«Чудо на Ікві»

2

«...Вона відчула, що хтось пильно дивиться на неї, й коли інтуїтивно звела погляд — побачила на стіні автобусної зупинки дві фігури. Вони скидалися на ікону. В голові запаморочилося й бабуся знепритомніла.

Баба Фрося, пенсіонерка:

— Я нічого не чула, нічого не відчувала, я ніби вмерла, лежала в темряві, аж раптом світло — яскраве таке, знаєте, — прямо в очі. Я відчула, як по спині пробігли мурашки, і в тому світлі ангел, чи щось дуже схоже на ангела. Воно височіло над зупинкою; світло йшло від нього...

Наразі важко щось пояснити чи прокоментувати. На стіні дійсно видно обриси постатей. 

Місцевий священик, отець Микола:

— Не варто забувати, що найголовніше для кожного християнина — це віра й молитва.

Нині місце з’яви облаштували: люди приносять живі квіти, горять лампадки.

Звістка про це явище швидко розійшлася околицями. Прикластися до образів упродовж тижня ідуть сотні прочан».

Площа біля магазину поступово перетворилася на християнський Вудсток. Люди розбивали намети, організовували польову кухню, комфортні зони відпочинку, душ та інші важливі для існування речі. До Зупинки (вже з великої літери) приїздили цілими сім’ями: хтось шукав прощення, хтось хотів зцілитися, хтось — просто подивитися на нерукотворний образ, доторкнутися до «святого».

Скринька пожертв швидко заповнювалась, а отець Микола виставив цілодобову охорону біля неї,  щоби  «ніякий вандал не зміг збезчестити місце і викрасти кошти». Однією з причин таких радикальних дій став Лєший Іван — старий відлюдько з околиці. Він трохи випив і за старою звичкою прийшов на Зупинку відлити.

— Я тоже нуждаюсь! — кричав Іван, відбиваючись від навали вірян, які, здавалося, от-от роздеруть його на шматки. — Я все життя тут справляв нужду, скільки помню себе.

Лєшого по-доброму просили піти геть, але той не здавався. Він наполягав, казав, що мусить це зробити, що це — важливий для нього ритуал.  Утім, двометрові молодики в спортивних костюмах “Абібас” його виштовхали від Зупинки, аж той навіть не встиг розстібнути зіпер.

— Нічьо-нічьо, я ше повернусь. Буде свято і на моїй вулиці, — плюючись, бурчав Лєший. Всі знали, що Іван злопам’ятний, і якщо надумає помститись, то неодмінно зробить це.

— У нього, — говорила Маруся, — ціла банда є: Баргей, Змєй, Гиляка, Пешта — усі ше того складу ума. Треба остерігатись. Треба пильнувати. Треба контрольно-пропускний пункт. КПП! От! Бо сюди всякі лізуть.

На диво, Марусю послухалися. Хтось навіть ствердно голосив, що тут треба будувати свою республіку:

— Нам потрібно об’єднати громаду.

Ситуація навколо богояви почала хвилювати місцевого бізнесмена, агронома і директора колгоспу «Зоря» Сашка Акадєміка. Він одразу зрозумів, які ризики створює ситуація з паломниками його бізнесу, адже більшість працівників почали тертися біля Зупинки.  

— Цьому мотогонщику з кадилом потрібно було відразу все роз’яснити — доступними, не критичними для його здоров’я, але дієвими способами, — аби він знав, хто в селі головний, а то розвів тут сей балаган.

Про Лєшого Акадєміку вже розповіла дружина Сашка — Антоніна.

— А батюшка?

— А батюшка там, що Марлон Брандо у фільмі «Апокаліпсис сьогодні».

— Хороший фільм.

— Так!

— Отже, нам потрібен капітан американської армії Віллард, якого ми могли би відрядити у джунглі Камбоджі, щоб знищити божевільного полковника Курца, — потішив своє кіноманське самолюбство Сашко. Дружина глянула на нього, ніби на клоуна.

— Для початку нам треба визначити природу того явища.

— Що ти пропонуєш?

— Експертизу. Сам подумай: це батл — наука проти Бога, — Антоніна була стратегом і підходила до справи конструктивніше, ніж Сашко. — Я маякну в лабараторію, а ти поїдеш у Хмель — забереш людей.

Акадємік лише кивнув головою.

— І завези в магазин продуктів побільше.