«Рейв(д)», оповідання

На годиннику — о пів на одинадцяту, отже за п’ятнадцять хвилин мені варто висуватися в ніч. Що ж, приїду заздалегідь. Не сидіти ж у цьому хаосі!

Речі вивернуті з шафи, на столі осів крихітними краплями лак для волосся. Повсюди розкидані серветки — жертви коригування агресивного макіяжу. Чашка з-під кави, ложка з-під кави, розводи з-під кави. Після моїх ретельних підготувань до рейву кімната гуртожитку схожа на руїну. Знизую плечима і замикаю її, не прибрану. Аліни, сусідки, немає й не буде кілька днів, тож я не надто переймаюся легким безладом: часу все прибрати — вдосталь.

Приємна нетерплячка ненадовго відсуває вечірній холод на маргінеси сприйняття, поки я спускаюся на перший поверх. Виринаю назовні. Посеред ночі простувати столицею буває не надто приємно. Сиділа б удома, не вешталася би бозна-де… Думаєш — та навіщо воно мені все? Але я знаю навіщо, і, вглядаючись у сутінки, вже ніби чую та відчуваю уривки дійства, до якого ще довгенько добиратися. З пересадками.

Там лунає, випливаючи з ді-джейських пультів кілогерцами, одиницями та нулями, техно. Там однолітки виглядають як люди, які народяться в наступному сторіччі. Там добре танцювати погано. Там добре танцювати добре. Там добре не танцювати, а стояти під стіною з пляшкою пива, поволі киваючи й трошки мружачись за своїми темними окулярами в приміщенні, де й так треба йти за руку, мов першокласники через зебру, аби не перечепитися та не розгубити в темряві «своїх». Якщо спитають, то прийшов заради хедлайнера, залишаючи танцпідлогу енергійним дітям. Доросла людина! Тут заради мистецтва.

Я там не заради мистецтва.

Половина замріяної усмішки, що почала була розквітати на моєму обличчі, швидко розвіюється, коли я інстинктивно ховаю руки в кишені. Звичної важкості, яка відтягувала б тканину і без моєї долоні, немає. Телефон залишився в кімнаті. Час на ньому подивилася — і залишила лежати на столі.

Чортихаюся, йду назад. Буває. Кінець-кінцем, я ж таки вийшла на п’ятнадцять хвилин раніше.

На вахті в гуртожитку нікого. Заходь — винось, як кажуть. І винесли ж! Минулого тижня до когось увірвались у вікно і поцупили ноут, і це мене не дивує. Якби грабіжники знали режим роботи вахтерів, то могли б увійти та вийти через парадні двері.

Підніматися на свій поверх важко, але ліфт не працює. Засапана, я простую коридором назад до кімнати, рефлекторно кидаючи оком на погано освітлену кухню. Кривлюся, завмираю.

Біля раковини стоїть мерзенна брудна каструля. Мабуть, хтось поставив її там, щоби потім помити, але забув. Чи забив. Мабуть, то навіть була я. Насправді, й раніше випадало лишати брудний посуд нечепаним, але ж саме тепер прокинулася совість, най би їй трясця. Чи, може, то й не совість була, а пам’ять — про те, що сталося, коли я не помила каструлі минулого разу? Та хай там що!

Вийшла зарання, називається…

Буває, прибиральницям цілком справедливо набридає, що на кухнях неохайно, і вони ховають все, що не вписується в їхнє розуміння слова «лад», бозна-куди. Люди потім шукають посуд по духовках, а інколи й по смітниках. Звісно, така доля може спіткати лише найнепотрібніші, «найзабутіші» штуки, що їх збиралися помити еони назад, а тепер кинули напризволяще. Вони височіють на кухонному столі, як каркаси затонулих кораблів, і прибиральниці вимушені зі співчуттям урвати їхні страждання виносом до бачків. Як результат, район коло смітників — точно цвинтар іржавих кораблів: мовчазний, врочистий та наскрізь іржавий.

Так свого часу заледве не згинула й моя каструля. Пам’ятаю, як летіла на перший поверх у пошуках винниих. Каструлю, стиснуту худими пальцями прибиральниці, саме виносили надвір. Вона була ще мерзеннішою, ніж завжди — каструля, звісно, хоча й прибиральниця не милувала очей. Я поквапилась на порятунок.

З ситуації вилився неприємний скандал, в якому взяла участь навіть комендантка гуртожитку. Вона завжди була недалеко, хай їй грець — іноді навіть на ніч у гуртожитку залишалася. Так і того разу: ходяча халепа перебувала у кількох метрах від епіцентру неприємностей. От як вона могла не долучитися?

Не пригадую вже, чим усе закінчилося, та найголовніше все-таки здійснити вдалося: каструлю я врятувала. Тоді.

