«Геній Петра», новела

Найкращий саксофоніст міста, переможець міжнародних конкурсів, зі свого саксофону так вистогнував «Бесаме мучо», так млосно, що хоч на стінку дерись або на цю рафіновану дамочку, що є Аліною Петрівною і є його керівницею. Уже ж так вона світиться щастям, що й Петрові схотілося тернутися своїми штаньми о її бік, щоб і самому защасливіти – гарненьке жовтаве волосся спадає на округлі плечі, помірний носик втягує всі пахощі життя, а прожилка в білому верхньому ряді білосніжних зубів просить, щоб її прикрили вічним поцілунком. Вона щебече таких літ, як вона, жінкам:

         – Давайте, дівчата, просто. Як у молодості.

         – А пам’ятаєш, як ми з тобою… – жінки схилили голівки у віночок, а потім відкинули їх назад, і дзвінкий сміх примусив захитатися тонюсінькі бокальчики у сусідній кімнаті, звідки у зал засідань проривалися заманливі пахощі.

         Мав бути й губернатор, та він у той день вибивав субвенції на дороги області, які геть зносились і в яких після дощу можуть втопитися всі сердечні дбання уряду про розквіт країни. То він попередив свого заступника, щоб не пошкодував для директора проектного інституту Аліни Петрівни ані милих слів, ані щедрих обіймів.

         Тож слово його і чмокання в пухкеньку щічку були першими, а після них три молоденькі бандуристки заспівали: «Ми підем, де трави похилі...» А після бандуристок – професійний хор музучилища, а після училища – ріка мудрих і не дуже мудрих вітань, таких солодощів, що від них у присутніх позлипалися долоні, якими вони заплескували здоровлення іменинниці.

         І, нарешті, від імені чоловічої частини її колективу запрошують його, Петра Притулу, битого на язик, але ж і талановитого проектанта, майстра інститутських тостів:

         – Я довго ходив там, де продають у нас квіти. Мені просилися в руки такі троянди, що пелюстки їм вирізав сам Господь, але все – густо червоних кольорів, а густо червоні – то для бурхливої, скажу, несамовитої любові, але вам, Аліно Петрівно, така не підходить…

         Зал перестав дихати.

         – Вам я відшукав ось цей колір, – струснув Петро свого букета. – Ніжненько рожевий – такий світлий, такий ніжний, як оце ви зараз, як пір’їнка-хмаринка. Щоб любов до вас була ніжною, ніжною, бо скаженої вам не треба…

         Зал трохи видихнув, але не зовсім, дехто спробував навіть просвітлитись усмішкою, але не надовго.

         – І щоб стояв довго і струнко…

         Петро зробив трагічну паузу. Жінки й дівчата вдихнули повітря і прикрили ручками свої святкові ротики, а очі їм округлилися: що буде його наступною фразою. Не дай Боже, зверзе – згадавши її чоловіка…

         – …цей прекрасний букет, я дарую вам вазу з самої Індії, з Калькути чи Брамапутри…

         Хтось уже чмихнув, але в жінок пальчики були ще на ротах.

         – …і прямо з водою, та – не простою, а з джерела, біля якого ви любите з Михайлом Іллічем відпочивати… Тож – з води і роси!

         Петро у своєму сценарії розраховував на прибій оплесків, але вони були ріденькими, та й ті – на адресу іменинниці, щоб її підтримати, бо, сердешна, стоїть – і чи їй стояти, чи впасти – спочатку вона зблідла, потім – почервоніла, а потім обличчя взялося якимись синюватими смугами. Це як чоловік її ще до закінчення Петрового привітання встав з крісла під стіною і пішов до бічних дверей.

         І не можна ж їй, Аліні Петрівні, чимсь виказати її приголомшення, бо – крах! Їй же треба ще й оцю Петрову, зараз їй ненависну, мордяку поцілувати, як те вона дарувала кожному, хто її вітав і обдаровував перед Петром.

         Жіноцтво залу оцінило мужність своєї керівнички і першим гучно заплескало…

         Може, воно й вляглося б. Так цей Петро на фуршеті звернув на себе увагу тамади і показав великим пальцем у бік своїх геть не колесом вигнутих грудей, мовляв, дай мені слово для тосту.

