Фрагменти з роману «Ось-ось»*

Діда Семена всі вважають несповна розуму, але жаліють і не ображають. Тільки дехто з дітей іноді дозволяє собі вигукнути якісь кпини навздогін старому. Коли одного разу мій сусіда, старший на рік, веснянкуватий Тимко вигукнув у бік юродивого: «Дурний Семене, не підходь до мене!», я навис над ним і гостро запитав, навіщо він так робить. Тимко розгубився і пробелькотів, що в діда направду не всі вдома, а раптом ще візьме і палицею по плечах потягне. Дивись, мовляв, яка грубецька й ґудзувата! «То ти сам, Тимошку, справжнісінький дурник!» – я ляснув товариша по стриженій голові і, перестрибнувши через перелаз, рушив у бік діда Семена.

Той уже сидів на горбку під тином і дивився крізь мене туди, де наш сад перетікає в поле. По щоці його повз золотий черв’ячок. Я здригнувся від несподіванки, але вже за мить збагнув, що то сльозина, за котру зачепився сонячний промінчик. Черв’ячок округлився, ковзнув краєм жорсткого дідового вуса і зник у білій, з солом’яним відтінком,  бороді. Невдовзі його вже наздоганяв ще один такий самий.

- Діду Семене, ви теє... – я  зупинився просто перед старим і навіть доторкнувся пальцем до його ґирлиґи. – Не ображайтесь на Тимка. Він насправді добрий, але трохи вас боїться. Тому й меле абищо...

- Чому я плачу? – юродивий підняв великі вологі очі, мовби і не чув, про що я говорив. – Великі біди грядуть на нашу землю, велике горе очікує кожного з нас... Я це серцем передчуваю, навіть бачу. В серця теж є свої очі. Озирнись, дитино, навколо – тут всюди бігтимуть ріки крові. Нашої крові... Але зараз тобі цього всього ще не збагнути, дрібний занадто...

Я ковзнув поглядом туди-сюди по вулиці і раптом побачив не сіро-буру площину, розбиту колесами возів і копитами худоби, а збурунене криваве плесо. Мене також почали душити сльози, але я чомусь засоромився плакати перед дідом, тож довелось, швидко кліпаючи очима, зробити вигляд, ніби шукаю позаду себе Тимка. А ось і він, як стояв, так і стоїть біля перелазу, шию натягнув у наш бік, намагаючись почути, про що ми розмовляємо.

- А твій товариш правду сказав, – дід Семен нахилив палицю в бік Тимка. – Я справді дурний, як вітер. Дурнішого від мене важко знайти.

- Чому ви так кажете? – я зморщив лоба, бо згадав батькові слова про те, що розумна людина ніколи не вихвалятиметься своїм розумом, а дурень ніколи не визнає себе дурнем. Старий мовби прочитав мої думки:

- Колись я був розумним, може, навіть, занадто. Але одного разу поруч виникла смерть, неправедна, несправедлива, але невблаганна. Вона була так близько, що обминути її було годі й сподіватися. І от хтось незримий, мабуть, то був Бог, порадив мені забути про свій розум і не шукати порятунку через нього. І я правильно зрозумів і сприйняв Божу волю. Я став божевільним і, бачиш, скільки вже літ топчу ряст, і, можливо, ще топтатиму. А міг згинути молодим... Ти, хлопче, хоч трохи розумієш, про що я говорю?

Я ствердно гойднув головою. Самому було дивно, але дідові слова, мов мед у стільниках, туго застигали десь всередині мене.

- Так от, малий, скажу тобі: вже відтепер пантруй свою долю, – продовжив дід Семен і його обличчя стало смутним і зосередженим. – Бо чомусь мені здається, що легкого шляху не наторував тобі Господь. І смерть ходитиме за тобою назирці, зручної хвильки чекатиме... Коли вже геть затисне в куток, згадай усе, що я нині тобі сказав. Мене вже не буде, але я допоможу тобі і з того світу. Бо ти не такий, як інші. Ти такий як я, ні, не так, ти кращий, тобто виростеш кращим од мене. Тебе знатимуть не лише в нашому повіті, а й в усьому світі. Чув? Добре... А тепер іди. І мені час рушати далі, перепочив уже. Біжи до свого товариша і скажи, що я не гніваюся на нього. Я справді дурний!

Дід Семен по-дружньому мені підморгнув, важко розрівняв ноги і пошкутильгав вулицею у бік церкви і цвинтаря. А я, переповнений його словами і своїми думками, ще довго дивився услід і геть не зважав на Тимка, який, підійшовши, настирливо бубонів своє «Таж розкажи, про що ви так довго балакали?»

*

Дуже хочу писати, але не можу. Рука мов повстяна. Навіть оця, що не спаралізована. А раніше на кінчиках моїх пальців сиділи янголятка, благословляючи народження кожного нового слова. Чому ж ви полишили мене, дивовижні створіння, неосяжні золоті краплинки Господньої любові?

Кожне новонароджене слово сьогодні – мов кам’яна брила, яку я з межовими зусиллями викочую на простір паперу, але всі ці уламки твердої породи мого єства – нефоремні, кострубаті, шерехаті й колючі, а тому ніяк не хочуть триматися купи. Замість мурованих споруд постають безпорадні нагромадження, схожі на ті, які нагортає велика вода навесні. Чи мають право ці потвори на існування? Не знаю… Хіба тільки тут: між свідомістю і вічністю…