03 апреля 2025 год
четверг
четверг
«Феноменальність есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак»
Слово «феноменальний» вживаємо в значенні надзвичайний, винятковий, рідкісний… І якщо це визначення застосовуємо щодо есеїстики, то таким чином немовби возводимо її до рівня видатного, нетлінного літературного явища, що піднесене до рівня класики, здатної витримати випробування часом. І, як явище, приналежне до класичного літературного фонду, воно потребує постійних пізнавальних зусиль – не тільки сьогодні, а й завтра, і післязавтра…
Пам’ятаю реакцію на свою доповідь, котру проголошував 20 років тому на Міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження Євгена Маланюка (Кіровоград, травень 1997 року), де говорив про необхідність підніматися, доростати до Маланюка-мислителя, до його «прози» (так називав він свою есеїстику), котра зовсім не поступається його поетичній спадщині, а й, цілком можливо, і переважає її. Тим більше, якщо враховувати, що поетичне (художнє) слово в силу певних трансформацій психофізіологічного, морально-етичного, естетичного характеру, котре переживає сучасне суспільство, стає менш затребуваним у порівнянні зі словом, умовно кажучи, публіцистичним. (Про перевагу нон-фікшн-текстів над фікшн-текстами зараз говориться усе частіше).
Так от: проголошуючи в доповіді думку про особливу значущість «прози» Євгена Маланюка, я відчув, що аудиторія, що складалася із літературознавців усіх регіонів України, зустріла якоюсь настороженою тишею, в якій відчувалося і здивування, і мовчазна недовіра до мого твердження: всі ж бо, майже без винятку, учасники тієї конференції були знайомі на той час лише з поетом Є. Маланюком, і навіть не підозрювали, що існує бодай його двотомна «Книги спостережень» (Торонто, 1962, 1966) – на той час того двотомника було всього-на-всього кілька десятків на всю соборну Україну.
З часом, звичайно ж, знайомство з «прозою» Євгена Маланюка почало покращуватися. Тут свою роль зіграли і видана в 1995 році «Книга спостережень» (упорядник Сергій Білокінь), в котру ввійшли лише деякі статті з відповідного діаспорного двотомника, і окремий розділ у чудово скомпонованій книзі «Євген Маланюк. Повернення» (упорядник Тарас Салига), і окремі публікації в часописах та інтернетвиданнях.
Чимало граней Маланюка-мислителя відкрилося зацікавленому читачеві в «Нотатниках» (2008 р.), котрі з такою любов’ю, сумлінністю та науковим професіоналізмом були зібрані, розкодовані та прокоментовані Леонідом Куценком.
І нарешті, зовсім недавно видавництво «Смолоскип» подарувало нам «Вибрані твори» Євгена Маланюка (упорядник Олеся Омельчук), де в окремих розділах розміщено чимало нового та маловідомого з «прозової» спадщини письменника.
Як бачимо, Маланюк-есеїст повертається на Батьківщину з далекої діаспори невеличкими дозами, такими собі імпульсами, котрі, якщо їх навіть зібрати воєдино, все ж не дають більш-менш цілісного уявлення про його літературно-критичну, літературознавчу, культурологічну, історіософську, суспільно-політичну спадщину.
Маланюк-мислитель повертається до нас розпорошеним, а це означає, що його «прозова» спадщина поки що не сприймається сучасним українським суспільством як цілісність. І це є величезною втратою для нас, теперішніх, котрим явно не вистачає якихось могутніх об’єднуючих, твердих ідеологічних засад, які нам так необхідні у цю розхристану, цинічну, сповнену інформаційного хаосу постколоніальну і водночас постмодерністську епоху.
Поки що найбільш цілісно, хоч при цьому далеко неповно, прозова спадщина Євгена Маланюка представлена в діаспорних «Книгах спостережень», котрі вже давно набули статусу раритетних.
Сергій Білокінь відзначив, що це видання – «одна з найважливіших, найкоштовніших праць, на яку спромоглась українська еміграція». І додав: «Можна у своїх шафах зняти кілька полиць книжок і поставити на їхнє місце «Книжку спостережень», – вона переважить. Нормальними науковими методами аналогічних результатів можна досягти заходами великого колективу, багатолітньою аналітичною працею, а тоді знову багаторічними синтезами, пройшовши низку монографій і кількасот статей. Маланюк зробив це сам-один протягом одного свого життя» (Білокінь Сергій. Вояк української культури // Передмова до видання: Євген Маланюк. Книга спостережень. – Київ: «Атіка», 1995. – С. 7).
Оцінка, як бачимо, надзвичайно висока. Та все ж при цьому у ній, насмілюся сказати, є елемент неповноти чи недостатності поцінування. Бо в прозовій спадщині Є. Маланюка є «те, що не вмирає» – йдеться про ту загадкову (у певному розумінні) якість, котра надає його кращим «прозовим» творам нетлінності. Саме тому й пропонуємо розглядати його есеїстику як феномен – тобто річ виняткову і, водночас, загадкову, складну для пізнання. Дві-три дисертації та кілька десятків статей, об’єктом яких було вивчення есеїстики Маланюка, – це лише віддалені підходи до пізнання зазначеного феномену.
Саме тому поряд з мрією, що окремі наші наукові інституції спроможуться підготувати кількатомове, з добре продуманим структуруванням та якісними коментарями, цілісне та максимально повне видання есеїстичної творчості Є. Маланюка, маємо вже зараз зосередитися на її науковій інтерпретації. При цьому треба пам’ятати, що така інтерпретація має не лише наукову, а й соціально-політичну, ідеологічну функцію – донести до свідомості нації ті багатющі і вкрай важливі смисли, котрі необхідні їй на цьому довгому і ще не завершеному шляху її становлення як нації модерної, позбавленої важких постколоніальних синдромів.
Завдання цієї статті полягає у спробі визначити основні ознаки, котрі роблять есеїстичну творчість Є. Маланюка винятково значущою для національної культури, надаючи їй особливих смислових, тобто енергетичних імпульсів. При цьому вдаємося до тематичних самообмежень: об’єктом нашого аналізу буде лише літературознавча есеїстика.
Зрозуміло, що шлях виділення окремих основних ознак, котрі характеризують феноменальність есеїстики Є. Маланюка, обумовлений методологічною метою, а, точніше, тим дослідницьким принципом, котрий вимагає розкладати об’єкт пізнання на його складові. Зрозуміло, також, що таке розкладання є завжди умовним. Насправді ж усі ознаки, котрі ми виділяємо для окремого розгляду, перебувають у складних взаємообумовлюючих, взаємоперехідних станах, утворюючи таким чином синергетичний ефект, результатом якого є феноменальність есеїстики Євгена Маланюка.
1.ТАЛАНОВИТІСТЬ: ВИТОКИ І СТАНОВЛЕННЯ
Те, що в розгадці таємниці таланту митця знаходяться основні ключі до пізнання його творчості, вже давно і добре відомо. Проте в літературно-критичній та літературознавчій практиці ця істина постійно ігнорується. Також давно, ще з часів Сент-Бева і його «Літературних портретів» відомо, що перші, сказати б, початкові твори письменника, якщо їх уміло, під певним кутом зору розглянути, дають багатий матеріал для висновків про особливості його таланту і, відповідно, всього того в його творчості, що цим талантом визначається (художні смисли, поетика).
Це твердження стосується художньої творчості, але ж чи буде воно правомірним до літературно-критичної та літературознавчої есеїстики? Поза всяким сумнівом, так! Звичайно ж, можливі нюансові відмінності, а іноді навіть і суттєві. В тому-то і особливість есеїстичної творчості, що вона, на відміну від академічно-наукової, більше увиразнює особистість автора.