         – Якби, Аліно Петрівно, – підняв Петро свій келишок і повів рукою з ним у напрямку свого директора, – я народився раніше і у ваші молоді роки наші стежки пересіклися, то я склав би для вас такого вірша. – І Петро продекламував рядки про любов місцевого автора, які завчив, бо й сам для шухляди трохи віршував.

         «Ні! Він – просто падлюка!» – зашаленіла в собі, бо трохи вже було відійшла від Петрового поздоровлення, милий директор проектного інституту і скосила погляд у бік свого чоловіка, який стояв біля протилежного кінця столу і вже при перших словах Петра нагнув голову.

         Вдома ж він, порадивши синові погуляти у дворі з м’ячем, зробив розбір польотів:

– Так можуть поводитись з легковажною жінкою. Що це за натяки. Мені краще було б провалитись… Та ще й Карпенко все це чув і перекаже Севастьянову. Це така ганьба! Це така ганьба! – бігав по бісектрисі від кутка до кутка кімнати знаменитий у місті лікар-невропатолог. – Це – не для мене. Ось чого ти запізнювалася вечорами. На проектах… Гарно якийсь проектував, чи, може, й він? Я пішов! І не шукай мене. Такого облизня я не заслужив, пані ювілярко! Дякую!..

ххх

– Вигнати з роботи я вас, Петре, не зможу, – витерла мініатюрною хустинкою вперше нефарбовані очі ще милої кішечки Аліна Петрівна, і цим підсумувала довгу розмову зі своїм підлеглим Петром Притулою. – Ви ж через суд відновитесь, а я покрию себе ще однією ганьбою.

Вона ще раз піднесла до очей хустинку:

– Міша мене покинув.

Голос її був аж ніби дитячим, і Петро вразився жалем.

– Та я йому пику наб’ю, – обурився автор геніального привітання. – Таку жінку! Та на вас порошинка не сідала!

– У нього – другий розряд по штанзі в інституті був, – аж схлипнув плач Аліни Петрівни.

– У мене був перший з класичної боротьби, – виставив свої тепер вже геть не орлині грудці проектант Петро.

– Ось уже рік минув, а Міша не повертається, – голос керівнички був трагічним аж до жирного відчаю.

– Термоядерною бомбою знищити це місто! – визріла не менш геніальна пропозиція, ніж геніальне привітання, у проектанта Петра. – Не можна тут ні пожартувати, ані зіронізувати. А люди ж ніби грамотні – інтелект міста… Пітекантропи! Викопний історичний матеріал!

– Тепер миріть… Ви розумний чоловік, слів доберете, – запропонувала Аліна Петрівна найдраматичніший для Притули варіант. – Мене він і слухати не хоче…

Довелося Петрові Притулі спробувати підремонтувати і свій стан, бо цей рік був для нього пеклом від гризот за свій язик і душевний стан геть знищеної горем Аліни Петрівни. Він добився аудієнції з лікарем-невропатологом, і це було нелегко в стінах лікарні, і почав розмову з прикладів давнього Риму і через середні віки дійшов до Гришки Меліхова з «Тихого Дону»:

– Так там же була якась причина ревнощів. Але він, гордий козак, простив Аксинії того німця. А тут – язик якогось недотепи, якась неоковирна, двозначна фраза – і таке хлопчаче рішення.  Ну з’їздіть мене по мордяці – один на один, чи при людях. У вас же – другий розряд із штанги…

– Що! – аж вигукнув стриманий завжди видатний лікар. – Вона присилає гінців, які вже знають такі подробиці мого життя? Геть! – відчинив Михайло Ілліч двері кабінету!..

Петро надів кашкета…

ххх

Як побитий і згризений пес, зайшов до кабінету директора проектний Петро:

– Вигнав, – упав його трагічний голос на полірований пристінок біля двотумбового столу Аліни Петрівни.

Аліна Петрівна відкинулася на високу спинку керівного крісла, підкресливши фатальний кінець своєї долі:

– От і все! Кому я тепер потрібна? Ні баба, ні дівка. Одиначка на очах усього міста… То бери мене ти, – перейшовши на «ти», попросила Аліна Петрівна всемогутнього Зевса опустити на голову Петра одразу десять громів.

Петро стремтів:

– По-перше, ви правильно сказали: ні дівка, ні баба. Ви якраз жінка в соку. Літа нормальні. Ви ще – ой-ой-йой! По-друге, у мене – сім’я, і розлучувати не дозволю, – не повірив своєму нахабству Петро.

