«Дворовий», оповідання

Елена Лань

З півгодини вони мовчки спостерігали за тим, як юний художник перетворює діряву залізну коробку на футуристичний замок. Ритмічно шурхотіла мітла. Мати схвально поглядала на сина. Ніби все. Федір задоволено відступив назад.

– Е! Хлопче! А зсередини? – обурився дворовий. – Це буде мій дім! Мені що – на брудному спати? Чуєш, чи ні?

– Даремно надриваєшся, – єхидно цвіркнув крізь зуби злидень. Він і досі був злий на дворового, хоч формально вони і помирилися. – Люди нас ніколи не чують. Хіба знову Марійкою станеш. А що – тобі пасувало!

 

Федір завмер, ніби прислухаючись, і тихо прошепотів: «Треба ще всередині помалювати», – хоча було помітно, що йому дуже шкода витрачати на це видані в художній школі барви.

 

– Ха! – переможно ляснув хвостом по асфальту дворовий. – НЕ ЧУЄ! Він же художник, а художники нас завжди чули!

Марійка уважно подивилася на те місце, де сиділи магічні істоти, та мотнула головою, відганяючи зайві думки, і знову заходилася замітати. Злидня перекосило.

– Все одно вони тебе сміттям закидають, – мстиво процідив він.

– Ага! Закидають! Я такий морок на цей смітник наведу, що до нього і близько з цими думками буде не підійти.

– Ти ще на весь провулок морок наведи.

– І наведу! – дворовий намалював хвостом у повітрі якийсь чудернацький візерунок, і коричнева купка, яку щойно навалив посеред вулиці бультер’єр, скочила до кишені його господаря, що і не думав прибирати за своїм пестунчиком. Чоловік кумедно заскакав на одному місці, емоційно поминаючи усі гілки родового дерева зубастого улюбленця.

– Це МІЙ провулок, – задиркувато клацнув дзьобом дворовий. Покосився на замок-смітник і додав: – Ну, і ще Федорка... – прислухався до улюбленого шурхотіння і уточнив востаннє: – І Марійки, ясна річ…

 

 

 

Страницы