«Секрети ваших сусідів», оповідання

У моїй оселі чутно, як голосять сирени. Вони лунають вулицею Братиславською що десять хвилин двадцять чотири години на добу: саме тут розташована міська лікарня швидкої допомоги. Орендована двокімнатна квартира, в якій назавжди застигли вісімдесяті роки минулого століття, — буквально через дорогу й трішки на південний схід. Якби не жвава дорога поруч, то чув би я, напевно, і стогони самих пацієнтів, що їх звозять до медзакладу так завзято, ніби в місті латентно господарює численна банда осатанілих скінхедів.

Водяться тут й інші звуки. Мені навіть не обов’язково вставати з ліжка, щоби зрозуміти, що коїться за вікном — до того я вивчив місцеву «фауну». Зараз от, наприклад, родина ромів із будинку навпроти зорганізувала на лавочках ранкову пиятику, і ось сидять вони всімох на серпневім сонечку й чаркуються, доки їхні нащадки бавляться на благенькому дерев’яному майданчику. Претензій до цих людей у мене жодних — хіба що жлуктять забагато, та це не моя справа. А так — охайні, чисті, сумирні; спокою не порушують, бійок не провокують, зранку вітаються. Їхня звичка гуляти з галасливими дітлахами до першої ранку спершу дратувала, проте згодом призвичаївся і до цього.

Значно гірше, коли під під’їздом засідало районне бидло. Серед киян Лісовий масив спрадавна славиться добірною, елітною, можна сказати, гопотою. Останніми роками його позиції похитнули Позняки з Харківським, одначе дідусь Лісовий не збирається пасти задніх, раз у раз нагадуючи про героїчне минуле локальними скупченнями по́гані різного ступеня небезпечності. Ці лицарі ква́рталів інколи зазирають і до вже майже місяць як мого подвір’я, де прокуреними та п’яними голосищами співають Лазаря рідному масивові аж до світанку. По собі типово лишають купи недопалків і пляшок з-під пивла́ — на втіху місцевим волоцюгам. Як результат, уранці на подвір’ї діється казна-що, тусується й валяється казна-хто, все це хропе, крекоче та смердить — справжня тобі запорука гарного настрою.

А ще у моєму будинку живе мужик, який кашляє так, що за всіма законами фізики його пошматовані легені вже давно мусили б вихопитися назовні просто із роззявленої пащеки. Відлуння розносить огидне булькотіння мокроти всім подвір’ям, змушуючи мешканців прилеглих багатоквартирок кілька хвилин поспіль боротися з блювотним рефлексом. Зараз він, хвалити Бога, мовчить — спить, напевне, — і я насолоджуюся неголосними смішками ромської сім’ї, що голоснішатимуть із кожною наступною пляшкою.

Десь за годину має розпочатися мій робочий день: Ксенія зазвичай устає під одинадцяту. Двоє інших — хлопець із дівчиною, на вигляд мої ровесники, чиїх імен я поки не визначив — живуть за якимсь абсолютно пришелепкуватим графіком: вона їде на роботу годині о четвертій ранку таксівкою, а він вилазить із хати під дев’яту, викидає пакет зі сміттям і неквапом простує кудись у сусідні подвір’я. Повертаються вони зазвичай разом — опівдні чи близько того. З їхніми вихідними теж коїться щось неймовірне: то весь час сидять удома, то відсутні чи не тижнями. Гадаю, на вільних хлібах, бо інакше такого гармидеру  не поясниш. А ще вони сплять у спальні з фіранками, які ніколи не затуляють, навіть під час сексу. Дивні люди.

Є ще, звісно, цей худорлявий чувак із короткою зачіскою, що весь час лазить у тій самій футболці. Точніше, так я спершу думав — а тоді якогось погожого дня він розвісив на балконі свої лахи, демонструючи сусідам штук п’ять чи шість однаковісіньких футболок. Хлопчина живе в одній кімнаті з Ксенією, та спить чомусь не з нею, а в дальньому куті кімнати, просто на підлозі. Навряд чи її хлопець або наречений — хіба що вони вже місяць як не можуть помиритися після чергової сварки. Він дуже багато п’є, проте на роботу встає чітко о сьомій ранку, за годину збирається та вшивається. Здавалося б, от вона, жадана чіткість, але ж п’яничка має препаскудняцьку властивість завіюватися кудись на кілька днів, тому для розробки «графіку чергувань» апріорі не підходить.

Як не крути, а на Ксенію орієнтувати початок роботи виглядало розважливішим: вона найстабільніша з-поміж усіх.

Я обладнав своєрідний пункт для спостереження при вікні вітальні. Довелося незлецьки напружити звивини, щоби він виглядав непомітно. Заклеїв балкон білим папером, здивувавши сусідів. Двічі витанцьовував просто під вікнами Ксеніїної квартири, вдивляючись у власні: чи немає десь підозрілих відблисків, тіней, обрисів? Шкода, що я не маю змоги піднятися на другий і подивитися, який краєвид відкривається звідти, проте й нинішня конструкція мене влаштовує. Дивишся на неї й згадуєш, як у дитинстві лаштував халабуди з оберемка ковдр, підковдр, наволочок і рушників. Неждано-негадано навіть ця навичка в дорослім житті знадобилася, чорт забирай.