Аліна Петрівна рвучко встала, кинула хустинку на стіл і попрямувала до дверей. Відкривши їх, тими ж громами вдарила Петра:

– Геть!

Кращий в інституті проектант із зовсім перебитими ногами, не пам’ятаючи, як він минав трагічну постать покинутої жінки, вибув з директорового кабінету.

Потрясіння було таким сильним, що ніякі принципи Петра Притули до всього ставитися з гумором не спрацювали, і йому кололо в грудях і раз, і два, і голова мала тріснути, як осінній кавун на маминому городі в селі.

ххх

Його привезли в обласну лікарню – одразу в реанімацію.

– Там привезли з інсультом, – звернувся до чергового невропатолога Михайла Ілліча його колега, котрий був на ювілеї дружини. – Того… що вітав Аліну Петрівну… Якраз такий момент.

– Що? – обурився Михайло Ілліч. – Ви що? Скажуть, що я поквитався… Ні-і! Я його і мертвого поставлю на ноги.

Він відчинив двері – на ліжко обережно вкладали, як виявилося, важкенького чоловіка.

Михайло Ілліч його врятував. Не відходив від хворого, затримувався на зміні, телефонував з сестриної квартири, де поселився після збігу від любої Аліни.

І ось він заходить у палату, щоб сказати хворому, що він здоровий, дати поради на період реабілітації.

– Ви врятовані, пане Притуло. Дякуйте Богові, що вас привезли терміново, – сів біля ліжка лікар.

– Це вам дякувати, Михайле Іллічу, – не по-хворому схопився Петро з ліжка.

– Ні, ні! – встав зі стільця Михайло Ілліч. – Вам ще деякий час не можна так різко.

– А! – махнув рукою колишній борець-розрядник і підійшов до столу, що притулився біля вікна, на якому у високій дволітровій банці просто аж майорів яскравий букет квітів.

– Це я попросив рідну мою сестричку Люду, щоб принесла мені на виписку – для вас. І щоб стояв він у вас довго… – Петро повторив трагічну «ювілейну» паузу, – у цій банці, бо я попросив Люду набрати в неї води з того ж Миронівського джерела. Щоб стояв і нагадував вам про незрадливу любов до вас Аліни Петрівни…

Михайло Ілліч показав рукою, щоб Петро поставив букета на стіл, вийняв з кишені мобільник, настріляв номер:

– Аліно, я повертаюся!.. Просто він – пасталака і тріпло.

– Не згоден! – сів на ліжко Петро. – Я – не тріпло. Я – геній! Амінь!

– Тріпло! – повторив лікар, йдучи до дверей палати.

– Ні! Я – геній, – знову заперечив Петро. – Якби не було цього випадку, як би ви перевірили своє почуття до Аліни Петрівни? А так цей рік був для вас роком душевних мук. Тепер ви будете цінувати Аліну Петрівну з доважком у двісті відсотків…

Йому, Михайлові Іллічу, справді її не вистачало. Не вистачало її пухкеньких щічок на його з літами згрубілому, часом з колючками, чоловічому обличчі. Ночами він прокидався і клав руку вбік, і лягала вона не на високі груди дружини, а на осоружну голу половину твердого матраца… Не вистачало її вуркотіння біля столу, до якого він сідав повечеряти після важкого чергування в лікарні, не вистачало того вуркотіння в ліжку і як проводжала на роботу, не вистачало її великих очей із зеленкуватим туманцем з іскручими до нього лисичками.

Та чоловіча гординя не здавалася, і він на прощання, вже біля дверей, сказав:

– Все одно – пасталака.

– Ні! Геній! – гучно заперечив, уставши з ліжка, Петро.

Треба ж було чимсь завершити Михайлові Іллічу, і він вже чомусь незлобливим голосом підсумував:

– Чмо!

– Ні, не «чмо» – геній, – не здавався одужаний, хоч голос його був уже примирливим.

Тоді лікар вирішив, що крапка буде, якщо те слово розділити по складах. Але слово було односкладовим, та все ж Михайло Ілліч віднайшов, на його думку, вдалий заключний поштовх, хоч уже й примирливий:

– Чі-мо!

Петрові крапку було ставити легше, бо його слово було двоскладовим, і він переможно його розділив, теж примирливо:

– Ге-ній!

 

14.10.2016.

Кущівка