«Темний бік Місяця», оповiдання

І

З яких напівзатоплених підвалів моєї пам’яті приходиш ти?

Човгаючи, як старець, простую сірими бездоганно прямокутними коридорами, брязкаю ключами, прочиняю ґратчасті двері та бачу:

— Мої спогади, бліді, по коліна в чорній воді, в запліснявілих стінах. Вони стоять мовчки та дивляться на мене з жалісливим виразом. Я не розумію: вони прохають у мене жалості чи жаліють мене?

«Ідіть», — кажу їм. Вони не ворушаться, лише дивляться жалісливими поглядами. Мені стає важко і соромно.

«Ідіть!» — гукаю. Вони щільніше туляться один до одного — і все дивляться на мене, дивляться, дивляться…

Я не витримую.

«Ідіть!!!» — реву, відчуваючи, як голосові зв’язки червоніють. А спогади все дивляться на мене, дивляться, дивляться…

Хряскаю дверима, брязкаю ключами і йду. Йду з цих коридорів, бездоганних своєю прямокутністю, йду далеко, далеко, аж не видно куди... знаючи, що скоро, дуже скоро повернуся, і жалісливі очі спогадів знову дивитимуться на мене.

Дивитимуться у мене.

 

ІІ

Плутаючись у водоростях сузір’їв, рибка мого зору лине вечірнім небом усе далі, далі… Але не безкінечно. Вона мусить повернутися. Рибка мого зору повертає і знову пливе крізь зоряні водорості. Знову і знову, раз за разом…

Я лежу на піску, розкинувши руки та зігнувши в колінах стулені ноги — достеменно як розіп’ятий Христос, якому я ніколи не вірив. Людина не може бути богом. Людина завжди має лишатися людиною. Навіть якщо її манитимуть прийняттям титулу бога. Стечуть золоті секунди в пісковому годиннику Всесвіту, і боги знову повернуться у світ людей. 

Бо тільки людина здатна перетнути межі того, що ми звемо Буттям…

Падає зоря. За нею — друга. Навіть якщо ці зорі прицвяхують мене, розіп’ятого, до землі — я все одно не належатиму їй. Не належу ні землі, ні небу, ні воді, ні вогню. Я належу Всесвіту, а Всесвіт належить мені. Тому рибка мого зору звільна пропливає крізь водорості сузір’їв.

От тільки бліду перлину Місяця вона завжди оминає.

Заплющую очі. Рибка зору враз стишується і йде у глибини, готова випливти звідти, тільки-но я розплющу їх. Я всміхаюся і промовляю: «Ом мані падме хум, ом мані падме хум…».

 

ІІІ

Так почувається, мабуть, пірат, прив’язаний до щогли свого фрегата, який повільно тоне, занурюючись у лякливо-синю глибінь. Скорчені пальці вчепилися в щоглу, закочені очі спрямовані супроти погляду байдужого Сонця, палуба під ногами ще слизькіша від крові, і ти благаєш свій корабель, аби він швидше вмирав, його агонія катує тебе, переростаючи у твою власну агонію, і кожен вдих, і кожен погляд в очі Сонця — крає, крає, крає…

Корабель тоне, та сумнів кривим ножем перерізає твої мотузки. Залізний знак питання гаком впивається тобі під ребро і здіймає тебе високо-високо над морем. Над тобою небесна хлань, під тобою — морська хлань, ти висиш десь у межихланні та благаючи дивишся за море — туди, де берег, на якому напинаються тугі турецькі луки; ти чуєш скрип тятиви й чекаєш свисту стріли, чекаєш, благаючи лучників, лаючи їх, чекаєш, гак питання глибше вгрузає під ребро, ти висиш у межихланні, скрипить тятива, цей нестерпний скрип має порватися обнадійливим свистом стріли, але тятива скрипить, і ти висиш під небом над морем, і гак питання крає тебе, крає, крає…

Тятива скрипить… Чи то скрипить пісок на зубах?

