«Загублене й віднайдене», вірші

Сергій Пантюк

***

Ні теплих снів, ні вічних трьох доріг,

Лише примари білі в чорнім томі.

Там ми були. Здається, ледь знайомі,

І кожен думав, ніби переміг.

 

Неначе сніг, розтанув оберіг,

І на догоду заздрісній сіромі

Кохання у Харона на поромі

Кудись пливе крізь аутичний сміх.

 

Тут за каноном має бути кода!

Летить моя печаль сивоборода

Опукою до вицвілих небес.

 

А там, де твій безмежний маргінес,

Нікчемна, звіртуальнена свобода

Тремтить в кутку, немов побитий пес.

 

 

Міські акварелі: вигляд з вікна

Від сонця мружиться вікно,

В куточку горлиця – сльозою.

Відклавши палиці, мов зброю,

Діди товчуть у доміно.

Мов уповільнене кіно,

Тече життя переді мною.

 

Дітиська, наче горобці,

В піску скубуться галасливо,

А матері смакують пиво,

Гризуть підсолені хлібці

Й очима ловлять промінці,

Що з листя мликають грайливо.

 

Автівок жорна крешуть дерть

З багна сухого і бетону,

Німу беззахисність газону

Перевертають шкереберть.

І навіть хтива Пані Смерть

Куняє, звісившись із трону...

 

Та головне у небі – «не».

Мине хвилина і розлого –

Автограф збудженого Бога –

Круче́на блискавка мигне –

Не зауваживши мене

І не позначивши нікого...

 

 

Там

«Мабуть, там дуже добре, –

казала, усміхаючись, 

моя бабуся. –

А, бачиш, ще ніхто

не назад повернувся...»

(Потім кілька разів снилася –

осяйною і радісною).

 

«Жити так гидко! –

довірливо шепотів сусіда-пияк. –

Давно би здохнув,

але, кажуть, там не наливають!»

Наступної весни його

знайшли під снігом.

 

«Та не боюсь я нічого! –

потер долонями скроні

вояк-побратим. –

Там теж є Україна,

і її потрібно захищати!»

Тепер він – боєць

Українського Небесного Корпусу.

 

А я собі живу –

між світлом і гидотою,

між снігом і рястом,

між дощем і бруком,

живу собі та й живу...

 

І все частіше криводухо думаю,

що там –

таки погано...

 

 

***

Так сплелося, що я – ваш Сергій Пантюк.

Перманентно мій час пожирає фейсбук,

Я втомився від клятих душевних мук,

Від коротких кохань і тривалих розлук,

Від наявності різних мудил і сук,

І живу, мов натягнутий лук.

 

Полетить стріла чи хутчій – матюк...

Наче Карлик Ніс чи маленький Мук,

Я дивлюсь на життя, мов на падло крук,

Оминаючи нетрі принад і спонук,

Байдужію до грому, здригаюсь на стук,

І частіше все падає з рук.

 

Де поразки плач і звитяги згук,

В отаманах, як завше, бандюк та гімнюк,

Помирає герой, аватарить байстрюк,

Продаються поети за хрюк і пук,

І така Україна – суцільний глюк,

І пече, наче в оці остюк.

 

Так-так-так! Тук-тук-тук!!!*

 

*Здалеку чутно кулеметний грюк...

 

 

Фемінітивно-провокативне

Безмежний шлях до обрію прослався,

А хтось говорить: це – далека путь.

Тут човгають собі плаксій і плакса,

Смішкун і пересмішниця ідуть.

 

А поміж абсолютних і відносних

Занепокоєнь, траблів і турбот

Тримають марш серйозниця й серйозник,

Гаряча патріотка й патріот...

 

Всі інші в цій колоні – просто люди,

Бредуть, як звір до ревного ловця.

Попереду – політики й паскуди,

В яких нема ні статі, ні лиця...

 

А все, що нам на завтра окошиться,

Тонке й непевне, наче волокно.

Йде ззаду Бог, а з ним його божиця,

Бо не богиня вже вона давно...

 

***

Марудний день миттєво зник –

Так, наче й не скимів.

І я – забутий мандрівник

У плутанці світів.

 

Ні покриття, ні вороття,

Лиш протяг із вікна

І тихо рейки дзенькотять,

Як напнута струна.

 

Коліс мелодія лунка

Диктує щось круте,

До літер тягнеться рука,

Та слово не росте.

 

І не збагну я до пуття,

Чи це моя весна?

Ні вороття, ні каяття,

Лиш протяг із вікна...

 

***

Майданом Незалежності

Блукає самота.

Й мені судилось теж нести

Маленького хреста.

 

Жадалося найбільшого,

Та хтось сказав: «Агій!

Ти краще тут із віршами

Під кулями не стій!»

 

Та серце не послухалось

Настирливих понук,

І чорна кров із рук лилась,

На випалений брук...

 

Ці спогади зіржавлені

Осіли, мов туман,

І вже не пахне паленим

Зачовганий Майдан.

 

Та крутиться загрозливо

Тривога біля скронь.

Мої роки – морозиво,

Що впало у вогонь...

 

 

***

Прокинулася жабка,

а трава ще не виросла

і лелека довкіл походжає...

 

***

Доля – не папір...

Скільки б її не рвав,

зростеться..

 

***

Навіть пташки

так швидко не летять,

як цього літа дні...

 

***

Брунатні хвилини каштанів

відцокують нашу осінь,

але помирає вона,

а не

ми...

 

***

Зоря, мов ланцюгом прип’ятий лев,

Сумує в ураганній коловерті.

Минає все. І падають з дерев

Шматочки золоті моєї смерті…

 

Минулого гримаса за плечем

Нависла навісним обридлим ігом.

Я пам’ятаю: був колись дощем.

Тепер, напевне, маю стати снігом…

 

 

***

Вже ніц не має

(не майорить).

Сніг на Синаї –

каліф на мить.

Та біла пам’ять,

як сон прочан.

Примари спамлять

мою печаль.

Пече печатка

небесну твердь.

І це – загадка,

відгадка – ......

 

Відповіді:

1) кохання;

2) пристрасть;

3) байдужість;

4) свій варіант.

 

З Бориса Пастернака

Зимова ніч

Хурделило по всій землі,

Аж небу тоскно.

Горіла свічка на столі,

Скипала воском.

 

І як метелики нічні

Летять на сяйво,

Химерна хвища на вікні

Дива кресала.

 

Плелись мережива на склі

Округло й гостро.

Горіла свічка на столі,

Тріщала воском.

 

Тремтіли тіні на стіні

У світлім колі

Сплетіння рук, сплетіння ніг,

Сплетіння долі.

 

І черевички впали два,

І кожен стукнув,

Сльоза скотилась воскова

На білу сукню.

 

Зникало все в густій імлі

А поруч просто

Горіла свічка на столі,

Стріляла воском.

 

І протяг вогником хитав,

Й жагуча пристрасть,

Мов віддзеркалення хреста,

Святим іскрилась.

 

Весь лютий віхоли гули,

Але щонічно

Горіла свічка на столі,

Горіла свічка.