«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Двері в магазин гупнули й всередину протовпились, не пропускаючи один одного, два хлопці, типового виду для деякої незаконної діяльності. Стрижені майже наголо, з упертими лобами, в майках, з-під яких виступали мускули. Жінки теж на них поглянули, не впізнаючи, й відсунулись. Я нагло клацнув апаратом прямо перед очима нових покупців. Вони стушувались і вискочили. Хлопці сиділи у чорній «БМВ», їх не було видно крізь тоноване скло. Я сфотографував машину з номерами й сів за кермо. Двох варіантів не могло бути – за мною приставили спостерігачів. Хто приставив і навіщо? Леонід Сахно-молодший, якому я дорогу зовсім не переходив? Чи може сам Іларій грається зі мною у такі ігри, прикриває міліцейські гріхи молодості? Що я знаю про нього, крім того, що він невдаха, не розкрив гучну справу і був звільнений з органів за пиятику?

Все ж набрав його номер й делікатно кахикнув.

– Пане слідчий! За мною прилипли переслідувачі. Зараз скину їхні фото та номер машини. Хочете?..

– Хм… За тобою золоті гори ростуть, - не підтримав мого іронічного тону Шаман. – Може повернешся, синку? Завтра поїдемо разом…

– Можете пробити їхні фейси та номер машини у колег з поліції?

– Це я зроблю, не сумнівайся, - запевнив слідчий. – А ти повертайся, бо я нічого не розумію… Кого ми зачепили?

– Міркуйте, а я поїхав по маршруту, - не погодився з пропозицією і завів двигун. – Якщо там далі буде зв’язок, надсилатиму вам фоторепортаж... Любуйтеся! Буду за живця…

Далі дорога піднімалась вгору, поміж полями, до лісу, що синів смужкою на видноколі. Мої переслідувачі не притискались близько, тримались на відстані. Коли хлопці нагинались до тонованого скла, їхні обличчя з’являлись, немов випірнали з темної води. І знову зникали. Я теж не натискав на газ, бо не мав наміру втікати. Побіч зеленіла пшениця, піднімався щільними сходами соняшник. Деякі рослини вже викинули головки, скоро зацвітуть. Мама якось розказувала, що вони з татом заблудились на соняшниковому полі. Я знав тата тільки з її спогадів. Пішли в гайок по гриби, он його острівець видно перед лісом, і вирішили скоротити шлях. Тато співає на повні груди, у нього був гарний голос, а мати йде за ним, підспівує. Соняшник високий, поле довге, нічого не видно. Вибрались на край, дивляться, яри й терни, не туди вийшли. Упали в трави, самі, на сонці… Потім знову пірнули у нетрі, прикидаючи, де ж той гайок. І знову не попали. Вискочили до річки. Покупались та й повернулись у місто. І було їм добре без грибів…

Тато жартував, що погано орієнтується на місцевості, але маму знайде із закритими очима. А на полюванні він покладався на колег…

Я в’їхав у ліс і за кілька кілометрів зупинився. Загальмували й шпики, відчинили з обох боків вікна, закурили. Сині дими повалили зсередини, ніби машина загорілась. Цікаво, чи підуть вони за мною у гущавину? Я перескочив рів і вступив у ліщинові кущі. Там далі проглядались високі сосни й дуби, просвічувались донизу промені. Переслідувачі навіть дверей не відчинили. Вони розкусили мій маневр. Куди я дінуся від них без машини?..

Це дратувало й збивало з думок. Що я хочу знайти у цьому лісі? Що тут можна знайти таке, що мені розкриє очі?.. Я раптом усвідомив, що повторення маршруту мисливців мені нічого не дасть. Крім ностальгійного настрою. Мушу шукати не в лісі, а в людській пам’яті.

Підійти до них привітатись чи сісти й далі їхати? Яке їхнє завдання, чого мене супроводжують?.. Я клацнув фотоапаратом, навмисне сфотографував їх.

В’їхав у Красне. Лісові хати відрізняються від інших. Є в них щось утаємничене, самітницьке, погордливе. Вони як фортеці, готові до нічних нападів. Сторожко дивляться на кожного, хто з’являється у селі. Хати тяглись з одного боку, а з іншого до самої дороги підступав сосновий бір. Сосни повиростали високі, але не стрункі, мали багато простору, тож розкинули широкі кучеряві гілки. Село мало одну вулицю, тяглося довго. Я їхав повільно, приглядаючись до номерів. Котляревського – центральна, але починалась з іншого боку, то ж до восьмого номера було ще далеко. Нарешті край Красного, восьмий номер. Я зупинився, зауваживши, що й мої вимушені попутники теж стали.