Устаю.

Ні, не встаю. Лише повільно підводжуся, спираюся на лікоть, перевертаюся набік.

Кошлатий, оброслий, в розчахнутій сорочці, м’ятій, мов старе вітрило, в затертих джинсах, босий. Волоцюга, морський циган, якого підхопив приплив і виніс сюди, на береги Дніпра.

Чому? Чому я все це пережив? Адже мені щойно було так добре…

Відкидаюся на спину. Шепочу: «Ом мані…», але голосу не стає, він пробивається крізь невидимий кляп у роті, мов наїжачений кактус крізь піски. Безсило.

Встаю. Тепер уже встаю.

Озираюся.

Так широко навколо, а мені нікуди йти. Нікуди, крім в’язниці своєї пам’яті.

 

IV

 

Розлючений, простую квапливою ходою бездоганно прямокутними коридорами. Трапилася стіна — пішов би крізь неї.

З силою прочиняю, ледь не зриваючи із завіс, ґратчасті двері:

— і знову пліснява, чорна вода, і жалісливі очі моїх спогадів.

Знову.

«Ідіть звідси!» — кричу до них. Кричу, потупивши очі. Не можу їх підвести, бо знаю, що знову зустрінуся з тим багатооким поглядом. І не витримаю його.

«Ідіть! Геть! Забирайтеся!» — лементую у приступі червоного буйства. — «Щоб я вас не бачив! Щоб я вас...».

Я не закінчую. Знесилено прихиляюся до одвірка і на мить, коротку, як слід падучої зірки над дніпровими берегами, бачу:

— той погляд, той самий налитий жалем погляд.

«Не мучте мене! Ідіть собі звідси!» — волаю я з риданнями впереміш. Я готовий кинутися в чорну воду, впасти на коліна і благати, готовий хапати їх за горло і викидати звідси, готовий…

Але я повертаюся спиною, зсутулений, зачиняю двері й замикаю їх — обережно, мов скриню з коштовностями.

Так, я можу залишити двері прочиненими, можу вирвати й викинути їх геть, як Самсон, але спогади й надалі стоятимуть по коліна в чорній воді, збившись докупи, і жалісливо дивитимуться в мене.

І я починаю розуміти, що в цій в’язниці я зовсім не наглядач. Радше навпаки. 

V

Але ж мені знані інші відчуття!

Як відчуває воїн, ще розпалений шалом битви, з кров'ю на плечі, який повільно їде верхи, а за його спиною — поле борні, всіяне побореними ворогами, потрощеними обладунками, кинутою зброєю… Воїн поранений, плече пече, але бій відгримів, йому добре і спокійно. Він під’їжджає до джерела і злазить з коня, щоби напитися, освіжити розпашіле лице, омити рану. Він — переможець, і сьогодні весь світ його боржник. А саме зараз йому не хочеться лаврів і пишнот, а лише спокою, широкого, як поле борні, що лишилося за спиною.

Я підходжу до потоку, стаю навколішки й занурюю руки в нього… Мій погляд спиняється. Потойбіч я бачу її.

Ці гострокутні плечі, костиста фігура, добре, миле, але (прокляття!) таке невродливе лице… і лагідний погляд, спрямований просто на мене.

Відсахуюся. Схоплююся на рівні. Ну чому? Чому саме зараз?! В таку урочисту годину, коли душа прагне прохолодної музики спокою після битви, мені являється вона? Я хочу бігти, скочити на коня і скакати у невідь! Але не рухаюся.

А вона дивиться на мене.

Під її ніжним поглядом розтає відчуття урочистості, відчуття виконання обов’язку (героїчного!), і ти вже не переможець, тебе огортає сором і страх. Ти почуваєшся як зрадник, дезертир…

Вона простягає руку, рухаються губи — чи усміхаються, чи щось говорять, я не знаю, бо образ починає танути.  

І все довкола тане.

