«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

Симфонія усіх симфоній залишилося без його досконалого метронома! Що вона собі думає, ця курка?!

— Думаєш, я — ідіот? Думаєш, що говориш з хворим? Думаєш, що психлікарня може стримати... мене?

— Я не хотіла... — почала Марія, але Олег урвав її пострілом у стелю.

— Де вона? — вдарив кулаком по шафі. — Де?!

Відповіді не було. Сльози весело блищали у світлі жарівки.

 «Крокодиляча...» — подумав диригент, кинувшись шукати. Стара знайшлася відразу, і Олег запитав її, чи вона чує, як по квартирі лунає Прощання. Тоді глянув їй у вічі. У них квартирував страх. Коли стара відповіла, що так, чує, музикант лише кивнув.

— От і добре, — гигикнув. — Не треба було мене доводити на весіллі.

За мить він розрядив цілу обойму, спостерігаючи, як ліжко забарвлюється червоним. Майнула думка кинутися в обійми тещі, щоби подарувати костюмові нові теплі плями, але передумав: треба діяти швидко.

«Шедевр...» — подумав Олег, і — під звуки плачу своєї Музи, змішаного з Ґайдном, — вийшов назад, у коридор.

— Почуй симфонію глибоких емоцій!

— Я чую Баха... — схлипнула та. Олег скипів і наставив дуло пістолета на неї.

— Це Ґайдн, а не Бах, суко, — він натиснув на гачок. — БАХ!

Надворі було темно і холодно. Пронизливий вітер піднімав хвилі порохів і трусив листям дерев. Воно танцювало на сцені, освітленій місяцем.

«Тепер Моцарт... Тепер ти, податкова!».

Диригент завів двигуна і натиснув на газ. Заревло, проте машина не зрушила.

«Щеплення!» — втямив музикант і навів приціл пістолета на коробку передач. Кілька секунд він тримав руку нерухомо, а тоді натиснув на гачок. Не сталося нічого.

«Його слід перезарядити!».

Пістолет перезаряджався ніби навмисне довго: зрештою, Олег був диригентом, а не зброярем.

Коли чоловік нарешті закінчив роботу і підняв погляд, затямив, що довкілля освітлене червоно-синіми мигавками.

Тепер Симфонія Симфоній гучала достоту так: «Віу! Віу! Віу! Віу!». Чарівливі звуки!

«Боюсь, що цей Реквієм — по мені...» — подумав Олег, умикаючи програвача компакт-дисків. Пролунали перші ноти мелодії, повітря сповнилося неймовірною какофонією з симфонії та верещання сирен.

Чоловік у машині всолоджувався цим супроводом своєї життєдіяльності. Йому видавалося, буцімто ці звуки линуть із легень мільйонів Небесних Янголів.

Збоку ж скидалося на те, що Олег увійшов у стан химерного наркотичного трансу. От тільки ніяких сторонніх речовин у його крові не було..

«Introitus...»

Наступний кадр — чиєсь украй знайоме обличчя в поліцейському кашкеті. Розслабленість зникла, Олег підніс руки, вийшов з машини та голосно крикнув:

— Здаюся!

За мить — під звуки Моцарта, пострілів і вигyків «На землю!» — він таки вгегехав того копа: куля за кулею, не зважаючи нi нa що, відчуваючи лише солодкий смак помсти — от, як це було.

«Я і досі пам’ятаю той штраф. Я його ніколи не забуду...» — думав музикант, поки його ж кров розтікалася по асфальті, а сирени чулися дедалі віддаленішими.

Починалася «Requiem Aeternam». Як він її любив!..

Перш ніж заплющити очі, він таки побачив те лице. Лице мертвого поліцейського. На мить його зсудомило, а потім він відчув, як тіло пронизують хвилі Насолоди.

То був оргазм.