Леонід Куценко протягом 90-х років і до самого свого трагічного відходу в інший світ відкривав нашому народу Євгена Маланюка. Леонід Васильович буквально ліпив його скульптурний образ як поета та мислителя. Серед здійснених ним багатьох архівних знахідок особливий інтерес викликає літературний твір за 6 клас Єлисаветградського реального училища, написаний Євгеном Маланюком. Знайшовши рукопис цього письмового твору в архівах того навчального закладу, Леонід Куценко передрукував його на друкарській машинці і, не вказавши автора, дав його прочитати доценту кафедри російської літератури Зої Вікторівні Торговець. При цьому попросив поділитися своїми враженнями стосовно того, яку освіту, на її думку, отримав автор цього твору. Прочитавши, вона відповіла: такий твір міг би написати талановитий випускник філологічного факультету.
І коли прочитаєш ці 5 сторінок, списаних доволі чітким, акуратним почерком 16-річного юнака, то розумієш, що цей учнівський твір, тема якого сформульована як «Значение Жуковского в русской литературе», немов у зародку містить основні характерні ознаки майбутнього феноменального явища, котре іменуємо як літературно-критичну та літературознавчу есеїстку
Є. Маланюка. Не вдаючись до детальної аргументації цього твердження (воно потребує окремого дослідження), обмежимося лише висновками загального характеру.
Твір вражає змістовою місткістю – буквально на кількох сторінках юний Женя Маланюк, кажучи «шкільною» мовою, «розкрив тему». Причому, рівень цього розкриття значно перевищує усі існуючі вимоги до учнівських творів. Більше того, за глибиною осягнення проблеми цей твір – прошу мені повірити! – відповідає найвищим критеріям літературознавчого професіоналізму. Стисло і точно, можна сказати навіть вичерпно, охарактеризовано романтизм як «общественно-литературное настроение, которое начинает господствовать в конце ХVІІІ и в начале ХІХ веков на Западе»; визначено – теж вичерпно і точно – індивідуальні, суто його, Жуковського, особливості романтичного світосприймання та вираження («Жуковский уловил в этом литературном настроении только светлое, только примиренное, и поэтому в его произведении такая глубина доброты, искренной и одухотворенной, мечтательной грусти»); вказано на трагедійні моменти його життя («Личная жизнь Жуковского имела много грустного, даже трагического: несчастная любовь к М. Протасовой […], смерть друга – А. Тургенева, болезнь жены и, наконец, почти полная потеря зрения»), котрі визначили певні мотиви в його творчості (на них теж вказано); охарактеризовано Жуковського як поета, котрий переважно створював не оригінальні поезії, а перекладав зарубіжних поетів, надаючи їх творам своєї доволі індивідуальної інтерпретації; здійснено порівняння поетичної мови Жуковського з мовою найвизначніших поетів допушкінської епохи («…красивый, гибкий язык его баллад и элегий, доведенный почти до совершенства и не похожий на тяжение стиха Ломоносова и Державина…»); відзначено поета як прямого попередника Пушкіна («…в то время, когда Жуковский, уже почти слепой, доживал свою последнюю, лебединую песнь, подымалось новое Солнце России – первый национальный поэт – Пушкин»).
Навіть із цього далеко не повного переказу основних змістових моментів учнівського письмового твору юного Маланюка робимо висновок про вражаючу системність його мислення. А це означає, що він розумів літературне явище – творчість Жуковського – цілісно, а значить, по-науковому точно: добре відомо, що категорія системність / цілісність у розуміння явища визначає його, розуміння, точність, правильність, якщо хочете, істинність. До вже сказаного треба додати абсолютну композиційну викінченість цього твору: одна думка логічно переходить в іншу. Вражає мовно-стильовий та ритмомелодійний шарм – сприймання тексту супроводжується появою естетичної емоції.
Все щойно сказане підводить до однозначного висновку: не зважаючи навіть на те, що твір, котрий перевіряли аж три викладача, був оцінений на «четвірку», його ж автор, 16-річний Женя Маланюк, був наділений явними ознаками геніальності. У першу чергу вона виявлена в абсолютній точності поцінування художнього явища. І ця точність, як щойно відзначалося, є породжене особливо загостреним, системним мисленням, котре підсилене, звичайно ж, інтуїцією та тонким інтуїтивно-образним чуттям, добре розвинутим слухом до «музики слова».
І тут підходимо до однієї надзвичайно важливої для розуміння природи щойно охарактеризованого таланту психофізіологічну особливість майбутнього поета та мислителя, а саме: особливо розвинену гармонійну взаємодію правої та лівої півкуль головного мозку. Про таку взаємодію правої півкулі, котра «відповідає» за образне мислення, з лівою півкулею, яка «спеціалізується» на логіко-понятійному осягненні дійсності, зараз говорять доволі багато. Американський нейрохірург та автор кількох резонансних досліджень про функціонування мозку Леонардо Шлейн в своїй останній книжці «Мозок Леонардо. Осягаючи геній да Вінчі» (Шлейн Л. Мозг Леонардо. Постигая гений да Винчи. – М.: Альпина нон-фикшн, 2016) переконливо доводить, що природа геніальності Леонардо да Вінчі, котрий був однаково великим у мистецтві та в науці і техніці, пояснюється надгармонійною взаємодією лівої та правої півкуль. Власне такою взаємодією образного та понятійного, художнього та мислительного треба пояснити виняткову талановитість, а, точніше, геніальність Івана Франка. А те, що геніальна поетеса Ліна Костенко ще з підліткового віку виявляла інтерес до філософії, а після закінчення школи будь-що прагнула вступити на філософський факультет, засвідчує особливу розвинутість власне логічної складової її мислення. Чи ж не в гармонійному співвідношенні розвинутого логічного та образного мислення треба шукати пояснення її феноменальної здатності до афористичного способу висловлювання, де думка, що осягає сутнісне, набуває, як правило, довершеного мовно-образного оформлення?
Проте та вражаюча проникливість у сутність літературного явища, добре проявлена системність його осмислення, що поєднана з витонченим естетично-стильовим вираженням, котру продемонстрував 16-річний юнак, не могла бути породжена лише вродженими здібностями. Вроджені психофізіологічні дані можуть трансформуватися в дієвий талант, здатний породжувати вагомий творчий результат, лише за умови його вирощування та шліфування, що і відбувалося протягом семирічного навчання Євгенія Маланюка в Єлисаветградському реальному училищі, випускники якого готувалися до здобуття в майбутньому інженерно-технічних професій. Зрозуміло, що така орієнтація вимагало особливо уважного ставлення до навчальних предметів фізико-математичного циклу. Євген Маланюк володів математичними здібностями, після закінчення реального училища він обрав для навчання Петербурзький політехнічний інститут. Здобув інженерну освіту в Подєбрадській українській господарській академії (Чехословаччина), деякий час викладав математику в українській гімназії у часи перебування у таборах Ді-Пі. Все це засвідчує розвинуту функціональність лівої півкулі мозку. Але при цьому відомо, що він настільки захоплювався малюванням, що вчитель з живопису «Федас Сафонович Козачинський, вихованець Петербурзької академії мистецтв… радив вчитися малярства» (Маланюк Євген. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи Серія «Ad Fontes – До джерел». – Львів: Світ, 2005. – С. 288). А це говорить про природну розвинутість правої півкулі мозку, котра «спеціалізується» за образне мислення.
