«…всередині нас…», відгук на збірку поезій "Метро всередині нас"

Богдан Ковальчук, забравшись у «Закуточок графомана», вигукує звідти: «Проте сказати хоча б щось я маю, а чи почують — то покаже час». Час, мабуть, на тому циферблаті, про який пише так: «Нехай рахує дні мої годинник: назад переведу його, і знов…» Тема зміни чи, може, передачі часів — і в його «Сповіді емігранта», оскільки автора надихнув Юрко Позаяк. Так воно склалося, що саме він був моїм викладачем. А згодом — значно пізніше — мені випало бути викладачем для Ковальчука… От такі перетини в часових просторах/тенетах!

Олександра Малаш на станції з суто жіночою назвою «Мітлодром» розповідає історію життя Маріонетки (яку прикласти до себе може чи не кожен), потім продовжує тему життєвих контрастів своєю істиною: «Вже несе до крон тебе. Щоб звідти — об землю пикою — заради твого ж відновлення. Живи…» Але вона також уселяє надію: «Ось, дороги відкриті — заждавсь мітлодром, де собі кожен сам до душі обирає, з чим боротись на світі — зі злом чи добром, чи завжди на мітлі — чи у хаті, що скраю…».

Юлія Алейчанка, добра гостя з Білорусі, у «Сэрцаграді» своєю ніжною мовою передає тремтіння струн душі та серця, щоб «Падставіць лесвіцу да зорак і дацягнуцца да сьвятла…».

         Гадаю, кожен, хто візьме до рук цю збірку, знайде і для себе щось таке, що торкнеться потаємного. Воно неодмінно збігатиметься з важливим, забринить із ним у тон, а відтак породить таку гаму почуттів, що підземний світ «Метра всередині нас» видаватиметься чи не поетичним небом.

З огляду на свої наукові інтереси, я перечитала чимало часописів кінця ХІХ — поч. ХХ ст. із поетичними добірками. Багато з тих авторів загубилися у давнині, декого згадують і зараз, а дехто став класиком. Мене тішать збірки, подібні до розглянутої: вони дають розуміння всього багатства та розмаїття світу української поезії, а це дозволяє сподіватися, що морально-духовний стан суспільства — попри всі негаразди — таки має перспективи…

Читайте, насолоджуйтесь, замислюйтесь, відчувайте!