...Відчиняю кімнату наново, заношу мало не вилизану каструлю. Все ще не запізнююся, що зовсім на мене не схоже.

Коли одиниця посуду нарешті спочиває на полиці, а мій телефон — у кишені, коридором розноситься цокотіння підборів. Неприємне відчуття почало зароджуватися саме тоді. Воно поки що дрібненьким, кволеньким черв’ячком узялося активно гризти мені мозок передчуттям чогось недоброго.

Двері відчиняються. Мої двері, що взагалі-то сюрприз. Сусідка, якої мало не бути ще кілька днів, зненацька вельми навіть є.

Тілом бадьоро розливається паніка.

 — Привіт! — відгукуюсь я максимально незворушно. — Повернулася трохи раніше?

 Мої руки тим часом пурхають над столом, згрібаючи серветки та флакони макіяжу до ганебної купи, схожої на поховальне багаття.

Аліна намагається втягти в кімнату маленьку валізку. Погляд дівчини блукає захаращеним приміщенням, але вона все одно по-дружньому всміхається.

— Привіт... — Валізка всередині. — Так! Згадала, що в Галі День народження післязавтра. Тільки ти їй не кажи, що я взагалі забувала. Треба ще десь подарунок знайти...

Я розумію глибину можливої зради. Студентка журналістики Галя — найкраща Алінина подруга — нерідко проводила час у нас, щось монтуючи на моїй чи Аліниній техніці, допомагаючи нам із прибиранням або розділяючи з нами все те їстівне, чим приміські родичі навантажили «аби не голодувала». Вона була дівчинка суто сільська, небагата, тож напевне зраділа би будь-якому подарунку, проте факт, що Аліна могла про нього забути, міг і зачепити за живе.

 — Якщо що, я можу допомогти! — відгукуюсь я, всміхаючись до Аліни. — Я тут самотою навіть трохи сумувала...

Фортеця брудного посуду в осаді з розкиданої косметики, серветок та кількох чеків із супермаркету красномовно натякає на протилежне. Самотня виделка ніби відбуває заслання на самому маргінесі столу. Я хапаю перший-ліпший пакет і скидаю туди весь непотріб. Посередині столу вже височіє курган із флаконів, підпертий високою склянкою.

 Не в змозі дивитися на цей монумент своїй власній розхлябаності, я підводжуся, щоби винести сміття з кімнати та помити той посуд, що залишився. Часу обмаль, але він є. Навіть якщо все почнеться вчасно — опівночі, — ми з друзями розрахували, що доведеться стирчати в черзі, мабуть, із годину. Це пристойний рейв, заради такого і постояти можна. До того ж, черга — чудове місце, щоб розгледіти, хто в чому прийшов, а також щоби просякнути атмосферою, вловлюючи відлуння музики крізь стіни. В черзі зароджується інтрига, і зріє, зріє, зріє...

Навчена гірким каструльним досвідом, я переборюю порив відкласти неприємне на потім, швиденько мию посуд і повертаю його в кімнату.

Цей крок у тісну кімнатку стає тріщиною у всьому вечорі.

Щось змінилося. За ці кілька хвилин. Помічаю це на порозі. Аліна, безтурботна на момент повернення, тепер сидить на ліжку напружено, з аж надто прямою спиною. Пальці борсаються в кінчиках довгих світлих пасм. Повітря хіба що не тріскотить від напруження.

— Усе нормально? —  питаю я.

Аліна нерішуче підводить очі.

— Чи ти не... Чи ти не бачила часом мій ноутбук?

Я роззираюсь кімнатою. Нас тут живе двійко, місця небагато — все, що є, лежить як на долоні.

— Та ні…

— А друзі до тебе на вихідні приходили?

— Не було. Лиш я.

Аліна опускає погляд, але всього на мить. Її пальці крутять та перемішують волосся так, ніби вона прагне зв’язати собі з нього светра.

— Точно? — питає дівчина. — Минулого тижня в тебе були ті двоє хлопців…

— Вони мені ноутбук чистили, — нагадую я. – І тобі, до речі, теж.

— І тепер мені нема більше, чого чистити.

— Що? — Я не розумію.

Аліна зривається на ноги. Вона все ще не скинула верхній одяг — лише перевзутися встигла. В пальто та кімнатних капцях вона виглядає загітованою і нещасною водночас, немовби героїня віршів Ахматової, яка готова за кимось бігти до воріт, не торкаючись поручнів.

Моя схильність до пафосу, вочевидь, нарешті переповнює внутрішній світ і якось виливається в зовнішній, тому що Аліна раптово прямує до дверей і коридором іде до сходів.

Поручнів не торкається.

— Ти куди?

— До комендантки! Будь у кімнаті!