Та все ж особливе значення в цьому процесі шліфування природного таланту мала блискуча літературна освіта, котру він отримував у реальному училищі. Початок століття був взагалі «золотим віком» літературної освіти, коли в тогочасному суспільстві вже сформувалося і набуло свого епогею переконання у потужності виховного потенціалу художньої літератури – тоді література була ще повновладною «королевою мистецтв». Але особливо важливо, що довгий час директором реального училища був Михайло Завадський, автор підручника з російської літератури, яким користувалися в навчальних закладах усієї імперії. Серед викладачів були професор, колишній завідувач кафедри Новоросійського (Одеса) університету, всесвітньо відомий вчений Віктор Григорович (щоправда, він викладав в училищі ще до навчання у ньому Жені Маланюка) та улюблений учень О. Потебні, теж відомий учений Василь Харцієв.
Важливо відзначити, що протягом року учні цієї технічної гімназії писали 10 письмових робіт. Письмова робота Маланюка, про яку вище йшла мова, перевірялася трьома викладачами і була оцінена на «добре». Відмінних оцінок взагалі не було. Проте шість письмових творів були оцінені на «незадовільно». Можна уявити, які високі вимоги ставилися до знань та умінь учнів цього училища.
Величезна увага приділялася позакласному читанню. Для цього створювалися відповідні умови. Питання про позакласне читання розглядалося на педагогічній раді училища. Ось один із пунктів рішення педради: «освободить каждого из преподавателей-руководителей (тобто викладачів, яким було доручено керувати позакласним читанням учнів – Г.К.) од шести недельных уроков» (!) та встановити за керівництво «вознаграждение не менее 450 рублей в год». Для довідки: вчитель за рік отримував 1000–1200 карбованців.
В таких умовах надзвичайно високого рівня літературної освіти шліфувався природний дар майбутнього поета та есеїста-мислителя. Надалі він не навчатиметься ні філології, ні будь-якій іншій гуманітарній науці. Проте, міцний фундамент літературної освіченості вже був закладений. Усі інші величезні знання, котрими не перестаєш дивуватися, знайомлячись з його літературознавчою есеїстикою, здобувалися самостійно – Маланюком рухала ненаситна жадоба до знань з літератури, мистецтва та історії свого народу.
Всі зазначені особливості літературознавчого таланту митця, що так виразно проявився у його першому з відомих нам літературознавчих есеїв (глибоке проникнення в сутність явища, системність мислення, висока ерудиція, витончена манера висловлювання) будуть характерними домінуючими ознаками його літературно-критичної та літературознавчої прози.
2. ВИРАЖЕННЯ СУТНОСТІ
Здатність проникати в сутність речей та явищ є взагалі чи не основною рисою справжнього художнього таланту. У митця вона часто проявляється в загостреній інтуїції, тому «шостому чуттю», який з легкої руки американських психологів усе частіше іменується як «емоціональний інтелект» і який виводить його, митця, на Правду-Істину, тобто виводить на сутнісне, котре і є тим чинником, що надає творові художньої вартості. Бо ж кому потрібна неправда, нехай навіть обгорнута в найкрасивішу художньо-образну обгортку? Вона просто не витримує іспиту часом.
У справі ж об’єктивного поцінування художнього явища зовсім недостатньо розвинутого «чуття на естетичне». Тут власне і потрібна та гармонійно розвинута взаємодія логічно-поняттєвого та чуттєво-образного, що була так виразно проявлена як риса обдарування Є. Маланюка. На перший погляд для того, щоб переконливо аргументувати його здатність об’єктивно, з особливою точністю аналізувати та поціновувати художнє явище, тобто показати його здатність проникати в суть речей та явищ, треба було б проаналізувати досить значну кількість його есеїв. Але враховуючи, що ця проблема розглядатиметься в різних аспектах при характеристиці інших особливостей його «прози», обмежимося окремими, на нашу думку, найбільш показовим прикладом.
Йшов 1920 рік. Шипюрн – табір інтернованих вояків УНР. 7-8 десятин з піщаним ґрунтом, обнесених колючим дротом у кілька метрів заввишки. Дерев’яні бараки, в яких – ліжка у кілька ярусів. Тисячі голодних, холодних, обідраних людей. Масове захворювання туберкульозом.
Бисть тишина – в Шипюрні у шпиталі.
Бисть тишина та тіні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали…
Бисть тишина безмежної тоски…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І осінь йшла… І плакали безрадно…
Рік двадцять другий – мовчазний відчай…
В таборі мряка – наче сивий ладан,
І напівтемний з сахарином чай…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Стояв облуплений трагічний «Каліш»
Ридав Nord-West – і нічегоже бисть!
(Юрій Дараган)
Іноді сюди з України якимось чудом приходили невеличкі посилки з книжками. В одній із них була збірка поезій «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Десь у 1920 році Євген Маланюк пише статтю «Напровесні», в якій коротко оглядає поетичні збірки, що надійшли з України в цей «облуплений, трагічний «Каліш». Вельми стисло характеризує поезії Петра Стаха, Клима Поліщука, Петра Карманського, Марійки Підгорянки. Але при цьому найбільше зупиняється на «Сонячних кларнетах». Мало ймовірно, що Маланюк був знайомий з рецензією Юр. Меженка ( Музагет, 2019, № 1-3), у якій високо поціновується першої збірка Павла Тичини; навряд чи дісталася таборів і книжка Андрія Ніковського «Vita Nowa» (1919), де в статті «Павло Тичина» він, проявляючи бі-професіоналізм, тобто однаково глибоке розуміння поетичного слова і музики, здійснив чудовий, і досі багато в чому неперевершений аналіз поезій «Сонячних кларнетів». Проте оцінка Є. Маланюком цієї збірки є не менш глибокою та вражаючою. «Взагалі усе, що являється останнім словом сучасної віршотворної техніки, – пише він, – ми находимо в творах Тичини, але вся ця техніка, оскільки природно споріднена зі змістом, завданням та музикою, що вона й не почувається спеціально як техніка.
Тут є асонанси й консонанси, внутрішні й начальні рими. Тичина вживає самих витончених, ще ніким не вживаних розмірів. І по будові вірша його можна рахувати одним з найліпших поетів світової літератури […].
Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміливо сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії є явищем незвичайним» (Маланюк Євген. Вибрані твори / Євген Маланюк; упор. Олеся Омельчук. – К.: Смолоскип, 2017. – С. 261–262). І особливо, звичайно, звернена увага на музичність поезій «Сонячних кларнетів»: «Треба зауважити, що музика, котра завжди була і є кістяком справжньої поезії, служить Тичині тим органом, котрим він сприймає враження. Музикою йому виявляється весь світ. Музика – це його очі» (Там само. - С.260).
Надалі «Сонячні кларнети» притягуватимуть до себе все нові покоління дослідників. Василь Барка та Юрій Лавриненко для характеристики особливої музичної «Сонячних кларнетів» винайдуть термін «кларнетизм». З’являються дослідження Леоніда Новиченка, Станіслава Тельнюка, Григорія Клочека, Марії Фоки та ін., у яких музичність першої збірки Тичини, її образний світ аналізуватиметься під різними кутами зору і з різними методологічними підходами. Але в усіх цих дослідженнях лише варіюватиметься, деталізуватиметься, конкретизуватиметься те найсуттєвіше про «Сонячні кларнети», про що було сказано Маланюком у тій його «таборовій» статті.