Тане образ переможця, що його нап’яв на себе, немов карнавальну маску. Замість бойового обладунку, заллятого шляхетною кров'ю, — затерті джинси та м’ята, наче старе вітрило, сорочка. Замість джерела — Дніпро.

А на тому боці нікого немає.

Але я знаю — ці очі будуть мене пекти ще довго… 

 

VІ

(А знаєте, чому рибка мого зору завжди оминає Місяць? Бо їй страшно побачити його темний бік)

 

VІІ

«Боже, вона ж зовсім негарна! Ну як із такою зустрічатися? Ні, ну я сам не кіношний красунчик, але виглядаю доволі пристойно. Я, як і всі люди на планеті, прагну кохання, але я ще й хочу, щоб моє кохання було вродливим. Хіба я багато хочу? Я чи не щодня бачу симпатичних дівчат біля себе. Як же так, що в мене закохалася некрасива?

Так, так. Я завжди з захопленням читав оповіді, де герої закохувалися у некрасивих, бо вміли розгледіти під непривабливою оболонкою прекрасну душу… І все таке інше. Я завжди вважав, що тільки так і треба, що душа вища за тіло. Проте, коли сам спіткав це, зрозумів, що то все — література, і її автори самі подібного не переживали, а просто вигадували красивий сюжетець. Який дуже важко втілити.

А що скажуть друзі? Вони весь час питають, чому в мене так довго немає дівчини. Побачивши її, подумають, що я зовсім нікчема, що в мене не вистачило шарму приворожити красиву дівчину. Жах, жах, краще про таке не думати! Краще вже бути самому.

Я розумію, що вона не винна у власній невроді. І не винна, що я їй подобаюсь. Я б і не сказав, що вона потворна. Просто ніяка, нема за що зачепитися. Крім її очей. У неї такі очі… А очі — дзеркало душі. Значить, і душа у неї».

…Вістря олівця зламалося на літері "ї", я відкинув його і з ненавистю поглянув на розкритий щоденник, з огидою перечитав кострубаті рядки, гидкі та щирі.

І чому я завжди пишу олівцем? Невже в передчутті, що колись візьмуся за ластик?

 

VІІІ

Дві свічі. Польові квіти в банці.

Батьки пишуть, мовляв, скучили за мною, і це добре, що їх немає поруч. Не треба вдавати безтурботність. Радісним треба бути тоді, коли справді радісно. Фальш подвоїть душевний тягар.

Друзів немає поруч, і це добре: вони люблять мене радісного, а смутний я їм не потрібен. Вони теж мені зараз не потрібні. Мусив би вислуховувати банальні до плісняви напучування: «Ну, а, може, якось стерпиться-злюбиться?» або «Та знайдеш іншу, знаєш, скільки їх в тебе ще буде?». Не знаю і не хочу. Мені ніскільки не потрібно. Потрібна одна. Єдина. Кохана.

Здавлюю пальцями скроні, масажую їх. Відпускає.

Задмухую свічки. Вже не загадую бажання. Зневірився. Гасив свічки, ловив зірки та щоразу загадував: хай вона закохається в іншого; хай забуде мене.

Марно.

Чомусь до болю хочеться вихопити з банки оберемок польових квітів і пожбурити його високо в небо, щоби квіти дощем попадали на землю, а я стрибав на одній нозі під ними, плескав у долоні та сміявся. 

Відчуваю, що скоро перестану чинити безрозсудства, стану поміркованим і серйозним.

Ні, ні, я не хочу!

Ніхто мені не допоможе. Бо тільки я можу звалити напівзатоплені підвали своєї пам’яті.

Іти знову туди, дивитися в очі своїх спогадів? Це все одно що добровільно зголоситися до хресних мук. Але я не Христос, і мені не призначена чаша ся. Я можу вибирати.

А повалити підвали своєї пам'яті я зможу тільки тоді, коли примушу себе глянути на темний бік Місяця.

