь яку можна протиснутися в майбутнє, — отже, за Еллою Леус, нас, грішних, любити якщо не варто, то принаймні ще «можливо спробувати».

Ні, ця книга — зовсім не спроба нав’язати нам нове «учення порятунку», нового Месію чи «Бога-з-машини», чи хоча б нового «героя нашого часу».

То що ж вона таке? Як взагалі її визначити жанрово, щоби хоч знати та могти пояснити неофітам, що йтимуть услід, — з чим маємо справу і чого можна, а чого й не варто чекати від її прочитання?

Авторка в анотації визначає статус твору як «роман-попередження — жанр, першопрохідцем якого в Україні по праву вважається Павло Загребельний»… Покійний наш спільний друг Петро Сорока віднайшов у творі ознаки «антиутопії»…