«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Жінка посмутніла, ковтнула кави, дістала із сумки люстерко й уважно оглянула себе. Було видно, що все це вона зробила мимовільно, під впливом спогадів. Те зникнення чоловіка, якого вона кохала, зруйнувало її життя. Як різкий удар блискавки серед ясного дня, що все спалила. Вона казала Дімі, щоб не захоплювався мисливством. Скільки є всіляких чоловічих занять, ні, обов’язково треба тримати вдома зброю. А діти малі, можуть ухопити й наробити біди. Але біда прийшла не з того боку. Чоловік поїхав і не повернувся. Якби був сам поїхав, то могла б подумати, що прилип до іншої. У Діми проскакувало таке в характері – позирав на чужих жінок. Візьме попід руку, а вона вже й розтала. Наталія відчувала, що він здатен на зраду. Але впіймати не могла. Та поїхало їх троє. І не могли всі троє утекти з сімей. Це не вкладалось у голову. Наталія рік або й два прокидалась серед ночі й до ранку наслухала, чи не повертається Діма. Кожен шерхіт її будив. Міліція нікого не знайшла і нічого не повідомила. Згодом справу закрили, як безнадійну. Вона працювала в магазині, поки той не збанкрутував, виростила сама дітей, а на початку 90-х виїхала на заробітки в Італію. Тепер повернулась і нудьгує в Емську.

– Пані Наталіє, може пам’ятаєте якісь деталі, дрібнички з того часу, що могли б пролити світло?

З мене був поганий слідчий, бо я не знав, що її запитати через сорок років після події. Які деталі, які дрібнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаєш, що вчора їв, а це сорок років – ціла епоха, злам віків, розкол держав, рух людей і народів. Пропажа трьох чоловіків давно померкла й забулася, як неістотний епізод.

– Молодий чоловіче, ви собі уявляєте, про що просите? – допитливо глянула на мене підфарбованими очима Вербицька. – Мені навпаки, хотілося все забути, щоб не ятрити рану…

Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стійкою й кидав на нас цікаві погляди. На її впорядкованому лиці виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих літ не сховаєш. Жінка мучилась, бо на неї нахлинули спогади. Та все такі, які не розкажеш незнайомому юнаку. Дмитро відібрав у неї, повіз із собою півжиття, адже не мала більше чоловіка, не вийшла заміж, а ті, що траплялись, не йшли ні в які порівняння.

– Він мене поцілував… Якось не так, як завжди, - сказала винувато, зашарівшись. – Я довго відчувала той присмак… Ніби прощався.

– Може ваш чоловік мав ворогів? – не здавався я.

– У Діми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Діма був компанійським чоловіком… Він до всіх сміявся і з усіма дружив. Не могло бути у Діми ворогів!

– Може він перед поїздкою з кимось посварився? Конфліктував?..

Жінка знову поринула в минуле, в спогади, згадуючи, але нічого подібного там не знайшла.

– Не пригадую я такого факту, - зітхнула. – На роботі в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились всякі люди з кабінетів, на яких нема прізвищ.

– Спецслужба?..

– Вона… Тоді час був такий, що за кожним стежили. Я навіть думаю, що Діма теж… У них служив.

– У КДБ?..

– А де ж іще?.. Тоді усім заправляло КДБ. Приходив додому й ні з того, ні з сього причіплявся до борщу. Чи до моєї зачіски. Або до дітей…

– Чи зустрічалась у вашому оточенні жінка на ім’я Луїза?

– Луїза? – Вербицька занепокоєно поглянула на мене, ніби я відкрив ім’я невідомої суперниці. – Яка Луїза?..

– Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис з того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий і ми ще раз зустрінемось.

– В той час записували всіх підряд. Діма казав, що він не знає, де працює. На телефонній станції чи в студії звукозапису, - жінка все-таки була обізнана зі справами чоловіка, хоч і поверхово.

– То як з Луїзою? Пригадуєте що-небудь?..

– Луїза, Луїза… Рідкісне ім’я, - знову надпила кави й вибачливо усміхнулась. – Не можу пригадати нікого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю…