«Секрети ваших сусідів», оповідання

На свої восьмі Уродини я таки розкрив подарований батьком футляр просто за столом, поки сам старий займався «вихованням» дружини. Там виявилося двійко трубкоподібних предметів лискуче чорного кольору, складених один до одного та зафіксованих спеціальними пазиками. Пом’якшувальну поролонову підстилку по периметру встеляли різновеликі деталі — загадкові пимпочки, ґудзички, гвинтики та інше всіляччя, з якого тієї миті цікавою видалася п’ятірка досить-таки довгих і, найголовніше, гострих голок із різнокольоровими насадками на тупих кінцях. Тоді я ще гадки не мав, що дивлюся на духову рушницю у повному комплекті, проте застосування металевим його «зарядам» знайшов на диво хутенько: підкравшись до захеканого тата, що саме присів навшпиньки звести дух, я ввігнав одну з цих чудових голок в одне з його налитих люттю очисьок.

Роми за вікном дещо притихли, як робили тоді, коли котрийсь із них подавався по нові порції трунку до алкокрамниці за рогом. Отже, десь одинадцята. Час уставати.

Останні років п’ять я сплю тільки одягненим. Так почуваюся захищенішим: ніхто не зможе побачити мого понівеченого тіла. До того ж це заощаджує час уранці, як-от і зараз, коли я, звільнений від потреби натягати на себе лахи, відразу простую на кухню варити каву. Вона має піднятися у турці тричі з інтервалами у три хвилини, і хай навіть напередодні бухав, мов чорт, або ж котрась лиха хвороба прикула до ліжка, каву я все одно готую тільки таким чином. Додаю кардамон і чорний перець, як маю охоту, подеколи ще й молочко, проте сьогодні вирішую не вигадувати зайвого.

Поки вода в турці доходить до першого кипіння, розкладаю на тарілку нарізану грубими скибочками бринзу — незмінний сніданок. На якомусь етапі життя я виявив, що тільки така їжа мені підходить. Будь-які інші продукти, спожиті вранці, спричиняють гидку нудоту, що не відступає аж до вечора. В такому стані я не їм узагалі — кусень до рота не лізе, як кажуть. А сьогодні надто важливий день, щоби нехтувати калоріями: невідомо ще, коли дорвуся до харчів наступного разу.

Після випадку з голкою тато спершу тягав на оці кумедну перев’язку, а тоді йому поставили протез. Штучне око виявилося блакитним, на відміну од карого вцілілого, тож мій старий так до кінця життя і проходив з різними баньками. А що він на нервовім ґрунті незлецьки запив, то кінець цей настав рівно за два роки, на мій перший ювілей: на радощах татусь напився до зелених шмарклів і потрапив під автобус, зробивши мені цим царський подарунок.

Коли кава піднімається вдруге, я саме доїдаю останню скибку сиру. Якщо турецькі партнери забаряться, за годину чи дві можна буде вкинути в себе щось більш значне. Вони ніколи не повідомляють час візиту — лише дату, — але зазвичай приходять десь по обіді. Залишається тільки чекати, сподіваючись, що до перфектного салату з крабовими паличками справа сьогодні таки дійде.

Міцне чорне пійло забулькало втретє, і я відставляю турку з плити, рвучко перекриваючи газ.

Каву п’ю вже на робочому місці, налаштовуючи оптику. Мій батько, хоч і був кінченим вилупком, мав слушність: до полювання хист я таки мав. У той час як інші «мисливці» виловлювали пригожих дівчат винятково через комп’ютер, я полюбляв проводити повномасштабні операції зі стеженням, вивченням розпорядку дня та звичок вподобаної молодиці. До Інтернету все-таки вдався: алгоритм розпізнання облич в одній із популярних соцмереж дозволив не тільки дізнатися, що Ксенія — це саме Ксенія, а ніяка не Оля, Юля чи Аня, а й визначити її основні види діяльності. Студентка лінгвістичного, у вільний од навчання час стоїть за шинквасом одного з нових нічних клубів, через що й повертається додому близько третьої ранку. Нещодавно літала на відпочинок у Європу. Люди навіть не замислюються, скільки особистої інформації самотужки, з усмішками на обличчі зливають нехорошим людям через Мережу.

Дивовижа, проте той самий алгоритм упізнавання не дозволив дістати жодної інформації про інших мешканців квартири навпроти. Вони що, в соцмережах не зареєстровані?

Кави не зосталося. Оптика налаштована. Все готове до чергового робочого дня. Ксенія, мовби відчуваючи мій погляд, розплющує очі. Я роблю перший за день знімок — «Спляча красуня». Турецькі партнери чомусь найбільше люблять якраз фотографії в ліжку.

Сьогодні Ксенія встає знехотя — має вихідний. Вона потягається на ліжку (клац!), бере мудрофона (клац-клац!) і залипає в нього повністю. Раніше вранці люди гляділи на годинники, тепер же — в телефони, в цьому немає нічого поганого. От тільки ранковий ритуал цей теперечки міг тривати хвилин двадцять, а то й більше, адже впродовж ночі нагромаджувалася сила-силенна повідомлень, на які треба зреагувати. А скільки нових розповідей народ виклав до «Інсти» — треба ж, холера, всі продивитися саме вранці!