— Та мені, взагалі-то, йти треба…

Але її вже немає — лише відлуння зі сходів доносить:

— Будь у кімнаті!

Мить я розмислюю над тим, щоб залишити Аліні записку на столі — він тепер прибраний, не соромно — і піти у своїх справах, але не встигаю, тому що сенс усього, що, схоже, відбувається, охоплює мене (а я — його) з безжалісною раптовістю.

Аліна не могла знайти ноутбук. Вона не могла його знайти після того, як два тижні тому в гуртожитку сталася крадіжка; після того, як його бачили та мали змогу в ньому покопирсатися двоє незнайомих хлопців; після того, як подруга цих хлопців залишилася у кімнаті з ноутбуком сам на сам аж на два дні.

Я сідаю на ліжко, дещо дезорієнтована. Якщо зараз, посеред ночі, сюди увірветься комендантка, ситуація лише погіршиться. Аліні б я могла щось довести, але аж ніяк не Коменді Батьківні. Що я їй скажу? Що Вітя та Андрій — хороші хлопці? Я маю за годину з ними зустрітися під стінами старого заводу, де ми будемо цілу ніч танцювати, поки не відпустить. До того ж, я розфарбована, як матрьошка, якби матрьошка була повією. Коменда Батьківна не вбачатиме в мені та моїй компанії уособлень невинності.

Може, сказати, що Аліні слід би брати ноутбук з собою, якщо вона кудись їде? Та це ж стократ підозріліше!

Дивлюся на годинник. Уже чверть на дванадцяту. До початку рейву сорок п’ять хвилин, я запізнююся на чверть години… Можливо, доведеться викликати таксі.

Хвилини минають. Тривога густішає. Чого вони там так довго?

Неспроможна і далі чекати, я вирішую, що, можливо, моя присутність для вирішення конфлікту геть і не важлива. Кінець-кінцем, хіба все це не почекає до ранку? Аліна, певно, знайде свій ноутбук десь під ковдрою…

Ідея видається цілком пристойною. Я легкими доторками перевіряю ліжко Аліни на предмет твердих об’єктів і навіть заглядаю під наматрацник. Сусідка справді постійно зберігала його десь на ліжку чи поруч із ним. Якби я зараз знайшла той ноутбук, то стала б героїнею-рятівницею…

Ноутбука не виявилося ані в ліжку, ані під ним. Я врешті втрачаю терпець — розлючена, на додаток до загального стресу, марнуванням часу. Нашкарябавши на першому-ліпшому папірці "Буду вранці", прямую до сходів.

Зі сходів до мене прямують Аліна та Коменда Батьківна.

Треба. Було. Прямувати. До. Сходів. На. Тридцять. Секунд. Раніше.

— Нема ноута! Був під подушкою, — жаліється сусідка, завертаючи у наш коридор.

Дівчина та жінка помічають мене, і погляди, з якими це робиться, змушують здригнутися.

— Катерино… —  розтягує Коменда. — Десь зібралася?

Я розумію, що мені варто відповісти, але для цього треба спочатку визнати її присутність, вимовивши її ім’я. Ну, а я просто не можу його згадати. 

— Лідо Йосипівно, — випадково рятує мене сусідка, — подивімося в кімнаті!

Аліна кидає на мене короткі погляди. Вона не насмілюється спитати, куди це я йду — після того, як вона вкрай наполегливо просила мене нікуди не йти. Я запізно усвідомлюю, що коли я — головна підозрювана, то поводжуся справді підозріло.

Лідія («Ліда» для хороших дівчат і хлопців, які не страшаться, що їх виселять або здадуть у поліцію за хибним звинуваченням) Йосипівна дивиться на мене як на людину, з якою колись розсобачилася через гнилу каструлю — ччи не ту, що мало не зогнила була на смітнику? Мій власний погляд, напевне, відрізняється мало.

— Чо’ мене очима ріжеш? — огризається комендантка, чим підтверджує мою теорію про погляд і собачення. — Веди в хату!

Те, що я в кімнаті хоч трохи розгребла розгардіяш, із висоти «тепер» здається дуже правильним рішенням. Те ж, що я у напливі блаженної рішучості організувала міні-огляд ліжка Аліни, навпаки вилазить боком.

— Дивіться! — скрикує постраждала. — Катерино, чи то ти щось шукала на моєму ліжку?

— Он як! Дівчинка за поріг — ти вже в її речах риєшся?!

Коменда швидко згадує, як мене ненавидіти. Уміння повертається до неї природно, немов відчуття рівноваги, коли вперше за дуже тривалий час керуєш велосипедом. Я ж вирішую поводитися чемно, щоби доповнити мій хуліганський зовнішній вигляд.

— Я просто хотіла пошукати ноутбук, Лідіє Йосипівно! Я ж тут сиділа і на вас чекала хвилин зо п’ятнадцять.

