Вірші

Надія Позняк
***
А хто тобі, власне, винен,
що бачиш свою дорогу? 
Що не прогинаєш спину?
Що очі несуть вологу
по вінця доволі часто,
мов сніг забиває шибку 
вікна, із якого впасти — 
вдихнути спочатку глибоко?
А ніч розливає вина 
фіалки нічної, липи…
А хто тобі, власне, винен, 
що тиша в душі до хрипу?
І скрикує глухо фенікс.
Насправді — воркоче гуля.
Чигає Залізний Фелікс.
Чатує остання куля.
 
***
Не плач, не витікай даремно, душе,
слізьми: відомо, що Москва не вірить...
І де ж твоя, для тебе тільки, суша?
Вготована дорога ким до прірви? 
 
І не врятує навіть огорожа: 
коти свій камінь — зводь її довіку.
Від світу не втекти: не допоможе. 
Мовчи і задихайся аж до крику.
 
Погоджуйся, що річку не прискориш
і не спинити час, нестримні води... 
Моя душа ні фальші, ні покори
не терпить в стані власної свободи.
 

***
"Ночь, улица, фонарь, аптека..."
(О.
Блок).

 

Бачиш, знову — ця стара аптека,
вулиця, ліхтар, серпнева ніч. 
Місто вичахає. Тане спека.
Водолій схиляє нижче глека,
зорі виливає нам навстріч.

Відшукай очима ту єдину,
неповторну, як прекрасна мить…
Впасти — теж пройти свою стежину.
Все відносно — не кінець — вершина…
А у тебе — серце защемить.

І стоятиме ліхтар, аптека…
Вулиця нічна. І плин ріки.
На пательні неба чебуреком
на догоду милим древнім грекам
місяць пропливе не навпаки.

***
Напливають осінні мотиви,
як звуки перону... 
Догоратимуть квіти
нервово, нестримно, 
шалено. 
Горобина дозріє
холодною цнотою в гронах. 
Що залишиться нам? 
Кровообіг повільний по венах. 
 
Погортай календар — 
насолоджуйся влітку ночами. 
Розливається млосно тепло, 
ніби гуща від кави. 
Передсердя штовхне 
потаємні бажання і чари 
до твоїх берегів —
легковаж! —
дозволяє лукавий. 
 
Це не літо, — а розпач! 
Минає. Минає. Минає... 
І не втримати часу —
карбує сліди на обличчі… 
Припадаю в обіймах до тебе, 
як листя багряне, 
через осінь пройшовши,
тремтить біля гілочки 
в січні. 

 

Липневе
Цей день як день.
А липа
відцвіла…
Нас вулиця 
зловила розпашіла.
Чому ж мені 
не вистача тепла, 
якщо хлюпоче сонце 
небосхилом?
 
Іще
не опадає жовтий лист,
а квінтесенція 
думок тривожних —
на глибині
між потім і колись.
Перебіг часу —
плин ріки. 
І схоже,
 
та ностальгія вже 
крізь нас тече, 
мов проза 
від Харукі Муракамі*.
Торкнись мене —
відчуй
таємний щем! —
і обніми 
гарячими руками.
.......................................................
*Харукі Муракамі — японський письменник і перекладач.
 
 

***

Яблука падають, падають яблука знову...
Осінь давно підкрутила годинника хід.
Ритми сердечні сповільнює холод ранковий...
Час не стоїть: поглинає удари глухі.
 
Хочеш не хочеш, а змушений спостерігати,
як від опалого листя тривога росте...
Станеш в уяві пірнати шляхами пернатих —
пісню прощання ковтне павутиння густе. 
 
Серце мужніє — дай сили останнє втрачати!
Недогаптована радість моя — не журба.
Яблука падають. Падають в тишу нещадно, —
в душу незграбно рушає осіння гарба. 
 

***

А недавно юні пелюстки

колихали літепла печатку!

От і все: торкнулося щоки

осені найперше коліщатко.

 
Диптих

1.

Мої роки — моє терпке вино.           

Плекай же гроно, життєдайні лози!   

На вересневім тлі,

де кришталі

роси квіткової на першому морозі.             

Там глибина... Яка там глибина!                 

У росах тих, в бадьорості прозріння.         

Коли стоїть пора така осіння,

то жити, жити хочеться сповна!

 

2.

Ще буде все — чого і не чекав,

коли надія втрачена, мов зерня,

коли бринить сумна

і вишина,

не те що павутиночка на терні!

А ти ще вірив, ти іще плекав

дороги спілі чи стежки грайливі.

Повіривши в яскраво-неможливе,

поставиш кому, там, де «те-че-ка».

 
***
Про цей багрянець на дерев долонях,
повір мені, хто тільки не писав!
Та знову осінь. Дві декади жовтня...
а ти і вірша першого не склав.
 
Не подивився в небо... А птахи вже 
із місяць, мабуть, в Африці живуть!
Собі помрій: хоча би до Парижа 
добратися, щоб не померти тут.
 
І на високих не збіжиш підборах:
не пурхати, як років сто тому...
Я півстоліття прожила, та вчора
збагнула осінь: важко одному.
 
Й тоді, коли, як безпорадні птахи, 
листки останні зірвуться з дерев 
і душу понесуть, немов на плаху, —
побачу враз обпалений свій нерв. 
 
***
Можеш мені не писати листи.
Зима відключила зумер…
Що залишається? Тільки плисти!
Життя — це запливи в сумі. 
 
Січень розсипався, мов конфетті.
Холодні горять Стожари.
Вже не важливо, а що хто хотів…
Хто сонцем був, хто Ікаром.
 
Слово між нами на вітрі хрустить
старезним шматком церати.
Знаєш, не варто писати листи. 
Мелодію не програти.
 
***
Зима й по тебе прийде, щоб колись 
ти інтеграл взяла останнім віршем... 
За все подякуй Богу. Навіть більше — 
радій комашці, сонцю! І молись.
 
Твою зневіру радощі зітруть, 
душа твоя — валіза, повна втоми. 
Весна буяє — панувать живому! 
Думки тягучі — небезпечна ртуть.
 
Шукаєш мовчки милиці для мрій 
і вносиш їх до списку преференцій... 
І сонце сходить у твоєму серці, 
бо цей травневий день, — як супокій.
 

***
В Берліні сніг: повільний, невагомий.
Мереживо дерев на тлі пастельнім.
Недільний ранок. Вулиці пустельні.
Лише трамвай працює, і вагони,

що мають колір сонця золотого,
пливуть, як заворожені. І мимо.
Вже й не цікаво, що там далі з ними,
бо ти вростаєш в сніг. І що із того,

що проникаєш поглядом спочилим 
у простір сутінковий тротуару, 
в густе повітря з присмаком нектару
чужого міста?.. Поведи плечима,

стріпни цей чар із власної задуми:
так тон стіни порушує графіті. 
Тут і без тебе повно неофітів.
А в серці… в серці десь чекають Суми.