суббота
«Чоловік у костюмі, або Програма 34/07 і 2/4», оповідання
— Відчини, сволото! — пролунав крик.
Але він і не думав цього. Поготів тоді, коли щось струсонуло двері.
— От скотина! — судомний лемент навіяв іще більше жаху, і він хутко почав набирати номер поліції, хоча тремтливі руки не слухалися. — Усі патрони на тебе змарную, свиното! І на твою огидну жінку!
Кілька секунд Федір сподівався, що з-за рогу зненацька вихопиться сусіда. Той, що збоку. Та коли ще одна куля рознесла замок і без того вже відчинених дверей, будь-які сподівання згасли.
Худорлявий чолов’яга в костюмі диригента ввірвався до туалету так, ніби він був героєм-одинаком, а вбиральня — штабом «Аль Каїди». Двері розчахнулися і грюкнули по плитці, й тут-таки y Федора вп’ялося чорне дуло.
— За що? — зарюмсав чоловік. Однак відповіді не було — лише погляд диригента й надалі палахкотів ненавистю..
— Ти думав, я не втечу? — запитав нападник. — Думав, що запроториш на Кульпарків Бетховена й він там гнитиме все життя?! Аж ніяк! Лебеді не гниють. Вони літають.
«Ти диви який сполоханий погляд!» — усвідомив диригент з пістолетом. Посміхнувся. Йому це подобалося. Йому подобався страх. Іще з часів музичної школи, де він навчав дітей класичних творів Де він навчав творів Баха. «Якби він був бахознавцем, він би не боявся пістолета!» — подумалося на додачу, тож він щільніше притиснув вказівного пальця до гачка. На мить дуже захотілося гримнути руків’ям пістолета по носі перестрашеного і вигукнути «Бах!»
— А за що ти мене запроторив у божевільню? — натомість запитав він і махнув пістолетом: — На коліна!
Напівголий чоловік скорився. Він став навколішки та схрестив руки за потилицею.
«Повинні встигнути...».
— Пам’ятаєш, як п’ятнадцять років тому я тобі дав... я тобі подарував два мішки цементу?
— Пам’ятаю.
— А як Марія дала тобі цибулю?
— То були дві цибулини...
— Тим більше. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А за борошно пам’ятаєш?
Федір притих — ніби копирсався в пам’яті, натомість намагаючись виграти час.
— Це було вісім років тому чи дев’ять?
Олег — диригент із пістолетом — замислився.
— Вісім і чотири чверті року тому.
— Пам’ятаю.
— І де... вони... є? — ледь видихнув Олег. — Я тобі цемент, цибулю, борошно! А ти мені? Ніколи нічого! Ще й витикав щось там! І в психлі...
— То не я! — заскиглив Федір. — Ти ж знаєш! Твоя жінка!.. Твоя теща!
«О-о-о так! Їхня черга ще настане!» — подумав Олег і буквально вкарбував дуло в чоло жертви. Коли метал торкнувся шкіри, диригент подумав, що знов побачить проблиск жаху в її очах. Але жаху не було. Був відчай.
«Це мистецтво...»
— Де жінка? — потенційний убивця показав поглядом на двері.
Федір знітився. Спершу він подумав, що краще збрехати, сказати, буцім вона на морі, й уже готовий був саме так і відповісти, коли в голові кометою майнула химерна ідея.
— Ти хочеш застрелити мене за цибулю, муку і цемент? То не бійся! — й, зібравши рештки мужності, наказав: — Стріляй!
I Олег вистрілив.
Вибігаючи з будинку 34/07 і 2/4, Олег вдихнув повітря і вдоволено почесав потилицю. Відтоді минуло немало літ і зим, але давня рана таки не загоїлася: Федір вкрав те борошно — і ту цибулю теж вкрав!
Страницы
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- следующая ›
- последняя »