— Ми ходили по Настю.

— По кого?

У двері делікатно стукають. Не дочекавшись відповіді, у кімнату просочується напрочуд худа та напрочуд доросла на вигляд дівчина, в якій я впізнаю жертву минулого пограбування. Вона стала відомою — в певному збоченому сенсі, адже слава завжди була традиційною нагородою для тих, з ким у гуртожитку ставалося нещастя суттєвіше за відсутність цигарок. Скандали — наші реаліті-шоу, трагедії — наші мильні опери.

— Ви мене згадували? — питає дівчина, швидким поглядом оцінюючи кімнату і нариваючись на суворий кивок Лідії Йосипівни. Я тим часом оцінюю саму дівчину. Здається, «жертва» вчиться на журналістку на останньому році магістратури. В неї напрочуд активна міміка і я тут-таки уявляю, що скоро це може спричинитися до ранніх зморшок.

Комендантка впирає руки в боки. Цей жест видає браваду, готовність прокурора обробити заразом і головного свідка, і голову присяжних.

— Ви знайомі? — на мене недбало вказують млявою кінцівкою, ніби повітрю перед моїм обличчям дають дуже лінивого ляпаса.

Дівчина злегка здивовано здіймає брови, але швидко отямлюється та зводить їх докупи, що, безперечно, має показувати глибоке замислення. В студмістечку, особливо на шостому році навчання, концепція знайомства з ким завгодно втрачає чіткі обриси. Є люди, яких ти нібито впізнаєш, але навіть не вітаєшся. Є ті, кому кажеш «Привіт!» автоматично. То ж що тут тоді вважати за знайомство?

Дівчина нарешті промовляє:

— Ні.

Комендантка гримить щось проміжне — чи то слово, чи то звук, чи то взагалі ціле речення. Ймовірно, вона розраховувала на іншу відповідь, і візерунок із певних закономірностей, що вже виписався вилами по воді в її розумі, після цього «ні» розплився дрібненькими хвильками.

— Добре!.. — недобре прикрикує комендантка.

— Чи в тебе теж сусідку після крадіжки допитували? — вивідую я у Насті, користуючись паузою. На мій глибокий жаль, дівчина знизує плечима і каже:

— Так, було. Допитом це, може, і не назвеш, але питання їй ставили.

Далі з Настею спілкується комендантка. У дівчини цікавляться схожістю Аліниною та її ситуацій. Вочевидь, згадувати про пограбування їй усе ще вкрай неприємно: її й без того не надто гарне обличчя кривиться на кожному новому питанні.

Я нетерпляче зиркаю на телефон. От-от північ.

Коли Настю відпускають, рейв уже п’ять хвилин як почався. В контексті ситуації ця круговерть нової доби, вочевидь, знаменує новий початок, бо комендантка потягується і примирливо промовляє:

— Ну що? Починаємо обшук?

Я давлюся повітрям, втетеріла з такого неприкритого нахабства.

— Обшук? — здивовано перепитує сусідка. Навіть їй, бідоласі, така перспектива здається дещо екстравагантною.

— Ага, — знизує плечима комендантка. — А що ж іще в такій ситуації робить-то, га?

Я підхоплююся:

— Спитати у вахтерів, чи не заходив хтось підозрілий до гуртожитку і чи не виходив із ноутбуком Аліни...

Комендантка закочує очі:

— Вахтерів! Та вони ж не завжди на посту!

— І це, взагалі-то, може бути коренем нашої проблеми, — обережно вставляю я.

Комендантка злісно мружиться, і її ядучий погляд мені зовсім не подобається. Засумнівавшись у її навичках керування гуртожитком та його персоналом, я оживила спогади про інцидент із каструлею. Тепер я зробила ситуацію дещо особистою, якщо вона такою не була з самого початку.

— Якби тобі не було, чого ховати, то ти б і з обшуком не сперечалася!

— У Насті сусідку не обшукували.

— Її сусідка — порядна дівчинка, з якою ніколи проблем не було.

— А я, отже?..

Але пояснювати далі мені нічого не треба. Я знаю, як виглядаю, і я знаю, о котрій годині виглядаю саме так. Тиснути на те, що я насправді така ж свята, як і сусідка першої жертви, не вийде. Проте я дивилася серіали. Я знаю свої права у цій ситуації.

— Лідіє Йосипівно, — кажу, — вам для такого, взагалі-то, потрібен ордер на обшук. Це ж особиста територія, мої речі, як-не-як!

Аліна ховає обличчя у своєму сплетінні недов’язаного волосся. Аж тепер вона усвідомлює, що ситуація не матиме простого фіналу.

