«Рейв(д)», оповідання

На годиннику — о пів на одинадцяту, отже за п’ятнадцять хвилин мені варто висуватися в ніч. Що ж, приїду заздалегідь. Не сидіти ж у цьому хаосі!

Речі вивернуті з шафи, на столі осів крихітними краплями лак для волосся. Повсюди розкидані серветки — жертви коригування агресивного макіяжу. Чашка з-під кави, ложка з-під кави, розводи з-під кави. Після моїх ретельних підготувань до рейву кімната гуртожитку схожа на руїну. Знизую плечима і замикаю її, не прибрану. Аліни, сусідки, немає й не буде кілька днів, тож я не надто переймаюся легким безладом: часу все прибрати — вдосталь.

Приємна нетерплячка ненадовго відсуває вечірній холод на маргінеси сприйняття, поки я спускаюся на перший поверх. Виринаю назовні. Посеред ночі простувати столицею буває не надто приємно. Сиділа б удома, не вешталася би бозна-де… Думаєш — та навіщо воно мені все? Але я знаю навіщо, і, вглядаючись у сутінки, вже ніби чую та відчуваю уривки дійства, до якого ще довгенько добиратися. З пересадками.

Там лунає, випливаючи з ді-джейських пультів кілогерцами, одиницями та нулями, техно. Там однолітки виглядають як люди, які народяться в наступному сторіччі. Там добре танцювати погано. Там добре танцювати добре. Там добре не танцювати, а стояти під стіною з пляшкою пива, поволі киваючи й трошки мружачись за своїми темними окулярами в приміщенні, де й так треба йти за руку, мов першокласники через зебру, аби не перечепитися та не розгубити в темряві «своїх». Якщо спитають, то прийшов заради хедлайнера, залишаючи танцпідлогу енергійним дітям. Доросла людина! Тут заради мистецтва.

Я там не заради мистецтва.

Половина замріяної усмішки, що почала була розквітати на моєму обличчі, швидко розвіюється, коли я інстинктивно ховаю руки в кишені. Звичної важкості, яка відтягувала б тканину і без моєї долоні, немає. Телефон залишився в кімнаті. Час на ньому подивилася — і залишила лежати на столі.

Чортихаюся, йду назад. Буває. Кінець-кінцем, я ж таки вийшла на п’ятнадцять хвилин раніше.

На вахті в гуртожитку нікого. Заходь — винось, як кажуть. І винесли ж! Минулого тижня до когось увірвались у вікно і поцупили ноут, і це мене не дивує. Якби грабіжники знали режим роботи вахтерів, то могли б увійти та вийти через парадні двері.

Підніматися на свій поверх важко, але ліфт не працює. Засапана, я простую коридором назад до кімнати, рефлекторно кидаючи оком на погано освітлену кухню. Кривлюся, завмираю.

Біля раковини стоїть мерзенна брудна каструля. Мабуть, хтось поставив її там, щоби потім помити, але забув. Чи забив. Мабуть, то навіть була я. Насправді, й раніше випадало лишати брудний посуд нечепаним, але ж саме тепер прокинулася совість, най би їй трясця. Чи, може, то й не совість була, а пам’ять — про те, що сталося, коли я не помила каструлі минулого разу? Та хай там що!

Вийшла зарання, називається…

Буває, прибиральницям цілком справедливо набридає, що на кухнях неохайно, і вони ховають все, що не вписується в їхнє розуміння слова «лад», бозна-куди. Люди потім шукають посуд по духовках, а інколи й по смітниках. Звісно, така доля може спіткати лише найнепотрібніші, «найзабутіші» штуки, що їх збиралися помити еони назад, а тепер кинули напризволяще. Вони височіють на кухонному столі, як каркаси затонулих кораблів, і прибиральниці вимушені зі співчуттям урвати їхні страждання виносом до бачків. Як результат, район коло смітників — точно цвинтар іржавих кораблів: мовчазний, врочистий та наскрізь іржавий.

Так свого часу заледве не згинула й моя каструля. Пам’ятаю, як летіла на перший поверх у пошуках винниих. Каструлю, стиснуту худими пальцями прибиральниці, саме виносили надвір. Вона була ще мерзеннішою, ніж завжди — каструля, звісно, хоча й прибиральниця не милувала очей. Я поквапилась на порятунок.

З ситуації вилився неприємний скандал, в якому взяла участь навіть комендантка гуртожитку. Вона завжди була недалеко, хай їй грець — іноді навіть на ніч у гуртожитку залишалася. Так і того разу: ходяча халепа перебувала у кількох метрах від епіцентру неприємностей. От як вона могла не долучитися?

Не пригадую вже, чим усе закінчилося, та найголовніше все-таки здійснити вдалося: каструлю я врятувала. Тоді.

...Відчиняю кімнату наново, заношу мало не вилизану каструлю. Все ще не запізнююся, що зовсім на мене не схоже.