«Друга пектораль», оповідання

Сергій Пантюк

***

 

Я аж тепер помітив, що досі валяюся в ліжку. Зіскочив, швиденько привів себе до ладу, налагодив кавоварку. Знову зазирнув до ноутбука — два свіжі повідомлення, й обидва — типовий спам: «Навчіться заробляти на коливанні курсу валют!». Ще на чому навчитися заробляти? О, блін! Спам! Іноді потрібні листи не зрозуміло за якими критеріями потрапляють до цієї теки… А я туди майже не зазираю! Так, так… О, є! Ось він, цей дивний лист від покійного «дяді Вєні»!

Сьорбаючи каву, я прочитав те послання не менше десяти разів. І з кожним прочитанням зростала моя впевненість, що лист цей був відправлений зумисне, і що в ньому таки закодована певна інформація. Щось підказувало — лист якось пов’язаний із нашою розмовою. Але як? Ми дуже багато говорили того вечора; власне, говорив старий колекціонер, а я робив вигляд, що слухаю. Мене і справді всі ті раритети мало цікавили, трохи більше — картини. О, так, я ж виявив жвавіший інтерес саме до картин, особливо коли дядя Вєня розповів, що автор однієї з них — Глущенко — навчався в художній академії разом із Гітлером — тоді ще лише молодим і не надто талановитим художником Шікльгрубером! «Це ключ, ключ!» — пролунало в моїй підсвідомості.

Попри архаїчний стиль, текст був абсолютно логічним щодо побудови речень і загального викладу. Виходило, що  «дядя Вєня» не збожеволів. Але щось же спонукало його скласти оцей словесний кросворд? Аналізуючи десятки ситуацій зі свого  досвіду, я раптом збагнув: а чи не робилося це під чиїмось наглядом? Чи зі своєї волі старий випив ту отруту? Припустімо, він твердо вирішив померти. То хіба не написав би він перед смертю щось просте і зрозуміле, на взір «прощайте і нікого не винуватьте»? Ні, я таки мушу розгадати цю загадку!

Я взявся за «Ґуґл» і художників так завзято, що впродовж години вже запізнався з їхніми біографіями й творчістю. Проблеми виникло дві — пошуковик вперто не знаходив художника Снебура, а жоден із решти живописців ніяк не клеївся до «дяді Вєні». Мій мозок плавився й витікав, але я не дозволяв йому розслаблятися ні на хвильку. В роті вже пекло від кави, яку я запивав холодною водою, але нічого не відбувалося. Тоді я вирішив змінити тактику: взяв аркуш паперу і записав у стовпчик усі прізвища з листа і почав розбирати по літерах. Знову нічого. Ще раз перечитав текст, котрий уже знав напам’ять, повторюючи кожне слово окремо. І раптом — мов якийсь вогник спалахнув: «мусите звернути увагу на імена…». Імена, чуєш, лайдаче? І я почав дописувати їх до прізвищ: «Густав, Ежен, Нікола, Архип»... Стоп! Я мало до стелі не підскочив: перші літери склали слово «Гена». А чи не ім’я це часом? «Дядя Вєня» мав звичку усіх, незалежно від стану і статусу, називати пестливо-зменшувальними іменами, я це давно помітив. Та й у нашій розмові він побіжно згадував якогось Гену, який нібито діймає його пропозиціями щодо купівлі частини його колекції. Так і казав: «Є тут один Гена, який…».

Отже, якщо я на правильнім шляху, то інші чотири прізвища художників мають вказати на прізвище того Гени… чи на прізвисько. Але митці вперто не хотіли розкривати своєї таємниці, тож я відклав свій списаний і покреслений аркуш та зазирнув до домашнього бару. Там було порожньо, якщо не зважити на недопиту пляшку червоного сухого вина, якого я не любив, а купував лише коли мав гостей жіночої статі. Кілька ковтків терпко-кислої рідини не покращили мого стану. Втома і зневага до себе тільки загострилися. Шкода, що я полишив курити: тютюновий дим раніше допомагав мені в таких ситуаціях. Господи, вже пообідній час, а я ще навіть і не снідав!