Після секундної розгубленості обличчя команди опановує препоганюча посмішка, яка змушує мене заклякнути на місці. Здається, ми поступово полишаємо площину правосуддя, вдаючись до міжусобиць.

— Ой, Катерино, кому ти оце тут качаєш права? Ти ж тут навіть не прописана! — кидає Лідія Йосипівна.

— І що?

— Кімната у вас, дівчат, — одна на двох, отже ніяка вона не приватна. Цілком можливо, що це зараз взагалі місце злочину! А ти заважаєш слідству!

 Я роздратовано складаю на грудях руки. Усе ще не йму віри, що мене підозрюють. Автоматичною реакцією є заперечення того, що це справді відбувається, до того ж у такий незручний час.

Треба, до речі, попередити друзів!

Думка про те, що я досі поспішаю на рейв, позбавляє решток самоконтролю. У моїх наступних словах уже помітне роздратування:

— Слідство веде поліція. Так само як і обшук. Нащо я тоді взагалі плачу́ за цю кімнату, коли мені тут жоден куток не належить?!

— От як виселю, то не будеш такими філософськими питаннями перейматися! То мені телефонувати в поліцію, чи як?

Замислююся. Може, хай сюди приїздить хто завгодно, а я поїду собі? Коли повернуся, приберу весь безлад: де ж я дінуся? Вони нічого такого не знайдуть — усе, через що можна було б хвилюватися, мені Вітя та Андрій передадуть коло входу на рейв.

Хіба що...

О, Господи!

За згортками шкарпеток лежить косяк. Так він там і залишився, ледве опалений, ніколи не доведений до логічного завершення, до фіналу свого нехитрого земного існування. Він дістався мені безкоштовно, як подарунок від доброї товаришки, і виявився доволі гірким. Викинути — шкода, викурити — гидко. Так він і залишився за шкарпетками, невпевнений у своїй подальшій долі.

Якби ж мені тільки вдалося якось до нього дістатися…

Скрипнувши зубами, відповідаю:

— Гаразд, обшукуйте.

Комендантка нахиляється до ліжка і відкидає мій матрац із виразом холодного тріумфу на обличчі. Вирішила почати з козирів. Масштаб того, що відбувається, доходить до мене із запізненням. Я очікувала, навіть сподівалась на те, що одного погляду на мої тісні полиці буде досить, щоби побачити: ноутбук там ніде і близько не поміститься — навіть такий тонкий, як в Аліни. А проте зворохоблене ліжко обіцяє справжню вакханалію.

Я приречено спостерігаю за тим, як разом із пружним прямокутником матрацу геть летить і подушка, і простирадло, і ковдра. Разом з усім цим злітає куртка, покладена на ліжко під час мого повернення по телефон («От взяла б його відразу — нічого цього не було би!»). Світла постільна білизна приземлюється на запилюжену підлогу.

 Звісно, під матрацом нічого немає, окрім загубленої в часі та просторі кулькової ручки. Невинність пустої дошки з ДСП стає для комендантки німим докором.

Лідія Йосипівна просувається до гардероба.

— Не вивертайте його, будь ласка, — прошу я. — Там все напохваті, ноутбук був би помітний…

За відкритими дверцятами шафки всі речі обережно поскладані. В гардеробі панує ідеальний порядок. Я прибирала вчора.

Лідія Йосипівна цокає язиком.

— Вибачай, Катеринко. Обшук є обшук.

Охоплена німою люттю та страхом, я споглядаю, як довгі кишки зі штанів, шарфів, рукавів та панчіх вивалюються з полиць, як нутрощі легких футболок та піжамних шортів плюхаються в пилюку. За кілька секунд охайно організована шафа перетворюється на звалище.

Я підлітаю до гардероба, нібито намагаючись підняти розкидане. Насправді ж мої руки шукають поличку зі шкарпетками. Комендантка переходить до антресолі, де лежать шапки та шалики. Дощ із матерій триває. Аліна мовчки споглядає за ґвалтом, вочевидь, занадто присоромлена і щоб заохочувати цей процес, і щоб стати йому на заваді. Як постраждала, вона мала право не почуватися винною, але тепер — після того, як мої речі вкривають підлогу різнокольоровим килимом, — я теж можу вважатися дещо постраждалою.

Мої пальці нарешті добираються до шкарпеток. Тепер шукаю щільну коротку цигарку в засиллі згорточків.

— Ти перешкоджаєш, — бурчить комендантка, яка тим часом почала оглядати мою тумбу з пральним приладдям та рушниками.

— Вибачте.

Я знаходжу косяк. Хвиля полегшення.

Намагаючись сховати цигарку до задньої кишені штанів, я знову стаю комендантці на заваді. До того ж у мене починає вібрувати телефон: друзі непокояться.

— Так, ану вийди! — гаркає Лідія Йосипівна.