Ом мані падме хум…

ІХ

Рибка зору повільно, помахуючи плавцями, боязко підпливає до перлини Місяця. Я розіп’ятий на піску, прицвяхований зорями, мені вже вготовано терновий вінець із падучих зір, я згоден на все, аби очі… аби рибка…

…судомно, боляче, важко, м’язи, шия, очі…

І раптом — один помах — і рибка звільна обпливає Місяць.

І нічого не стається.

Нічого!!!

Ви розумієте — у Місяця немає темного боку! Обидва його боки світлі. Місяць — цілісна перлина. Інший його бік схований у мулі неба, але так само світлий.

Темного боку, якого так боялася рибка мого зору, не існує. Я боявся поглянути на вигадане. Місяць досконало світлий, в нього немає темних плям.

Отже, в мене теж?..

 

Х

— Знаєте, — кажу я, вдивляючись в очі спогадів (пліснява, чорна вода, сірі стіни), — ви можете лишатися тут. Назавжди. Просто в цьому немає ніякого сенсу. Сидіти поміж пропліснявілих стін у смердючій воді, коли там, зовні — такий обшир. Так, я не можу вам наказувати. Ви самі обираєте, коли приходити до мене. Просто там вам ніколи не буде тісно так, як тут. А врешті, — я вдивляюся пильніше в їхні очі, в яких щось стрімко змінюється, як обвалюються височезні гори від падіння одного-єдиного каменя, — обирайте самі — лишатися чи піти.

            Я розвертаюся і йду, зухвало розправивши плечі та відкинувши голову. Мої кроки чітко відлунюють у сірих коридорах із бездоганною прямокутністю. Ключі з брязкотом відкинуті — я ніколи більше не зачинятиму двері своєї пам’яті.

            Виходжу назовні і йду. Йду, не спиняючись. Яскраве Сонце сліпить очі, пахощі різнотрав’я ледь не розривають груди після затхлої буцегарні. Я не витримую — підскакую, кричу, роблю колесо…

— і бачу: спогади повільно виходять з чорної пащі в’язниці. Вони вже не туляться жалісливо докупи, вони виходять і розбрідаються хто куди, приголомшені обширом. Їхні обриси повільно тануть у густому різнотрав’ї.

            Я вже не дивлюся на них, я йду, підскакую, сміюся, не бачу, але відчуваю, як за спиною в мене падають сірі стіни бездоганної прямокутності.

            І тепла золотава усмішка розгоряється вже не на губах, а всередині. Всміхаюся душею.

            Усміхнені щастям, губи шепочуть: «Ом мані падме хум…».

            Стаю на коліна і вклоняюся, торкаючись чолом землі.

            Підводжуся. Немає безмежного різнотрав’я, де розбрелися мої спогади. Переді мною — піщаний берег Дніпра. На плечах — сорочка, мов старе вітрило. Але тепла золотава усмішка, все ж, горить всередині.

 

FIN

            Зрештою, нічого страшного не сталося. Її почуття не робить мене боржником, не приневолюють до взаємності. Немає нічого жахливого в тому, що вона мене кохає. Якби я змушував себе полюбити її — знеславив би саме добре ім’я любові. Адже взаємне кохання — скарб, який треба шукати і шукати, натикаючись на фальшиві скрині з напівзотлілими кістками.

            Я не люблю її, і мені хочеться це повторювати. Не люблю, не люблю, не люблю…

            Нарешті я щирий з самим собою. Нарешті я зрозумів, що мій страх — лише ілюзорний темний бік Місяця. І в душі її ніколи не буде зла на мене. Зляться на того, хто зрадив. Чи ж може зрадити той, хто не присягав у вірності?

            Весь цей час я жив уві сні. Пора прокинутись.

            Просинаюся, і моє пробудження радісне.

            Ом мані падме хум.

           

            P.S. І ще, попри все, — у неї прекрасні очі!