Проте, мине трохи часу, він познайомиться з наступними поетичними збірками Павла Тичини і першим зрозуміє, що в Тичини стався злам – непоправний і остаточний. У Маланюка не було жодних ілюзій, що Тичина як поет буде здатний відродитися, повернутися до себе «сонячнокларнетного» – і в цьому теж проявилася його здатність до глибинного розуміння сутнісного. Відома характеристика зламу в поезії «Сучасникам» (з присвятою Павлові Тичині), у якій той злам визначено жорсткою формулою «…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась». Не будемо зараз говорити про підстави такого апеляційного і, фактично, безнадійного стосовно майбутнього «післясонячнокларнетного» Тичини – про це з вичерпною повнотою Є. Маланюк оповість у статті «М. Рильський в п’ятдесятиліття», у якій буде зіставлено ці дві знакові постаті української поезії і при цьому пояснено, чому, перебуваючи в однакових умовах, один з них зумів фактично зберегти себе як поета, а другий – ні.
Інший приклад, котрий найкрасномовнішим чином засвідчує вражаючу здатність безпомильно визначати сутність того чи того літературного явища, стосується оцінки творчих постатей поетів-шістдесятників.
Є. Маланюк пішов із життя у 1968 році. А це означає, що він був свідком, умовно кажучи, лише першого, щоправда, найбільш значущого періоду творчої долі поетів-шістдесятників. Після їх творчого епогею, що припадає на кінець 50-х – початок 60-х років, зі зміною суспільно-політичної атмосфери у кожного шістдесятника склалась своя траєкторія творчої долі, про яку, зрозуміло, Є. Маланюк знати не міг. Проте, як свідчить Леонід Куценко, опираючись на архівні матеріали, Маланюк надзвичайно уважно ставився до творчості поетів-шістдесятників. Його думки про декого з них виявилися настільки точними, що вони, фактично, передбачали їх майбутні творчі долі. Ось, наприклад, стисла характеристика Віталія Коротича: він – «київська синтеза багатьох первнів: «вундеркіндство» (але обмежене і контрольоване характером-інтелектом), творчість (здібність до неї), талановитість (вроджена, очевидно).
Але: естрадність, маніфестаційність (може, від Маяковського), певна акторськість і декламенаційність (не читання, а саме рецитування), декларативність лірики (!!), адже забагато я.., я.., я..» (Маланюк Євген. Нотатники (1936–1968). – К.: Темпора, 2008. – С. 209).
В той же час, як справедливо зауважив Леонід Куценко, ще в 1959 році Є. Маланюк не тільки причислив Ліну Костенко до «української інтелектуальної еліти», а й визначив чинник, завдяки якому «по виданні тільки двох книжок поезій – вона опинилася з кляпом в роті». То була її «ДУХОВНА суверенність. Україна в серцях і мозку. І цього, – з дивовижною пророчістю передбачав Є. Маланюк, – Ліні не вибачать»(Куценко Л. Євген Маланюк про Ліну Костенко // Маланюк Євген. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. – Львів: Світ, 2002. – С. 343).
Забігаючи наперед, відзначимо, що фактично безпомильне бачення та розуміння сутності явища, котре до того ж здійснювалося в естетично витонченій мовно-стильовій формі, надає прозі Є. Маланюка незрівнянної привабливості та притягальності. Річ у тому, що висловлювані ним твердження викликають довіру. Іншими словами, вони наділені особливою магією – магією довіри, котра з’являється завдяки майже інтуїтивному відчуттю наявності у тих твердженнях правди / істини.
Можливо, саме таке відчуття вираженої сутності, котрим супроводжується сприймання есеїстичних текстів Є. Маланюка визначає одну з характерних рис його стильової манери, а саме: він майже не вдається до деталізованої аргументації висловлюваних думок. У нього, за незначним винятком, не зустрічаються аналітичні розбори окремих текстів. Він констатує істини, але констатує так, що ти у них віриш. Більше того, їх сприймання наділене ефектом відкриття. Тому сприймання есеїстичного тексту реципієнтом супроводжується постійно діючим процесом відкриття сутнісного.
То ж не дивуймося, що Маланюкові тексти позначені узагальненим поглядом на предмет осмислення. Це викликане проникненням у сутність предмету і, що важливо відзначити, його системним баченням. У нього сутнісне і системне органічно поєднано. Деталізацію і аргументацію висловленої сутності він немовби залишає іншим.
3. МЕТОДОЛОГІЯ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД
Прийнято вважати, що головною зброєю літературознавця є методологія, тобто основні дослідницькі принципи наукового аналізу, якими він послуговується. Насправді ж, це не зовсім так. Бо щодо вченого – дослідника літератури – можна сказати словами Гегеля: «Відсутність таланту нічим не компенсується». І тут справа в тому, що наявність таланту не тільки дає змогу вченому проникати в суть досліджуваного предмета чи явища, а й, зрозуміло, обумовлює вибір найбільш результативних дослідницьких шляхів. Бо якщо виявляється суть явища, то процес його виявлення, треба думати, відбувається найбільш результативним шляхом. І якщо талановитий літературознавець не має змоги користуватися уже розробленими і перевіреними дослідницькими принципами через ту просту причину, що тих принципів, котрі відповідали б його потребам, просто немає в науковому обігу, то він починає творити їх самостійно – можливо, навіть і не на свідомому рівні, готуючи таким чином ґрунт для появи в майбутньому цілісних методологічних доктрин. Ось чому в науковій спадщині Олександра Потебні чи ж Івана Франка знаходимо так багато геніальних здогадок, які в даний час активно слугують формуванню системного підходу та рецептивної поетики – методологічних доктрин, які є останнім словом літературознавчої науки, її «ноу-хау».
Євген Маланюк не належав до методологічно заклопотаних авторів через ту просту причину, що він, як про це вище йшла мова, володів надзвичайною, на рідкість проникливою здатністю осягати суть речей та явищ. При цьому треба відзначити, що, як побачимо нижче, у нього є чимало цінних спостережень теоретико-літературного характеру.
Уважне приглядання до його літературознавчої есеїстики засвідчує, що він фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з національних позицій.
Звідкіль джерела цієї системи? Які сили зумовили її появу?
Багато з тих, хто перебував у «облупленому, трагічному» Каліші та й в інших таборах для інтернованих, був, за словами Маланюка «виквітом нашого Народу». І тут вони, переможені, із якоюсь гарячковістю намагались розібратися в причинах своєї поразки. У статті «Дмитро Донцов» Євген Маланюк писав: «Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер – переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?» ( Маланюк Євген. Книга спостережень. – Торонто: «Гомін України», 1966. – Т. 2. – С. 373–374).
Саме в таборах почався для цієї національної еліти («квіту Нації») надзвичайно інтенсивний процес національного самоосмислення. Прийшло чітке розуміння того факту, що всі біди, всі поразки, виявляється, були прямо залежні від національної недоформованості, від тієї «приспаності» «злими людьми», про яку з геніальною пророчістю писав ще Шевченко у своєму казематському «Мені однаково…». Саме в цей «таборовий» період Євген Маланюк проявив себе як публіцист – одна за одною в таборових виданнях («Веселка», «Український сурмач», «Наша зоря» та ін.) з’являються його статті, котрі чітко засвідчили, що процес національного самоосмислення є процесом розуміння тієї великої правди / істини, що міститься в однім слові «НАЦІЯ». З того часу і розпочався Маланюк як поет і мислитель національної ідеї. Все стало на свої місця – назавжди. Вона потужно спрямувала його як поета, а як мислителю-історіософу, культурологу та літературознавцю – відкрила свою абсолютно несхибну методологію. Ґрунт, на якому постала названа методологічна доктрина, вельми глибокий. Тут і народницька критика, і більш модернізовані національні спрямування початку століття, що виявилися у публіцистиці «Української хати», і, звичайно ж, Дмитро Донцов, його «Літературно-науковий вісник».
Творчість та особистість Тараса Шевченка – це основний матеріал, на якому відшліфувався і набув довершеності Маланюків метод.
