«Неземне серце», оповідання

Юлия Иваницкая

– Ну що? – сказав старий, входячи до кімнати внука, – поки твої батьки не повернулися, а у твоєї бабусі не закінчився серіал, я можу розповісти тобі казку.

– Так! – вирвалося з уст маленького хлопчика.

– Хо-хо.  Тоді лягай у ліжко. 

Поважний дідусь трясучись сів на стілець. Він спробував випрямити свою стару спину, але вона, як зів'ялий листок, хилилась до низу. Сухорлявими пальцями він поправив окуляри, й одразу на онука глянули великі та глибокі, наче небо, очі.

– Розповіси мені щось цікаве, – попросив онук, мостячись у своєму ліжку.

 

Глибока ніч покликала сон. Він намагався затуманити очі малюка, але той, почувши про казку, прогнав сон на віки вічні.

Малий бешкетник натягнув на себе пілотську шапку й застиг в очікуванні неймовірної подорожі до дідусиного минулого. Старий завжди розповідав про те, що трапилося насправді.

– А що ти вважаєш цікавим? – спитав дідусь.

Він би і не поцікавився цим, якби не побачив на полиці книжки з різними фантастичними пригодами. Дитина підхопила погляд діда і відразу відповіла:

– Це мій секрет… Але тобі я розповім, – на повному серйозі сказав хлопчик, пильно дивлячись на дідуся.

– Хо-хох. Дивись, щоб в тебе очі не випали від такого напруження, – весело сказав дідусь, підмигуючи величезним оком в окулярах.

– Аха-ха, – дзвінко засміявся хлопчик, якого залоскотала ця фраза. Він схопився за живіт та задригав ногами. Потім сів і знову не втримався. – Зараз, ще трохи! М-м-м.

– Досить, досить. Говори свій секрет, містер Вилупляйко.

У цю мить кімнату заповнив звук дзвіночка. Заспокоївшись, малий сів і почав відверту розмову.

– Я вже втомився від фантастики, – пошепотів малюк, озираючись навколо, – там все однакове!! Одні й ті ж «особливі» діти. Одна й та ж неймовірна країна чи планета. Ті ж злидні. Мені іноді здається, що буденність цікавіша, – сказав онук, підпираючи свої рум'яні щічки.

– Ти дорослішаєш, онучку. Дорослішаєш.

– Розповіси щось реальне!

– Ну, як хочеш! – погодився старий – Але, можливо, ти не повіриш моїй розповіді…

– Ти ніколи мені не брехав, – перебив малюк дідуся, – отже, і зараз не збрешеш!

– Ну, коли ти такий впевнений у тому, що не вважатимеш це вигадкою, то слухай. – Старий знов поправив окуляри, які сповзли, і почав розповідати. – Це було давно, коли я був молодий, навіть молодше твого батька!

– Ого, тоді напевно жили динозаври! – вирвалося з вуст онука.

Він ніяк не міг уявити цього старого чоловіка молодим. Його сиве волосся ніяк не могло набрати кольору в очах хлопчика. Дитина не могла уявити ці блакитні очі, які виглядали з-під старих потрісканих окулярів, молодими очима, в яких палало бажання жити заради себе та своїх мрій.

– Не така я вже й печерна людина! – з усмішкою зустрів  цю фразу старий. – Так ось, я був молодим і мені та моїм друзям і колегам була доручена велика місія. Ти ж знаєш, що я був космонавтом. Та ось, я пам’ятаю, що розповідав про зорі і космос, але на цей раз я розповім тобі про те, чого раніше не розповідав. Це був наш перший політ на Місяць. Я летів із моїм другом. Ми сіли у ракету й почули, як почався зворотній відлік. Ми злетіли.

Дідусь намагався вдати зі своєї руки ракету, яка здіймається у небо, але швидко втомився.

– Хо-хо. Спочатку нас дещо нудило, все потемніло в очах, а коли я поглянув у  ілюмінатор, то побачив космос!

Яскраві спалахи засяяли у хлопчика у очах, йому здалося, ніби він вже у ракеті і бачить тільки космос і дідуся.

Страницы