— А можна піти? Ну, в принципі? Піти взагалі? Мене друзі чекають, я кваплюся на один захід…

Комендантка форкає.

— Ага, так ми тебе і відпустили! Сусідку пограбували — а вона вшивається!

Намагаюся не бути єхидною чи грубою, адже ця лінія поведінки, що до неї я вдавалася минулого разу, спрацювала не надто ефективно. Це вам не каструлю відвойовувати: тут двобій за свободу.

— Пані Лідіє Йосипівно, я геть не розумію, нащо мені перебувати тут. Я вам заважаю, ви самі щойно сказали.

— Ну то вийди з кімнати, поки я тут упораюся, але далеко не йди.

На годиннику — перша.

— Лідіє Йосипівно, при всій до вас повазі, ви не можете мене тримати тут проти волі. І…

— Якщо ти зараз підеш звідси, то можеш не повертатися! — відрізає комендантка, навіть не відволікаючись од спустошення моєї книжкової полиці. — З мене досить твоїх цих вибриків! У нас люди цілий рік у черзі на заселення стоять, а ти в єдину ніч, коли тебе просять зробити так, як просять, плюєш на це все і хочеш десь вештатися.

— Тобто ви мене виселите, чи що?

— Вважай, що речі зібрати я вже допомагаю.

Аліна виглядає цілковито пригніченою. По веселій дівчинці, яка перетнула поріг кімнати кілька годин тому, не залишилося й спомину. Я не впевнена, що вона все ще мене підозрює. Мабуть, тепер вона бачить, що втратила не лише ноутбук, а і нашу з нею взаємну довіру.

Я виходжу з власної кімнати, дещо невпевнена стосовно того, наскільки вона після всього цього моя власна. У відповідь на телефонний дзвінок Андрія я повільно розповідаю йому про все, що сталося. У слухавці чутно техно, я розрізняю глибокі баси, від яких так і тягне до танцю. Чується голос Віті, що йому саме надягають на руку браслет. У мене всередині панує тотальне спустошення, попри те, що Андрій переконує: усе буде окей. Ми намагаємося знайти в ситуації гумор, проте я не запам’ятовую ані своїх, ані Андрієвих реплік-жартів. Він уже нетверезий. Це створює додатковий емоційний бар’єр. Я не хочу псувати йому настрій, а він не може покращити мого.

Кладу слухавку. За спиною все ще висуваються книжки з полиць, дарма що телефоном спілкувалася я довгенько. Вочевидь, між сторінок ховають не тільки гроші, а й ноутбуки. Чи, може, комендантка злякалася, що я вже встигла продати здобич?

Сусідка сидить на ліжку, і вираз її обличчя красномовно описує, наскільки сильно ситуація вийшла з-під контролю. Навряд чи, переймаючись самою можливістю крадіжки, вона думала на декілька кроків наперед. Для неї масштаб обшуку набуває не менш абсурдних меж, аніж для мене. До того ж, як слушно зазначила комендантка, кімната у нас спільна. Все, що вивертається з моїх шаф та поличок, за законом перерозподілу енергії та мотлоху опиняється на сусідчиній території. Аліна сидить в кублі, звитому з моїх підручників, одягу та побутової хімії, і в її погляді, спрямованому на торнадо-коменду, яка досі підхоплює те, що впадає їй в око, читається просте, навіть дитяче: «А що, так можна?».

 Навряд чи. Але, спираючись на двері і споглядаючи цю руїну в процесі створення, я ставлю собі не менш дурнуваті питання: чи Лідія Йосипівна не втомилася, бува? Чи не шкода їй на це часу? Я справді не знаю, чи то керує нею нелюбов до мене, чи то «честь мундира», бо до мене вона, мабуть, ставилася не настільки погано. А от далеко не найкращий бік власної роботи о третій ночі мала б любити не так сильно.

Третя ночі! Ні, навіть трохи більше! Холера!

У мене залишається кілька годин, якщо я хочу встигнути хоч на одного з ді-джеїв. Хедлайнер щойно дограв свій сет...

Починаю шукати в Інтернеті телефонні номери таксі, й тут повз ковзає невисока тінь. Пізня праля, чийого імені я, хоч убий, не згадую, хоча жила в метрі від неї два роки, несе з боку душових кабін тазик вологого одягу. Дівчина сповільнюється біля прочинених дверей моєї кімнати, прикута допитливістю до місця.

— А що тут у вас таке? — питає вона тихо.

— Ходи спи, Маринко! — гаркає комендантка зсередини. Вона чує за кілометр, коли хтось не у свої справи втручається. Кожна плітка, яка могла розростися до масштабу маленького, але шкідливого для гуртожитку скандальчика, для цієї акули є ласою краплиною крові в океані студентських балачок.