Ксенія дивиться в мобільник заледве не годину. По тому відкидає ковдру (клац!), спускає босі ноги на підлогу (клац-клац-клац!), завмирає в цій позі на мить (клац!) і, врешті-решт, зводиться на рівні (клац-клац!), стискаючи в правиці мудрофона.

Ще разів вісім клацаю Ксенію на балконі, куди вона забігає по рушник. На ній ті самі сірі шортики та чорна маєчка, в яких вона спала; чомусь турецьких поціновувачів найдужче «вставляють» якраз дівочі шорти-майки, а не розкуті мініспідниці чи панчохи. Дідько його відає, звідки такі смаки. Може, все тому, що так дівчата виглядають… затишно?

Ксенія наразі аж світиться домашністю (клац!). З помаранчевим рушничком біжить у душ, минає кухню — останню точку, де я можу зробити фото (клац!) — і зникає у ванній. Чорти б мене вхопили за те, що так і не насмілився зайти до їхньої квартири в образі якогось там представника провайдера чи кур’єра з піцою, щоби поставити камеру у ду́ші. Хлопець та дівчина зі спальні замовляють чимало піци, тож ніщо не завадило б відстежити — у прямому розумінні — дзвінок, перестріти хлопчину з доставленням на підході, а там уже діяти відповідно до обставин. Хоча прикинутися тенетовим техніком усе-таки певніше: за весь час спостереження мешканці квартири навпроти не запрошували всередину жодного з кур’єрів, а от дроти їм минулого тижня один чувак таки тяг.

Ксенія надто довго приймає ванну. Дивлюся на екран ноутбука — пів на першу. Зі шлунка долинає обурене гарчання, тому вирішую одійти на кілька хвиль, щоби насипати трошки омріяного салату з крабовими паличками.

Трохи недоварений рис, якнайбільше кукурудзи, знежирений майонез — ось основні таємниці вдалого салату з крабовими паличками, що їх я перейняв у матері. Вона часто готувала цю страву, поки ще могла ходити. Одного разу я захотів зробити мамі приємне й самотужки презентувати такий от крабовий салат. Для цього я взяв із холодильника всі соуси, що там були, сметану; з полиць прихопив картоплю, огірки та лимон. Зрозуміло, ці продукти мало пасували майбутньому салатові, але, на Бога, що ще могла утнути семирічна дитина? Я тоді просто наслідував матір, яка брала звідусіль купу продуктів, управно їх нарізала, змішувала та в результаті таких маніпуляцій діставала кулінарний шедевр. І все б воно нічого — дитячі пустощі та й годі, — якби того дня першим із роботи не повернувся батько…

Остання ложка салату завмирає у стравоході бридким клубком. Я не можу ні виплюнути їжу, ні проковтнути її. Довбані спогади про те, як батько повертається з роботи, багряніє, дізнавшись, що його нащадок змарнував неймовірну кількість продуктів для харчування, а тоді щодуху цідить мені просто в сонячне сплетіння, заважають нормально доїсти найсмачнішу на світі їжу. Я згинаюся та кашляю — точнісінько як од удару тата двадцять один рік тому, — але салат надалі стоїть упоперек горла чужорідним згустком.

Що робити, коли вдавився? У «швидку» не зателефонуєш — розкладатися почнеш, поки до тебе доїде найоперативніша у місті медбригада. По сусідах теж бігати зась, бо вони не встигнуть зрозуміти, що робити, перш як ґеґнеш. Не вигадавши нічого ліпшого, я починаю щодуху човпти себе в груди, перекидаючи заразом таріль із-під салату. Та падає, розбирається на дрібніші й більші уламки, вони розсипаються червоним лінолеумом урізнобіч, а я ловлю себе на думці, що ось таким от чином запросто може розбитися будь-чиє життя. Наприклад, моє власне — через цей довбаний крабовий салат!

Відчуваю потребу водночас і вдихнути, і видихнути, проте не годен. Рис, здається, пішов носовими каналами кудись у напрямку мозку й обліпив там усе, що тільки можна. Я схоплююся на ноги, мною веде вліво, і в цей момент за вікном розпочинає черговий сеанс свого архікашлю мужик-здохлій, мов насміхаючись: а я от, мовляв, іще вмію дихати!

Розлітається ваза із давно опалим тюльпаном, фактично не з квіткою, а з її зів’ялим стеблом; саме́ стебло валяється тепер коло плити, скидаючись на довжелезну мертву гусінь. Я спираюся на кляте газове дітище радянського плитовиробництва — додолу летить каструля, а за нею й сковорідка. За вікном оскаженіло кашляє мужик.

Подейкують, що в передсмертні моменти перед очима має пробігати все життя. В моїй же голові крутиться: «Сусіди думають, що тут сімейна сварка».

Навіть здохнути не можу так, як інші!

Які ж щасливі люди, котрі можуть дихати…