Дивує безтурботність усіх чотирьох мешканців квартири навпроти. Вони наче живуть у якомусь власному світі, де немає злочинності як явища. Чим іще можна пояснити, приміром, те, що вони так необачно лишають розчиненими навстіж двері балкона та йдуть геть на кілька годин? Поверх — другий, ґрат — нуль, заходь хто завгодно. Одного разу я мало не піддався спокусі, поготів що поруч вельми зручно росте товсте дерево, але вчасно отямився: для чого? Можна поставити квартиру на прослуховування, але «жучків», як і гадки, де вони купляються, я не маю. Фактично єдине устаткування — далековид, камера, тринога, комп’ютер і кілька ковдр. Можливо, вдалося б заволодіти дрібничкою, сувенірчиком, однак немає певності, що цього не помітять. А от справжній крадій завиграшки видерся б до вікон по гілляці, а тоді тим самим маршрутом виніс би всю побутову техніку. В них там, до речі, штук п’ять комп’ютерів. На вигляд — так собі, але «на дозу» комусь має вистачити.

Дитяча безпорадність…

Коли мені стукнуло вісім, тато просто за святковим столом простяг мені довгого вузького футляра, оббитого зеленкуватою тканиною у простенький червоний ромбик-візерунок.

— Тримай, — сказав він тоді, гордо розправивши плечі. — Мій батько подарував мені схожу якраз на восьмиріччя. Така вже у нас, мисливців, традиція!

З якого переляку мій старий повсякчас прив’язував усе мисливства —  загадка, бо сам за життя так і не спромігся сходити на полювання. Але тоді, у вісім, я відчував усю важливість довіреного мені обов’язку нести славетні родові традиції у світле майбутнє, тож позірно стримано прийняв футляр і подякував.

— Чи ж ти не подивишся, що там? — нетерпляче кинув батько, хоча зазвичай забороняв і мені, й моїй мамі займатися за столом будь-чим, окрім їди.

Набравшись хоробрості, я заперечно хитнув головою. Тут, як то завше велося з моїм батьком, виглядало п’ятдесят на п’ятдесят: або він зараз прохолодно похвалить мене за те, що засвоїв поведінку за столом, або вибухне безпідставним гнівом.

Сталося, зрозуміло, друге.

— Та як ти смієш мені заперечувати, невдячний вилупку?! — кричав батько. Його очі наповнювалися неозорою люттю. — Я тебе зараз на капусту покришу, шмаркатий недоноску!

Мама розповідала, буцім агресивним старий зробився після автокатастрофи, де загинула його донька після першого шлюбу. Сталася ця знаменна подія буквально за тиждень по моєму народженні, і я щиро шкодую, що мого татуся не перемолотило на фарш. Імовірно, до трагедії цей чолов’яга справді поводився інакше, та я не міг уявити його інакшим, а отже ненавидів усім серцем.

Від чергової порції стусанів тоді врятувала саме мама:

— Гено, заспокойся, ти ж сам казав…

— Мовчи, курво! — Він ударив тендітну жінку навідліг, і та, гепнувшись зі стільця на долівку, схопилася за потилицю. Між каштановими кучерями моєї мами проступила кров — ця картинка навіть зараз зринає переді мною в усій своїй моторошній чіткості, щойно йдеться про дитинство. Бачу, як її долоня смикається у спробі затулити рану, а батько завдає їй нових ударів — тепер уже ногами — по ребрах, по череву, по голові, по всьому, чого сягають його гидкі кінцівки у картатих капцях на діряві шкарпетки. — Стули свою срану пельку!!!

Я стискав у руках триклятущий футляр і мовчки спостерігав за побиттям,  відчуваючи лиш цілковиту байдужість до всього, що діється. Саме того дня мій мозок уперше продемонстрував свою надсилу — здатність абстрагуватися від дійсності у кризових ситуаціях. Батько щодуху гамселив неньку, вибиваючи з неї залишки життя, а восьмирічному дітваку у білосніжній сорочці, чорних напрасованих штанцях та з довгастим футляром напереваги це геть по цимбалах, уявляєте?  Значно пізніше я втямив, чим ця спроможність здатна прислужитися, а тоді через неї робилося тільки гірше. Мною, пригадується, крутила думка: «Як так, це ж моя мама, а мені плювати?» — і все таке інше.

Цей стан я називаю дитячою безтурботністю. Дуже вигідна штука. У Ксеніїній квартирі (хоча я дедалі більше схиляюся до думки, що належить помешкання тій парі зі спальні) панує щось штибу цього — така собі сліпа впевненість, що світ за розчахненими дверима балкону — добрий, спокійний та справедливий, саме такий, як ти собі намріяв. А насправді ті розпрокляті двері годилося б ніколи й не відчиняти, якщо хочеш зберегти дрібку власного простору.

За вікном — світ, дуже неприємний закуточок дійсності, маю відзначити. Він, паскудь, лізе до тебе в хату крізь найдрібніші шпаринки, вселяє до неї запахи розжареного асфальту, мільйонів спітнілих людських тіл, безкоштовних вокзальних туалетів та тухлих біляшів із ринків для голоти, розквартировує там гудіння клаксонів, передсмертні охкання безхатьків-алкашів і добре відоме голосіння сирен «швидкої». Серед новоспечених сусідів ти почуваєшся зайвим, та й самі вони недвозначно на це натякають, щодень збільшуючи тиск на твою мушлю. Аж ось одного ранку ти прокидаєшся й розумієш, що вже не уявляєш життя без усього, чим задарував тебе світ — запахів, звуків, безвиході, яка вже обернулася на єдиний можливий вектор руху, — забуваючи, чого він же тебе позбавив.