Маринка підкорюється, проте я знаю, що ось тепер усе тільки починається. Комендантка лише приправила й без того напружену ситуацію прянощами інтриги та суворої секретності. На тлі нещодавньої крадіжки сьогоднішній обшук буде справжньою розкішшю для всіх охочих до новин. Тем для обговорення у студентів і так не бракувало, проте катаклізми всередині гуртожитку завжди заслуговували на особливу увагу, адже в них був спільний фактор — audience participation, участь авдиторії, так би мовити. Конспірологи в груповому чаті мали шанс задіяти всі свої теорієтворчі м’язи й вибудувати такі історії, котрі можуть складати лише майбутні працівники українських ЗМІ. Простіше кажучи, якщо хтось із друзів покірної Маринки ще не спить, то вони вже закладаються, якого кольору коцик мені видадуть у буцегарні. Я закладаюся що, коли до того вже дійде, коцика мені не дадуть узагалі.

Обшук триває, і замість колишньої розгубленості та люті я просто відчуваю зануджену поверхневу втому. Знаю ж, що вже точно ніхто нічого не знайде. Навіть якби мені той ноутбук підкинули, то його просто не було б куди подіти.

Комендантка про щось перемовляється з Аліною. Я не чую. Бачу лише, що Аліна знизує плечима. В цьому жесті теж є щось від моєї поверхневої втоми. В питальному погляді комендантки — також. Усі ми занурилися в цю безглузду ситуацію не з того боку і не тими методами, а потім зайшли задалеко, щоби з цього болота виборсатися: Аліна не може просто сказати «Я запанікувала і помилилася» та вибачитися; Лідія Йосипівна не може визнати, що, розгортаючи пошукову операцію на порожнім місці, керувалася лише неприязню до мене.

У телефоні відкриті номери таксі. Набираю перші-ліпші цифри. Хоч на годинку друга, а на рейв поїду: вони тут усі й без мене раду одне одному дадуть. Розберуться! Кімната, бач, уже розібралася, тільки не в ситуації, а так — у принципі, на складові частини.

Телефоную. Замовляю. Повертаюсь до кімнату по куртку.

Усередині — тотальне Нагасакі. Виглядає маленьке приміщення, мов сцена обшуку в серіалі: хоч іноді живемо, як у кіно. Знайти в цьому безладі хоч щось здається неможливим. Аліна та Лідія Йосипівна сидять на сусідчиному ліжку і стежать за мною очима, падкими на нові докази — на цьому етапі не стільки моєї провини, скільки власної адекватності. Коли я за комір витягую куртку з-під купи зібганої постільної білизни, комендантка раптово оживає:

— Куди це ти намилилася? Тікаєш з місця злочину?

Її голос видає цю загальну змореність. Одначе єхидні питання вилітають з неї самостійно, ніби вона запрограмована ненавидіти мене за те, якою людиною сама мене уявляє.

Я струшую куртку і всовую руки в рукави. Дивлюсь на Аліну. Вона відводить погляд.

— Я не крала твого ноутбука, — кажу майже по складах, наче звертаючись до дитини. — Ти це знаєш. Комендантка це знає. Ви також знаєте, що його в цій кімнаті немає. Якщо хочете — копирсайтеся тут хоч до ранку, але вже вдвох. Що вам іще від мене треба?

Аліна мовчить, лише зараз збагнувши, як важко нам удвох житиметься в цій самій кімнаті, коли все завершиться. Але Лідія Йосипівна ще не втратила відчайдушності: пласти авторитету, що їх вона накопичувала роками, тепер душать її та не дають відступитися.

— Катерино, твоя поведінка зараз украй підозріла. Ти думаєш, що в такій ситуації ми тебе кудись відпустимо?

— А зараз — чого ні? Ви вже все вивернули!

Комендантка закочує очі:

— Я ж не знаю, чи ти взагалі сюди повернешся. Може, ти вже з грошима за той ноутбук їдеш кудись у Нову Зеландію!

— Лідіє Йосипівно, ви ж маєте розуміти, яка це дурня!

— Як ти зі старшими спілкуєшся? — Комендантка підхоплюється. — І взагалі… ану виверни кишені!

Я вивертаю кишені куртки. Звісно, в них нічого немає.

— Якщо ви хочете мене обшукувати всю, то телефонуйте в поліцію. Хай цим займається кваліфікована людина, а не ви.

— От і зателефоную! Бач, яка язиката! Думаєш, не зателефоную? Ще й як зателефоную! І батькам твоїм зателефоную…

— Ось.

Я простягаю їй мобільний телефон і розвертаюсь до дверей, заразом скидаючи куртку. Комендантка здивовано крутить у руках мобілку, але нічого не каже.