Відчинив холодильник, де спіткав присохлий відварений рис і так само присохлий шматок сиру. «Сир і рис — прикольно! — подумав я. — І туди, і назад однаково читається! Сир і рис, сир і рис! Господи, а чи є хтось тупіший од мене на цій Землі!».

Я вбіг до кімнати і схопив свій листок. Так і є: Снебур назад читається як Рубенс! Та навіть я знаю такого художника! Отже, «Рубенс (період до зрілості), Айвазовський, Нольде і пізній Глущенко». Два прізвища з додатковою інформацією, два без. Період до зрілості, період до зрілості… Що б це означало? Перша половина життя чи… прізвища?! Отже, за попередньою логікою, я записав на аркуші «Руб», а додавши «а» та «н», отримав доволі поширене прізвище Рубан. Але ж ще є Глущенко, і він пізній! Отже, має бути використана друга половина прізвища… Є! Рубаненко! Геннадій Рубаненко — відома особа у бізнесовому світі, з темним минулим, простіше кажучи, кримінальний авторитет дев’яностих, який дивним чином вижив і перепрофілювався на відносно легального бізнесмена! Один із його напрямків — саме торгівля антикваріатом. Тепер усе збігається! Ну, майже все.

Решта листа відкрилася напрочуд легко: слова «скепсис і міф» з поясненням «початок і кінець» склали слово «скіф». До них додалося слово «найдорожчою» з наступного речення — адже найдорожчою людиною для «дяді Вєні» я ніколи не був. Але мені одразу ж склалася картинка: коли він показував один зі своїх експонатів, то сказав, що це друга скіфська пектораль, може не така високохудожня, як ота перша, що всім відома, але більша і значно важча. А ще — вона є найдорожчою зі всього, що він зібрав за життя, тобто практично не має ціни. На мій скептичний погляд пояснив, що задля кращого збереження подібних артефактів їх укривають спеціальною речовиною брудно-зеленого кольору, він сказав «гівняного». Та й пересічний злодій, мовляв, якби раптом сюди потрапив, не збагне, що цінне, а що — не дуже.

Чому старий колекціонер був таким відвертим зі мною, я не знаю досі; можливо щось передчував. Однак якою ж могутньою людиною він виявився! Вочевидь, до нього прийшли за тією пектораллю, і він одразу зрозумів, що живим його вже не залишать. Але як йому вдалося випросити у вбивці чи вбивць ту хвилину і, вочевидь, під пильним їхнім наглядом написати цього листа, не втративши ні присутності духу, ні жвавого інтелекту?!

І тут знову з моєї свідомості виник Снебур. «Дядя Вєня» поспішав писати свого листа, йому, вочевидь важко було знайти художників на кожну літеру прізвища Рубаненко. При нагоді став Рубенс, але бідолашний старий не ризикнув написати цього прізвища, щоб не викликати підозри. Хоча навряд чи перед якимось мавпоподібним костоломом він був би таким обережним. Невже Геннадій Рубаненко сам дивився на екран комп’ютера з-за плеча вже приреченого колекціонера? І тепер не суттєво, як вони примусили його випити отруту. Головне, що зрозуміло — це вбивство з викраденням неймовірно дорогої речі, яка, за заповітом, мала бути передана державі.

Я натиснув на номер Сашка Скидана і розповів йому все. Він довго мовчав, потім прагнув мені щось заперечити, казав, що це здогади, а не докази, але я наполягав на своєму. «Якомога швидше затримуйте Рубаненка, — казав я Сашкові. — Звинувачуйте просто в чоло, кажіть, що там були камери спостереження, що у вас є відео, і обов’язково вимагайте інформації про пектораль, що він викрав у «дяді Вєні». Потім докази дозбираєте, зараз важливо, щоб безцінна золота річ не зникла назавжди. Ну і зло щоб було покаране!» — додав я, подумки всміхнувшись власній пафосності.

— Якщо все зростеться так, як ти кажеш, з мене така величезна пляшка, що ти й за тиждень не подужаєш! — вигукнув із телефону Сашко.

Страницы