«300 спартанців і Мішаня», оповідання

— Як я вже говорив, — вів молодий зв’язківець, — спартанці не вважали жінку рівною чоловікові. Також вони не мали її за повноцінного партнера в ліжку. Справжню насолоду воїн міг отримати тільки від сексу з бойовим побратимом — своїм другом і партнером на всі випадки життя. Тому спартанська сиситія була не тільки бойовою одиницею, а найтіснішим суспільним організмом, члени якого в буквальному сенсі прикривали один одному дупу під час бою. Втрата бойового товариша означала і втрату коханця. Таким чином, як сказав один викладач Могилянки, спартанці були не просто геями, а справжніми бойовими підарасами, — завершив промову Назар, споглядаючи пики бійців: у їхніх головах явно коївся переворот.

— Ахрєнєть!

— Ето пєсєц какойто!

— Та ну нафіґ! Срань Господня! Прости, Господи...

— Воіни-гавномеси. Тудить-твою...

Потоки вербальної нецензурної рефлексії лилися з кожної колоди. Важкосказати, чого в них було більше — здивування чи осуду. Поволі усі емоції заступав перчений сміх, коментарі робилися дедалі уїдливішими. Бійці уже не соромилися приміряти звичаї спартанців на сучасні умови і гиржали з самих лише припущень на тему, що б могло вийти.

— А скажи нам, історику, — несподівано виринув баритон блукальця Едіка, — по скільки людей було в сиситіях у цих під... спартанців?

— М-м... в середньому, по п’ятнадцять.

— То це ж виходить, що із двох наших розрахунків можна зробити одну сиситію?

— Точно! — долинув чийсь голос збоку. — Пєрвий расчьот аб’єдініть са втарим, трєтій — с чєтвьортим, а пятий — с шестим! Тагда у нас палучаюца ровно трі сиситіі!

— Блін, ви шо, вчаділи? Це вже якась нездорова гомосятіна! Я так чую, шо ниньки буду спати в посадці подалі од вас!

— Тіхій, та тєбя ніхто і спрашивать нє будєт! Прідут, скажут, адтапирівай жопу, франтавоє братство, всє дєла!

Завершення фрази потонуло в загальному реготі.

— А афіцераф куда дєвать? Іх в какую сісі.. сіс... сиситію направлять?

— А у ніх аддєльная будєт. Вмєстє с комдівом.

— Та ну вас, хлопці, — обізвався взводний Петрович, — у нас і так кожного ранку сиситія вмєстє з комдівом. Тіки я шото не припомню, шоб це колись по согласію було...

Знову вибух сміху.

Усі забули про казанок із рисом, який уже доварювався. І так само ніхто не звернув уваги на Мішаню. Він щойно прийшов із наряду, тому пропустив усю підводку про спартанців. Боєць увійшов повільним кроком, знімаючи зі своєї білявої голови кевларового баняка, котрий через серію випадкових збігів гордо називався каскою. Його він акуратно поклав на землю, поруч із ним умостився сам, і лише після того наважився звернутися до офіцера.

Мішаня був командиром третьої гармати і, оскільки пропустив вечірній розвод, не знав важливої інформації — про порядок розташування гармат у колоні на випадок несподіваного виїзду. Не дивно, що, змінившись, він вирішив у першу чергу дізнатися найголовніше. От тільки час він вибрав не надто вдалий — молоді і старші бійці, забувши про все на світі, жваво обговорювали гадані подробиці інтимного життя підрозділу, якби він раптово перейняв спартанські звичаї. За інших умов, можливо, усе б обійшлося, проте цього разу фраза, промовлена Мішанею, прозвучала не менш оглушливо за постріл із його «Гіацинта»:

— Петрович! Як нам ставати цієї ночі?

Неважко спрогнозувати, що було далі. Вибух реготу неймовірної сили розрізав, просто-таки розхріначив велетенське донбаське поле, де загубилися вузенька посадка зі ще вужчою колоною всередині. Не було жодного бійця, не скорченого від істеричного нападу, — на траві, на колоді, на пеньку. Поміж нападами сміху Петрович зумів видушити із себе: «Раком, Мішенька, тільки раком» — і знову звалився.

Отетерілий Мішаня хвилини три не міг ні від кого дістати виразної відповіді.