— Ти куди? — глухо питає Аліна.

— До вбиральні. Без куртки в такий холод не втечу, не переймайтеся.

— Ну то я... телефоную в поліцію? — питає комендантка.

— Можете.

У вбиральні я крізь маленьке віконце бачу, як біля входу в гуртожиток стоїть моє таксі. Спускатися до нього крізь усі ці поверхи здається виснажливим заняттям.

Що ж...

Я відчиняю віконце. Холодне повітря врізається мені в обличчя з такою силою, ніби я раптом вступила під крижаний водоспад. Через хвилину я дивлюсь, як витягнений із задньої кишені штанів косяк подається у свій фінальний політ. На тлі його трагічного падіння моє таксі, не дочекавшись, вирушає в ніч — до своїх наступних клієнтів. Деякий час я просто дивлюсь на його задні фари, така романтично-замерзла, гарно нафарбована й ображена всім світом, біля віконця студентської вбиральні.

Мені вже відомо, що сьогодні я нікуди не поїду. Ані на рейв, ані, мабуть, у поліцейську дільницю. В те, що приїде поліція, я все-таки вірю, бо знаю впертість Лідії Йосипівни. Мені дуже сильно хочеться спати.

Варто хоча б вмити обличчя і відписати друзям, що мене не буде. Невідомо, як далі розгортатиметься вся ця фантасмагорія, але батькам непогано б теж відіслати щось таке... заспокійливе.

Коли я зачиняю віконце, на самому обрії — аж понад верхівками багатоповерхівок — небо береться сірістю. Вже, мабуть, майже п’ята. Я б поглянула на час, але з мого телефона зараз викликають ментів. Навіть на рейв заради облави не довелося їхати: все — на таці, нате, розпишіться.

Я повертаюсь до кімнати пустим коридором, ніби «зеленою милею» простую. Там мене зустрічають аж троє, але ніхто не одягнений у поліцейську форму. Перша — комендантка. Її зморшкувате обличчя зазнало значних змін після нашої останньої зустрічі менш як півгодини тому. Вона трошки посіріла. Друга — Аліна. Вона тепер трошки червоніша. Обидві  приміряли нову кольорову гамму через появу, власне, третьої учасниці цього процесу.

Посеред кімнати стоїть Галя з ноутбуком Аліни в руках.

Так я дізнаюся, що вже є п’ята ранку. Галя прокидається саме так — за сільськими традиціями.

— Нічого не хочеш сказати? — звертається до дівчини комендантка: не голосом, а якимось сичанням, схожим на пробиту велосипедну шину.

Галя впирає погляд у підлогу. Якщо говірка Йосипівни була сичанням шини, то голос Галі — це лише його відлуння.

— Кать… Ти тоді саме з кімнати вийшла, а мені монтувати треба було. Терміново! Ну і, типу, я ж і так у Аліни часто ноут беру, типу, та і вона сама каже, типу, заходь і бери, коли треба. А тут її нема, і тебе нема, і я знаю, що вона повернеться аж післязавтра, тож я б встигла повернути вчасно, поки ти не вдома, і нащо тоді попереджати, і… Ну і ось. Мені справді, справді шкода. Я не знала, що воно... так вийде.

Я переводжу погляд з Галі на Аліну, тоді — на комендантку. Деякий час дозволяю перевернутій догори дриґом кімнаті повисіти в тиші. Ця відсутність заперечень, подальших вибачень та пояснень — моя нагорода. Моє чесне ім’я відновлене. Як завжди, не дуже надовго. Одна біда: гроші за квиток на рейв не відновлюються так легко.

Зараз мені дуже важливо стежити за виразом обличчя комендантки. Можливо, саме він стане тим фактором, який трошки пом’якшить фінансову втрату.

— Галю, — питаю, — а як же ти в зачинену кімнату потрапила?

— Так на вахті є запасні ключі!

Так! Ось він! Ось той вираз обличчя, який мені потрібен — ховається десь під шкірою, але дуже хоче проступити!

— Ключі є, — все ще дивлюся на комендантку, — а вахтерів немає. Ось і маємо.

І тепер я бачу її — розгубленість, яка виникає, коли впізнаєш у своєму головному ворогові себе самого. Як тільки я помічаю цю мімічну зміну, вона раптово перестає мене турбувати чи тішити. Помста швидко обертається на пустку, коли не на розчарування.

Проходжу повз Галю, яка мовчки відсувається, щоби дати мені дорогу. Цього разу ніхто не заважає мені взяти куртку й телефон. На дисплеї світиться п’ять хвилин по п’ятій.

Із примарною надією на те, що по моєму поверненні в кімнаті вже пануватиме лад — далося б їм взнаки почуття провини в кубі! — вирушаю на пошуки свого нічного літуна — косячка.