«Відміряне», вірші

ВІДМІРЯНЕ

Погасло світло в світі. І лишень

одна стара, схилившись над свічками,

до ранку просить в Бога інший день –

легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.

 

Ні, не Сивіла, Господи, впізнай –

вона ж слізьми кропила твої рани!

Коли Ти йшов, кричала в спину: «Най-

дорожчий мій!»

А Ти... а Ти не глянув.

 

Тепер дивись, як тане її ґніт,

як гасне світ, як віра йде до краю.

Стара сидить. І хочеться мені

сказати їй: «Ідіть, Він Вас чекає...»

 

 

ПЕРША

Перша зустріч і перші розірвані шви 

перший біль божевільно-безжально-живий

перший страх

наче думка про старість

із образ каламутних зміліла ріка

і назустріч простягнена (першим) рука

все забудеться там

у міжхмар’ї

 

У висотах ефірних у танці планет

звідки марним здається все наше земне

є надія

прозріти не вмерши

хоч би тільки не стало запізним оте

всепрощення прощальне гранично-просте

як рука 

що простягую

першою

 

 

ДОНЕЧЦІ

Поки спиш, пришиваю рудому ведмедику лапку

допиваю свій чай і читаю невтішні новини.

Вже нема запитань, тільки оклик і знову – три крапки,

під якими майбутнє – твоє і моєї країни…

І так сумно, що друзів насправді лишилася дрібка,

що усі вороги – аж настільки нікчемні й убогі,

трансформую ненависть до них – то у жабку, то в рибку…

Ти навчила мене малювати. І вірити в Бога.

Тож молюся. Малюю. Заповнюю аркуш і тишу.

Поки спиш. Поки бачиш цей світ у рожевих відтінках.

А ведмедик підморгує: певно, рудому видніше,

що добро переможе. Маленька моя українко…