В одній із перших своїх статей, що була присвячена творчості Шевченка («Ранній Шевченко»), Маланюк чітко визначив і номінував свою дослідницьку доктрину: «…розуміння творчості Шевченка і висвітлення його особистості можливі лише за національного підходу до національного генія» ( Маланюк Євген. Книга спостережень: У 2-х т. – Т. 1 – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 37).
Не ставлю за мету детально виокреслити цю методологію – і через те, що така деталізація зараз не є моїм завданням, так само і через те, що науково-теоретичного дискурсу, який би був розроблений у нашому літературознавстві і нависав би над категорією «національний підхід», ще надто мало.
Відзначу лишень два моменти.
По-перше, не треба вульгаризовувати цю методологію, приписуючи їй змістову плоскість, котра межує з примітивізмом – мовляв, національний підхід полягає в тому, щоб виявляти в особі і творчості митця прояви національної ідеї і простежувати за ангажованість нею. Так, треба враховувати, що вся художньо-вартісна українська література породжувалася як форма самовираження нації, що протягом багатовікової Ночі Бездержавності прагнула самозбереження. Українська література в основній своїй масі творена національною ідеєю. Тому й методологія її інтерпретації та оцінки має бути відповідною. І через те, що Є. Маланюк, з його геніальною здатністю проникати в суть речей і явищ, зрозумів цю парадигму краще і глибше за будь-кого в ХХ столітті. Саме тому він відійшов від примітивного розуміння цього підходу і практично розробив методологію національного підходу на принципах системного аналізу, завдяки якому літературне явище пізнавалося системно, з розумінням причин і наслідків, з виявленням системотворчого чинника, з осягненням внутрішніх синергетичних зв’язків усіх складових цього явища. Кожний літературний портрет, котрий створювався Є. Маланюком, (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський та ін.) тою чи тою мірою будувався власне на системному, а це означає – найбільш валідному для нашої гуманітарної науки методі. Власне з цих позицій він радарно вловлював прояви «раси» – спосіб мислення, особливості світобачення митця, рівень осягнення ним національної культури, відчуття «музики» національного слова і т.д. і т.п. Таким чином вловлювалася, набувала осягнення органічна єдність між «змістом» і «формою».
Дотримуючись такої чітко і глибоко вираженої позиції, він зовсім не виявляв того, що іноді іменується як «національна обмеженість». Щоб переконати в цьому, достатньо звернутися хоча б до статті «Думки про М. Рильського»(Маланюк Євген. Вибрані твори / Євген Маланюк; упор. Олесі Омельчук. – К.: Смолоскип, 2017. – С. 555–578). Він «прощає» поету його поезії типу «Із-за гір та з-за високих» («Пісня про Сталіна»), проте з величезною повагою ставиться до його високої культури взагалі і поетичної зокрема – коріння останньої він вбачав у потужних впливах А. Міцкевича та О. Пушкіна.
По-друге. Треба зрозуміти гостру актуальність для сучасного українського літературознавства власне національного підходу, блискучі зразки якого Євген Маланюк продемонстрував у всій своїй прозі – не лише літературно-критичній та літературознавчій. «Його теоретичний спадок, – читаємо в Оксани Пахльовської, – безмірно цінний поєднанням культурології і, сказати б, національного психоаналізу. Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні та літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу і Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого – гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник аналізує національні комплекси не лише як історик, а і як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Бергсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед – і візіонарно, і раціонально – драматичні колізії української історії» (Там само.- С.806).
Маємо зрозуміти, що через різного роду внутрішні та зовнішні обставини наша нація переживає своє становлення дуже важко. Західний світ, нації якого уже давно сформувалися, з острахом ставиться до «націоналізму» – звідси й емісари, котрі з’являються в ролі месіїв із західного світу на полі нашої літературної науки, намагаючись відволікти її від національного підходу, пропонуючи другорядні методології у формі вже давно віджилого структуралізму або ж міфологічного чи гендерного підходів.
Активна ліберальна політика заходу вже дала свої «плоди» у вигляді посилення різних течій уже по-справжньому агресивного націоналістичного руху.
Нам же – «своє робить». Нам би глибоко осягнути методологію національного підходу, котра втілена в живу плоть літературознавчих есеїв Євгена Маланюка. І при цьому сформулювати її у добре розроблену методологію, котра увиразниться настільки, що стане не тільки надійним та ефективним методологічним інструментом сучасної української літературної критики та літератури про науку, а й ввійде окремим розділом у вишівські підручники з теорії літератури.
4. МАЛАНЮКОВА ШЕВЧЕНКІАНА ЯК КАРКАСНА КОНСТРУКЦІЯ ДЛЯ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА
Це так природно, коли один із кращих українських мислителів ХХ ст., вийшовши на українську літературознавчу ниву, в першу чергу взявся за осягнення особистості та творчості Тараса Шевченка. Саме на створеній Є. Маланюком Шевченкіані проявлені, злютовані в одну цілісність такі його якості, як здатність проникати в сутність явища, як методологія національного підходу, як системність та синтетизм мислення і його відображення у стильовій манері висловлювання.
У суто кількісному, а точніше, «сторінковому» вимірі шевченкіана Є. Маланюка невелика – всього-навсього 5–6 статей (цифра може бути не точною, бо не всі його рукописи з цієї тематики надруковані), окремі міркування, розкидані по різних статтях та особистих записах, котрі ввійшли у відомі, підготовлені Леонідом Куценком, «Нотатки».
Вжите Оксаною Пахльовською у плані жанрової характеристики прози Маланюка слово «синтези» («блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка…») дуже точно характеризують одну з визначальних ознак Шевченкіани Маланюка – її змістову згущеність.
Цитовані вище слова Сергія Білоконя про те, що «можна у своїх шафах зняти кілька полиць книжок і поставити на їхнє місце «Книгу спостережень», – вона переважить», здавалося б, виходячи з нашого твердження про змістову щільність Маланюкової шевченкіани, давали б підстави для ефектної заяви, що ті кілька його статей, присвячених постаті і творчості Тараса Шевченка здатні замінити кілька полиць існуючих книжок з шевченкознавчої науки. Але така заява була б не коректною. Бо кожному – своє. У Маланюкової шевченкіани своя функція, своя роль у тому безконечному та багатогранному процесі осягнення творчості нашого найпершого національного генія. При цьому, як нам видається, треба все-таки відзначити окремішність, особливу статусність Маланюкової шевченкіани в існуючому огромі шевченкознавчого дискурсу. Вона, ця особлива статусність, – в діамантовій кристалізації найголовнішого, найпосутнішого, що стосується як особистості поета, так і його творчості. І до цих сутностей різними шляхами, часом прямими, добре вивіреними і в кінцевому результаті – успішними, такими, що приносять цінні набутки, а часом – оманливими, блукаючими, піднімалось минуле і продовжує підніматися сучасне шевченкознавство.
Маланюкова методологія спрямувала його до розуміння домінуючої сили, що формувала як особистість, так і всю творчість Шевченка – такою силою для нього була національна ідея. Йдеться про виявлення головного системотворчого чинника, що сформував феномен Шевченка. Це було безпомильно точне відкриття (свого роду «попадання в десятку»), яке активно почало давати пізнавальний результат, виявляючи феномен Шевченка як системно організовану еволюціонуючу цілісність. Так завжди буває, коли дослідник, ведений знанням, досвідом і проникливою інтуїцією, виявляє найпосутніше, що формує явище. І тоді більш глибоке пізнання того явища стає справою умілою дослідницької техніки.
