«Багатозначність істинної поезії», рецензія на книгу Олександра Косенка

із бруду
з бруку
з осоружних стін
почуй мене
в благанні
в шепотінні
я тінь твоя
холодна сіра тінь
як не болить нічого
окрім тіні.
Здається, розділові знаки в цьому вірші увиразнили б його зміст, але Косенко сприйняв традицію (у другій книжці) писати вірші без розділових знаків, традицію дуже давню, з античних часів, яку відновили сучасні західні поети. Я не звик до неї, але не виступаю проти неї; Косенків вірш вимагає від мене бути набагато уважнішим, ніж при читанні інших поетів. Я мушу в його віршах почути пам’яттю розділові знаки, відчути енергію пропущеного слова, зжитися з лаконізмом не жованої, а видихнутої несподіваної думки.
“Гартування води” відкривається віршем “Апостроф”.
Пам’яте
Я твій апостроф
І губи твої
Ніжно торкаються мого
невагомого тіла
Крапля роси на долоні
Мене натремтіла
Щоб розділити минуле
з майбутнім.
Поет почувається апострофом і в слові “пам’ять”, і в самій явині людської пам’яті. Отже, чимось начебто незначним, “як хвиля на штилі”; але в той час, коли відбуваються різні події в житті людини, сплетені з подіями в загальній історії людства, тобто:
Холонуть борщі
Проза
Романтика вмерла
Снопи хризантем
Холод віщують на злім
токовищі базару
Я лиш апостроф
Забутого шалу примара
Капища пам’яті
Ваш
Безофірний тотем

Поет-апостроф постає у храмі пам’яті як божество, яке не прагне для своєї честі та слави кривавої жертовності.
Я розумію цей твір як образ людини, котра почувається частиною світу, точніше, частиною пам’яті про світ, жорстокої пам’яті, що сковує свободу, робить з людини змію, але все ж нездатна вбити в людині знак апострофа, будівничого знаку слова. Я розумію цей твір, вважаю його цінним приносом в українську поезію. Але знаю, що знайдуться ревнителі простоти, шанувальники однозначності поетичного слова, які оголосять поета майстром надуманих ребусів. Тому хотів би сказати йому: не поступіться найдорожчим скарбом свого таємничого слова, крізь яке видно й те небо, що над нами, й ті небеса, що їх бачили наші предки, наші моря й ріки, коли вода тільки починала ставати святою.
Застерегти я міг би лише від метафори, що легко порівнює краплі роси з зіницями гадини. Справді, це зовні подібні речі, але в цьому творі, де апостроф виступає носієм означення пам’яті, образ єхидни занадто різкий, внутрішньо чужий.
Та все ж для мене “Гартування води” — абсолютно нове слово в нашій філософській поезії. Це вперше в нас появився образ води, в якому затаїлася дивна сила звичайного й надзвичайного людського життя. Вода в Косенка — це не та джерельна водиця, оспівана поетами, а та “від мізерної дещиці Бога”, з якої поставало на землі все живе. Це стихія, що зберігає свою вічність, переходячи з одної форми живого існування в іншу форму, стає морем, пливучою хвилею, градом, росою, туманом, хмарою, льодом, навіть, як це стверджують тепер дослідники води, круглою блискавкою. Косенко вміє бачити людину в круговороті води на планеті, а та його вода — символ людини, вона чує в собі суперечливі гони життя, бувши дощем, вона оживляє світ, а ставши снігом або кригою, вбиває те, що сама виростила. Косенкове око відкриває конфліктність у поведінці найголовнішого і найрухливішого матеріалу, з якого постає людська плоть. Наче Лукрецій Кар, який писав, що всі і всілякі води перебувають у кровному зв’язку одна з одною, Косенко побачив кровний, навіть духовний зв’язок води з людиною, натякаючи на те, що вода була асистентом у лабораторії Творця людини і пригодилася Пилату на його несправедливому суді.
Але понад усіма перемінами матерії, з якої побудоване людське тіло, поет бачить у людині присутність духу, котрий у боротьбі з гартувальниками води то перемагає, то занепадає. Перед нами розгортається драма, непримиренний конфлікт між “твердими атомами” матерії і духовними, ідеальними прикметностями божественних сил людського єства. Косенко питається:
Матеріальність світу
Безумовна
Безбожно палахкотять
І згасають у небі
Далекі згустки розжареної
матерії
Де та нитка
Що єднає їх із моєю душею
Під чиїми пальцями вона
сонцеструнно
Бринить
Коли я сміюся
Хто годує гіркотою мій плач
Де сила
Котра тримає над прірвою
небуття
Мою причетність до цього світу
Такого
Безумовно матеріального
Аж занадто
Оцей “занадто матеріальний світ” збентежив, насторожив поета, який, — я в цьому переконаний, — наділений надзвичайною, занадто тонкою чутливістю до свого людського не матеріального, а духовного буття. Він шукає нитки, що його душу єднає з палахкотливими, згасаючими й вибухаючими згустками розжареної матерії, він чує, як вона бринить “сонцеструнно” (згадався Тичина), тримаючи його над смертністю матеріального світу.
Косенко вдивляється в сучасні колізії свого духу, але пише про них так, ніби вони відбулися не тепер, а давно, можна б і так сказати, що він пише про своє минуле життя, яке ми впізнаємо в його теперішньому житті.
В українській поезії такої багатозначності свого слова, яку знаходимо в Косенкових рядках, осягав геній Тараса Шевченка. Великий поет сповідався своїми творами, писаними наприкінці життя, де виступають минулі віки людства, “Дрібніють люди на землі, Ростуть і висяться царі”, а “святиє предотечі” роздають “царям убогим” крихту хліба. І не в кожному вірші з’являлося пророцтво про те, “що буде бите царями сіянеє жито”, були й такі сумні речі, як твір “Минули літа молодії”, що так закінчується:
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи…
І думу вольную на волю
Не прийде випустить… Сиди,
І нічогісінько не жди!..
До такого смутку доходить і Косенко.
Це життя
Це прозріння на мить
Це безвічне блукання наосліп
Ці судини шляхів світорослі