суббота
«Білий танець», казка
Рута вже знає, що саме скаже Левко наступної миті: «У справжніх професіоналів не буває нещасних випадків». Він так говорить щоразу, коли йому щось не вдається. А останнім часом йому не щастить. Принаймні, він так вважає. Тому постійно повторює цю фразу не так для інших, як для себе.
Руті трохи смішно. Бо насправді Левко — дуже успішний дресирувальник. Про нього знімають сюжети для теленовин, пишуть у газетах. І завжди — захоплено. Але Левко якогось дня раптом почав сумніватися у власних силах.
Коли ви сумніваєтеся у собі, що ви робите? Втікаєте кудись у закапелок і тремтите, щоб вас не знайшли? Плачете? Стаєте агресивними? Левко не робить нічого. Він просто повторює: «У справжніх професіоналів не буває нещасних випадків». І повторює багато разів поспіль.
«І що це йому дає?» — думає Рута. Бо їй справді цікаво зрозуміти. Адже добре знає — нещастя може статися з кожним. З нею, наприклад, уже трапилося, коли ще зовсім маленькою залишилась сама. Могла загинути. Але Левко не дав — взяв її виходжувати додому.
Рута — левеня. Тобто, вже левиця, достатньо доросла, щоби виступати у цирку і мати на все власну думку. Такою вона сама себе бачить. А Левко і справді мудрий дресирувальник, бо її чує. Як чує і вподобання усіх її приятелів, з ким вони творять циркове дійство. Хоча таких у Рути небагато — семеро. Та й то не всі щирі.
Цезаря, скажімо, Рута не любить — надто вже він підступний. Тільки й чекає, коли Левко підійде до нього ближче, ніж на два метри, щоб стрибнути і уп’ястися у дресирувальника зубами. Й інколи Левко таки від Цезаря страждає.
Директор цирку вже не раз говорив Левкові: «Віддай Цезаря в зоопарк. Бо колись це закінчиться бідою». Але Левко не хоче. «Ну і що, коли Цезар трохи дикун? — каже. — Такі леви в цирку теж потрібні. Адже — як і всі дикуни — енергійні та рухливі, вони багато на що спроможні. Навіть те, як під час вистави огризаються, шиплять і розчепірюють кігті, стрімко викидаючи вперед лапу, глядачі теж люблять».
Рута на Левка не шипить. Іноді, звичайно, вона з ним свариться. Але Левка Рута дуже любить. Бо він — добрий. Вона не раз чула, як дресирувальник казав іншим людям: «Я намагаюся не ображати моїх левів — я з ними дружу».
Рута знає — серед усіх її приятелів саме вона Левкові — найбільший друг. І, як найбільший друг, повинна зробити все, щоб Левко знову повірив у себе.
Левиця замислилася. Що ж трапилось, що Левкові так на душі хижо?
«Ру-у-ута, — почула вона раптом чийсь тоненький голос. — Ру-у-у-ута».
«Хто тут?» — запитала левиця. І раптом помітила маленьке кумедне мишеня у смугастих шортиках, яке щосили махало їй лапкою.
«Хто ти і що тут робиш?» — здивувалася Рута.
«Я — Мур, — відказало мишеня. — І прийшов по допомогу».
«По допомогу? Від мене? — ще дужче вразилася Рута. — Та й хіба мишенят називаються Мурами?».
«Мене назвали. Щоби був безстрашнішим, ніж є насправді. Але про це, як захочеш, можемо поговорити пізніше. А зараз мусимо поспішати».
«Куди поспішати? У мене немає часу на дурниці».
«Це не дурниці, — мишеня затараторило. — Ти — єдиний лев, з яким можемо про це поговорити. Я народився і живу в цирку. Тут народилися мої батьки і бабця з дідом. Ми любимо цирк і любимо всіх, хто тут працює. Але, здається, вже скоро любити нам не буде що — цирк закриють».
«Закриють?» — від подиву Рута аж рота роззявила.
«Так. А хіба ти нічого про це не знаєш?».
«Ні, між левами я про це нічого не чула. Але ж тоді куди підуть усі циркові артисти?».
«Якщо чесно, не знаю. Але, думаю, гарячих оплесків точно вже ніхто не подарує».
Рута любила оплески. Всі леви любили. І навіть Цезар. Цей гучний звук від сотень людських долонь завжди підтверджував тільки одне — усі учасники лев’ячої команди молодці, ними захоплюються, хочуть бачити їх знову і знову. А ви хіба не любите, щоби вас любили?