Зовсім не випадково Є. Маланюк приділяє стільки уваги власне особистості Шевченка. Вся справа в тому, що він, як ніхто інший до нього, відчув абсолютну неадекватність образу Шевченка, що вже склався і міцно вкоренився у масовій свідомості (кріпак за походженням, мужицький поет, недостатньо освічений самоук і т.п.) вражаючою смисловою глибиною його поетичних текстів. Тому Маланюк переконливо і рішуче, з характерною для нього пристрастю, знімав цю неадекватність шляхом творення абсолютно аргументованого образу «живого» Шевченка. І що оновленішою поставала фігура поета, і що активніше відпадали з неї нашарування із стереотипів, то більше відкривалися смислові глибини його поезій. Відбувався ефективний у науковому плані пізнавальний процес, коли осягнення особистості поета допомагало поглибленіше сприймати зміст його творів, і, навпаки, глибше розуміння поезій Шевченка сприяло увиразненню образу поета.
Маланюкова шевченкіана створена немовби на виріст для усього майбутнього шевченкознавства – вона висвітлює шлях, яким має рухатися процес пізнання національного генія. Перемога Маланюкової методології, його проникливого в суть речей та явищ таланту, є безсумнівною. Він немовби створював нову будову, яку належить викінчувати всім наступним поколінням шевченкознавців. Зрозуміло, що таке твердження може комусь здатися перебільшеним. Тим більше, що Є. Маланюк не все міг охопити, та й не прагнув цього, бо добре розумів увесь неосяжний огром Шевченкової постаті, її здатність, за його ж словами, «постійно зростати».
До його шевченкіани треба ставитися як до рідкісної за своєю змістовою щільністю «синтези» (Оксана Пахльовська). Ця змістова щільність, котра, як правило, втілена у вражаючу за своєю вишуканою красою мовно-стильову форму, у текст, котрий аж проситься бути «розібраним на цитати». Той текст потребує декодування, і дуже часто окремі, розкодовані смисли здатні розростатися настільки, що для їх більш-менш повного вираження потрібна стаття, а то й монографія. Беру перший-ліпший приклад – один абзац маловідомої статті «Шлях до Шевченка», що була надрукована в пражському часописі «Пробоєм»: «Він був не лише пророк і Кобзар Нації, не тільки поет і не тільки маляр, і не тільки діяч чи історична постать… Це щось зовсім інше. І в плані лише історії, і в плані лише культури – він все виглядатиме сплощеним і обкраяним. Він, що якось дивно сполучував в собі і Гонту, і Мазепу (соромлюся, що колись, в молодечім пориві, цього недобачав), і тайну української жіночности, і втілення мужеськости, він, що увесь шарів найчуйнішого ніжністю і що, за хвилину, вибухав бурею пекельного гніву, він, що до кінця любив і так само до кінця ненавидів, і що в нім ненавість і любов, помста й ласка якось гомерично зливалися в одну потужну мелодію, – то соборний витвір самих землі, підсоння, краєвиду, повітря нашої Батьківщини. То – найглибший вибух раси, що в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народа» (Маланюк Євген. Шлях до Шевченка / Євген Маланюк // Пробоєм. – 1942. – С. 156).
У цьому фрагменті є чимало моментів, котрі, на перший погляд, є цілком зрозумілими і не потребують коментарів / інтерпретацій. І в цьому важлива особливість Маланюкового стилю – його висловлюванню віриш. Це – важливий момент рецепції його тексту, котрий визначається внутрішньою переконаністю автора у висловлюваному, темпераментно-енергетичною інтонаційністю та – і це є найголовніше! – істинністю висловлюваних смислів, котра навіть на рівні підсвідомості, «шостого чуття» вловлюється реципієнтом. Проте висловлені думки мають ще одну особливість, а саме: глибину, осягнення якої якраз і потребує, в одних випадках, серйозних аналітично-наукових зусиль, а в інших – просто ширших знань, більшої фактичної інформованості або ж розвинутої чутливості на поетичне.
Скажімо, можна вірити твердженням, що поява Шевченка – це «вибух раси», що Україна «в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народа», але ж ця теза хоч і може бути сприйнята «на віру», щоправда, далеко не всіма, все ж для її остаточного ствердження потребує складних наукових розробок.
Інший, для прикладу, момент фрагменту, де говориться про «тайну української жіночности», стане зрозумілим, коли якщо прислухаємося до слів Корнія Чуковського, який у статті 1911 року так висловився про ставлення поета до своїх героїнь: «Коли він (Шевченко.– Г.К.) пише про принижених і ображених, про своїх наймичок і покриток, він не тільки їх любить, не тільки жаліє, він тут же, на сторінках, начебто голубить їх, бере за руку, гладить по голові, – і нелюдська ніжність, небувала, обожнювання безмірно переповнює його всього – захоплювання обожнюванням, екстаз обожнювання і ніжності, якого не звідав жодний поет, і часто, не в силі стримати такий раптовий наплив розчуленості, ось він падає ниць і молиться про цю «ясочку», «ласочку», Катерину, Оксану, Мар’яну:
О Боже мій милий,
За що ти караєш її молоду?» (Чуковський Корній. Шевченко // Сучасність. – 1992. – № 3. – С. 166).
Є. Маланюк був переконаний, що «наше знайомство з поетом щойно почалося» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 2. – Торонто, 1966. – С. 405). І це його переконання, навіть якщо б він дожив до наших днів, зараз би не змінилося. Він як ніхто розумів, що постать і творчість поета наділена феноменом – тут вдамося до його, Маланюка, слова – невичерпальністю. Тому й шлях до Шевченка є безконечним. Проте у шевченкознавства на цьому безконечному шляху є виразні і, головне, точні, безпомильно розставлені орієнтири, що містяться в Маланюковій шевченкіані.
5. ДЕСАКРАЛІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
У тій «гібридній» війні, яку вже довгий час веде російська імперія за утвердження позитивного / привабливого образу «руського міра» в свідомості не лише колонізованих народів, а й народів ближнього й далекого зарубіжжя, величезне значення приділялось і приділяється возвеличенню та пропаганді російської літератури. Є. Маланюк з цього приводу ділиться таким спостереженням: «…ще яких п'ятнадцять, найбільш – двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті – що найважніше – величезна систематична й нахабна п р о п а ґ а н д а Москви, і російської, і комінтернівської, і „міжнародньої" – зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 1. - С.411).
Той, хто навчався в радянські часи в українській школі, добре пам’ятає те майже сакральне поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Для цього навіть на початку 80-х років учителям російської мови й літератури в «братніх» республіках спеціальною постановою ЦК Компартії офіційно підвищили заробітну плату. Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.
Перша велика стаття Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, має досить показову назву «Кінець російської літератури». У ній є багато вражаючих моментів. І перший з них – це глибоке знання російської літератури, в тому числі й новітньої для того часу. Створюється враження, що автором цієї статті є професійний літературний критик, котрий найуважнішим чином вивчав тогочасний літературний процес. А тим часом під статтею стоїть дата її написання – 1923 рік. Саме восени цього року Маланюк полишає табори і стає студентом Подебратської академії. Звідкіль така інформованість, таке проникнення у сутність кожного згаданого в цій статті «персонажа» в особі якогось відомого російського літератора, його навдивовиж точна і глибока характеристика? Звідкіль це тонке знання навіть нюансових проявів тогочасного літературного процесу? Відповідь на це питання дати зовсім не просто, вочевидь, його треба шукати в таємницях небуденного, позначеного геніальністю таланту Маланюка.
«Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського видіння.
Це був один із найбільш російських європейців, що іронічним зором протявши російське життя – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, – прокляв. Можливо, навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.
