«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання

— Відчини, сволото! — пролунав крик.

Але він і не думав цього. Поготів тоді, коли щось струсонуло двері.

— От скотина! — судомний лемент навіяв іще більше жаху, і він хутко почав набирати номер поліції, хоча тремтливі руки не слухалися. — Усі патрони на тебе змарную, свиното! І на твою огидну жінку!

Кілька секунд Федір сподівався, що з-за рогу зненацька вихопиться сусіда. Той, що збоку. Та коли ще одна куля рознесла замок і без того вже відчинених дверей, будь-які сподівання згасли.

Худорлявий чолов’яга в костюмі диригента ввірвався до туалету так, ніби він був героєм-одинаком, а вбиральня — штабом «Аль Каїди». Двері розчахнулися і грюкнули по плитці, й тут-таки y Федора вп’ялося чорне дуло.

— За що? — зарюмсав чоловік. Однак відповіді не було — лише погляд диригента й надалі палахкотів ненавистю..

— Ти думав, я не втечу? — запитав нападник. — Думав, що запроториш на Кульпарків Бетховена й він там гнитиме все життя?! Аж ніяк! Лебеді не гниють. Вони літають.

«Ти диви який сполоханий погляд!» — усвідомив диригент з пістолетом. Посміхнувся. Йому це подобалося. Йому подобався страх. Іще з часів музичної школи, де він навчав дітей класичних творів Де він навчав творів Баха. «Якби він був бахознавцем, він би не боявся пістолета!» — подумалося на додачу, тож він щільніше притиснув вказівного пальця до гачка. На мить дуже захотілося гримнути руків’ям пістолета по носі перестрашеного і вигукнути «Бах!»

— А за що ти мене запроторив у божевільню? — натомість запитав він і махнув пістолетом: — На коліна!

Напівголий чоловік скорився. Він став навколішки та схрестив руки за потилицею.

«Повинні встигнути...».

— Пам’ятаєш, як п’ятнадцять років тому я тобі дав... я тобі подарував два мішки цементу?

— Пам’ятаю.

— А як Марія дала тобі цибулю?

— То були дві цибулини...

— Тим більше. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— А за борошно пам’ятаєш?

Федір притих — ніби копирсався в пам’яті, натомість намагаючись виграти час.

— Це було вісім років тому чи дев’ять?

Олег — диригент із пістолетом — замислився.

— Вісім і чотири чверті року тому.

— Пам’ятаю.

— І де... вони... є? — ледь видихнув Олег. — Я тобі цемент, цибулю, борошно! А ти мені? Ніколи нічого! Ще й витикав щось там! І в психлі...

— То не я! — заскиглив Федір.  — Ти ж знаєш! Твоя жінка!.. Твоя теща!

«О-о-о так! Їхня черга ще настане!» — подумав Олег і буквально вкарбував дуло в чоло жертви. Коли метал торкнувся шкіри, диригент подумав, що знов побачить проблиск жаху в її очах. Але жаху не було. Був відчай.

«Це мистецтво...»

— Де жінка? — потенційний убивця показав поглядом на двері.

Федір знітився. Спершу він подумав, що краще збрехати, сказати, буцім вона на морі, й уже готовий був саме так і відповісти, коли в голові кометою  майнула химерна ідея.

— Ти хочеш застрелити мене за цибулю, муку і цемент? То не бійся! — й, зібравши рештки мужності, наказав: — Стріляй!

I Олег вистрілив.

Вибігаючи з будинку 34/07 і 2/4, Олег вдихнув повітря і вдоволено почесав потилицю. Відтоді минуло немало літ і зим, але давня рана таки не загоїлася: Федір вкрав те борошно — і ту цибулю теж вкрав!