Він знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати»(Там само. -С 344-345) – у цих містких – як завжди у Є. Маланюка – кількох фразах дана і узагальнююча характеристика «героїчному періоду російської літератури» (мається на увазі література ХІХ ст.) і сутнісне, афористично висловлене бачення творчої постаті Чехова, який «знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії».
І ось ця характеристика імперської сутності Росії буде постійно варіюватися, поглиблюватися та поширюватися в усіх статтях, присвячених російській літературі через те, що, як писав у цій же статті Маланюк, «Література – завше є проекцією всього комплексу національного чи державного буття – на площу духовну. При чому завше в синтезованій формі і значно опережаючи теми буття в часі» (Там само. - С 344).
Ґрунтуючись власне на такій характеристиці Росії, доповнюючи її ще й жахіттями більшовизму, Маланюк розкриває чинники життєвої трагедії Блока, Єсеніна, Гумільова. Створює бліц-портрети: Пільняка, Леонова, Бабеля, Брюсова, Хлєбнікова, Буніна, Купріна та ін.
Окремо у цій же статті – про Гоголя, як про одного з творців «великой русской литературы» і, водночас, як її руйнівника. «Фундамент «великої русскої літератури, – пише Маланюк, – це, перш за все, – Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в цьому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури» (Там само. - С.357).
Маланюк зовсім не одинокий у цьому твердженні про «помсту» Гоголя російській літературі. Наприклад, В. Розанов йде далі – говорить про Гоголя як про руйнівника Росії: «Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, после чего корабль начал разваливаться, он «открыл кингстоны», после чего началось неудержимое, медленное, год от года потопление России» (Розанов В. Когда начальство ушло. – М., 1997. – С. 196).
Після статті «Кінець російської літератури» йде низка наступних статей, котрі з нещадною аргументацією руйнують старанно вибудовувані міфологеми стосовно російської літератури: «Петербург як літературно-історична тема» (1931), «Толстоєвський» (1935), «Вінець кінця. Іван Бунін» (1933), «Південь і російська література» (1964) та ін. Всі вони навдивовиж щільні у змістовому плані. Скажімо, за наявною в ній аналітичної інформації, а, головне, за згущеністю смислів, така стаття як «Петербург як літературно-історична тема» адекватна окремій монографії або ж – навіть! – докторській дисертації.
Окремі статті своєю рішучістю в десакролізації майже «святих» за рівнем пошанування постатей здатні буквально шокувати не тільки людей, котрі гордо висловлюють на кшталт «я вырос (ла) на русской литературе», а й значно поміркованіших щодо прихильності до російської словесності. До таких статей у першу чергу належить стаття «Толстоєвський». Хіба ж не вражають, наприклад, такі слова: «Достоєвський не криється своєю епілепсією. Насолоджуючись гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, геніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей, бодай не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальови або Єлізавета Смєрдящая – вінець творіння і взір для наслідування. Всі його спроби „підвести під огиду ідеологію" кінчалися на порожній містиці й на іконописній схемі Альоші Карамазова…» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т.2. С. 399-400). І чи ж не звучить як шокуюче відкриття, як твердження, що відкриває істину, таке, наприклад, посилання Маланюка на слова Редіярда Кіплінга, який «з властивою собі прямотою й стислістю сказав колись про Достоєвського: „Почав читати й кинув... Гадаю, що то цікавий, геніяльний романіст, але цілий його світ настільки для мене дикий, що я не маю бажання перебувати в нім більш, як півгодини"» (Там само. - С.400).
І про Льва Толстого в такому ж плані, і навіть у жорсткішому. Ось, для прикладу, один із узагальнюючих пасажів: «Толстой був вузловим пунктом історії духа в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько-подвійний і історично-фальшивий, дух той в Толстому обнажився й „переполовинився" остаточно, детермінуючи долю петербурзької імперії й „очищуючи" від європейських декорацій місце для з'явлення віддавна причаєної стихійної суті – большевизму». (Там само. - С.403).
І щоб подібні цитації не звучали як надто тенденційні, однобокі та несправедливі, пошлюся на Олександра Невзорова, добре знаного російського публіциста, який у відносно недавній статті з красномовною назвою «У русской литературы закончился срок годности» стосовно Толстого писав буквально таке: «Богоискательная истерика имеет к сегодняшнему дню такое же отношение, как шумерские глиняные таблички. Пафосное мучительное многословное фэнтези Толстого о войне 1812 тоже свое отжило. В этом жанре появились образы и поинтереснее. Тема многолетних предсовокупительных терзаний самок в криноменах тоже сегодня особенного интереса не представляют».
І, нарешті, такий пасаж Є. Маланюка із вже цитованої статті «Кінець російської літератури», над яким варто подумати, щоб відкрити для себе певні смисли, котрі кардинально можуть вплинути на наше сприймання та розуміння «образу» російської літератури: «Штучне – довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з „русскою” літературою, так буде з „русскою” культурою. Вони не виросли органічно з тіла єдиної (або д у х о в о найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком – химерне, але страва з нього була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм – це також наслідок харчування такою стравою» (Там само. - С. 357).
* * *
І наостанок – кілька думок стосовно нашої теми.
Загалом тема «Євген Маланюк і російська література», так само як і тема «Вісниківство і російська література» є мало вивченими. Тут можна назвати всього-на-всього кілька імен : Ігор Качуровський, Тарас Салига, Олег Баган, Олеся Омельчук. Про гостру актуальність цієї проблеми можна й не говорити – для думаючої людини вона більш ніж очевидна.
Зрозуміло, що знайдеться чимало людей, котрі категорично не сприйматимуть позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури і готові з ним гаряче сперечатимуться. Але ж вони мають пам’ятати, що сперечатимуться з поетом і мислителем, кожне твердження якого вже не раз випробоване часом на істинність. І кожного разу Час, цей найоб’єктивніший судія, підтверджував правдивість його висновків.
Треба наголосити, що, не зважаючи на високий градус критичності Є. Маланюка стосовно російської літератури, все ж йому не можна дорікати, як дехто готовий заявляти, в «зоологічній ненависті» до неї. Завдяки абсолютному слуху на естетичне, він, звичайно ж, розумів значущість багатьох постатей російської словесності. Він шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновуння Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова та ін. поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.
…Коли приходиться стояти у нас, в Кропивницькому «на валах», перед довгою панеллю з портретами загиблим на Донбасі воїнам, і, тамуючи спазми в горлі, розглядати більше сотні портретів молодих і красивих людей нашого степового краю, котрі вже ніколи не повернуться до своїх рідних, то серед багатьох думок, що охоплюють тебе у ці хвилини, чомусь завжди з’являються слова із Шевченкової «Катерини»: « Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» Довгий час цей знаменитий вислів сприймався у суто побутовому, прямому плані. Тепер же розумієш, що він з часом набув підтекстового, більш узагальнено-істинного смислу через те, що був породжений інтуїцією генія. А «геній – явище ірраціональне…» – пригадується Маланюкова сентенція.
6. НОВАЦІЙСТЬ ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНОЇ КОНСТРУКЦІЇ
Літературознавча есеїстика такої змістової глибини і тематичної просторовості не могла не мати своєї теоретико-літературної конструкції, того каркасу, на якому вона тримається як цілісність.
Пізнання цієї конструкції, її системне осмислення є одним із майбутніх завдань нашого літературознавства. Причому це завдання не із простих, бо для його вирішення треба відмовитися від багатьох парадигм, що склалися у нашій теоретико-літературній науці, від тих «наїжджених колій», якими зазвичай рухаємося, прагнути виявити у літературному явищі якісь узагальнюючі моменти.
Якщо ж конкретніше говорити про особливість Маланюкової теоретико-літературної конструкції, то вона породжена головною, визначальною ознакою його мислення – здатністю глибинного проникнення в суть речей і явищ. Це і визначило головну проблему, до розгляду якої він неодноразово повертався у статтях «Думки про мистецтво» (1923), «Творчість і національність» (1935), «Поезія і вірші» (1936), «Лист до молодих» (1966) та в багатьох інших статтях. Йдеться про постійне намагання висловити своє розуміння художності – найпосутнішої для літератури якості. Саме з цією метою він постійно вдавався до дихотомії митець / не-митець, творчість / не-творчість, поезія / вірші.
Осягнення цієї проблеми прямо було пов’язане з категоріями «геніальність» і «талановитість», яким Маланюк приділяв особливу увагу. Таким чином в його теоретико-літературну конструкцію вводився елемент. що стосується психології творчості.
Є. Маланюк чи не першим підняв проблему художньої енергії і чимало зробив для пояснення її джерел: «Поезія – це вірш, наладований енергією, подібною до електричності. Коли цієї наладованості немає, тоді вірш, хоч як технічно досконалий, зі всіма римами й алітераціями, залишається лише віршем» (Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 1. – С. 147).
Розвиток дослідницьких принципів рецептивної поетики, котра шукає способів об’єктивного моделювання впливу художнього тексту на реципієнта, виявляючи таким чином джерела художньої енергетичності твору, лише підтверджує безпомильну точність виходу Маланюком на категорію «художня енергія».
Окрема важлива категорія, яка постійно приваблювала Маланюка, стосується «музичності» як естетичної ознаки літературного твору. Йдеться не лише про «тичинівське» розуміння музичності (хоч на неї, як знаємо, була звернена особлива увага), а про характерне для кожного високохудожнього твору випромінення тонкої естетичної енергії як синергетичної за своєю природою єдності звукового ритмомелодійного ладу зі смисловими випроміненнями літературного слова.
Питання національної сутності літератури як чинника художності було провідним для Маланюка, для якого, як знаємо, національний підхід був основною методологічною доктриною. Для вивчення цього питання, котре через свою фундаментальність потребує монографічного підходу, необхідно в цьому аспекті розглянути всі літературні портрети, в тому числі і бліц-портрети, простежити принципи вибудовування Маланюком історико-літературних оглядів, котрих у нього є немало.
Отже, утворення більш-менш повної картини теоретико-літературної конструкції, що вибудувана в есеїстиці Маланюка, є справою майбутнього. Здійснення цієї роботи внесе в існуючий теоретико-літературний дискурс чимало нового і цінного.
7. КРАСА СТИЛЮ
В статті «Поезія та вірші» є моменти, котрі звучать як гімн творчості. «Творчість є, перш за все, п о р и в, порив духа до звитязтва над „дійсністю” (…) Але який високий той порив не був би, що звемо р е м е с л о м (…). Воно справді незглибиме, коли творче. При всій бо прозаїчності своєї назви, що її часом мистці вимовляють з презирством, ремесло теж має свої високі таємниці, а навіть свою містику»( Маланюк Євген. Книга спостережень. – Т. 2. – С. 141 – 142).
То ж спробуємо розгадати ті «високі таємниці» та «містику» його ремесла як майстра есеїв, бо без цього неможливо розгадати джерел поетики есеїв Євгена Маланюка.
І тут знову ж таки треба звернутися до таємниці таланту поета і мислителя. Як поет, у якого «раціо» та «емоціо» зрівноважені і взаємоконтрольовані (що засвідчує уже згадувану гармонізацію лівої та правої півкуль головного мозку) і як людина з абсолютним відчуттям естетичного, тобто відчуття Краси, Євген Маланюк просто таки не міг у своїй есеїстиці не домагатися краси стилю. Краса есеїстичного тексту будується на глибині і правдивості / істинності думки. Це перша і непорушна вимога. Йдеться, сказати б, про системотворчий, фундаментальний чинник. Глибина і чіткість розуміння проблеми, тої проникливості у суть речей і явищ, на якій ми не втомлювалися наголошувати, характеризуючи всі без винятку ознаки феноменальності есеїстики Є. Маланюка, визначає спосіб висловлювання, котрий, через відсутність більш точного визначення, можна назвати як наближеним до афористичності.
Вже йшла мова про риси подібності між обдаруванням Є. Маланюка та Ліни Костенко – йшлося про виразно проявлену у обох митців згармонізованість логічно-мислительного та емоційно-образного. Нещодавно я спробував вибрати з поетичних текстів Ліни Василівни афористичні висловлювання і був вражений їх кількістю – понад 300. Можна скласти збірник «золотих розсипів». А кожний афоризм – це не лише діамантова щільність змісту, а й краса – теж діамантова! – форми. Не думаю, що в сучасній світовій поезії хтось здатний зрівнятися з українською поетесою в якості афористичного висловлювання.
Чимало афоризмів можна визбирати і з есеїстичних текстів Є. Маланюка. Проте наголошуємо на іншому: тексти його есеїв настільки щільні і точні у змістовому плані і настільки економно (стосовно витрат словесного матеріалу) виражені, що у стильовому плані вони всуціль є наближеними до афористичного способу висловлювання. Їх сприймання відбувається як процес таких собі більших чи менших змістових відкрить, котрі супроводжуються появою у реципієнта емоційно-естетичної реакції.
До цього треба додати енергійну, дуже чутливу до висловлюваних смислів ритмомелодику, породжену творчим процесом як поривом. І якщо Є. Маланюк говорив про «музику», що складає «зміст» к о ж н о г о з мистецтв» (Там само. – С. 144), то тексти його есеїв теж звучать як музика, бо вони – теж мистецтво.
Із двох есеїв його шевченкіани виберемо кілька перших-ліпших фрагментів, котрі ілюструють щойно висловлені думки. Пропоную вдуматися і вслухатися у них – у їх смисли і «музику».
«З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за „неісторичну", нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, „законам" канонізованого матеріялізму і раціоналізму („буття визначає свідомість"), Шевченко і як поет, і як особистість, був живим запереченням тих „законів". Може внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби „мужик", здолав – крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її д і й с н у, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з „декабристами", з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродукованим слов'янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, – засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і з уродження. Він – бувший кріпак – вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крови – відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов'ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цею любов'ю нарід його віджив, живе і житиме» («До справжнього Шевченка»);
«Що ж говорити про „селянськість" на тій землі, де – беручи в історичній перспективі – ціла історія зводиться до періодичного перековування селянського плуга на лицарський меч і навпаки!» («До справжнього Шевченка»);
«І день його народження і день його скону (11. III. – 10. IІI), замикаються в одне коло, творять один замкнутий цикль – символ вічности» («До справжнього Шевченка»);
«… Шевченко є органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності не-українця» («Шевченко- живий») .
«Між генієм і сучасністю завше колізія. Геній дає всього себе, але сучасність бере від нього те, що вона з д у ж а є взяти» («Репліка»).
Отже, «формулу краси» есеїв Євгена Маланюка можна (умовно ж, звичайно) характеризувати як результат, породжений синергетичним ефектом таких ознак: глибина змісту – афористичність як стислий і точний спосіб висловлення цієї змістової глибини – музика як породження творчого пориву.
***
І наостанок наведу слова Оксани Пахльовської, котрі, здається мені, виправдовують і підтверджують пафос, з яким писалася ця стаття:
«Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу – позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі»( Пахльовська Оксана. «Поет апокаліптичних літ» / Оксана Пахльовська // Маланюк Євген. Вибрані твори – К. : 2017. - С. 804)