«І стежечка, де ти ходила…»

     Невидимо,  зоряно  палає й палає  камін. І ось уже  приворожує,  підносить до небес  душу    магнетичний епіцентр  білої сьомої  зали – портрет  Кейкуатової.  Воістину в її вроду не можна не закохатися!   Темно-карі очі  двадцятирічної  красуні  з  мармурово-блідим,  витонченим обличчям, продовгуватий овал якого увінчує  вміло викладене темне волосся,  темно-карі очі несуть у світ,  але не віддають йому, глибоку печаль і передчуття  неминучого лиха,  а виразні,  пругкі губи,  здається,  ось-ось прошепочуть Шевченкові рядки: “Невесело на світі жить, \ Коли нема кого любить”.

      Хто ж вона, оця загадкова  тендітна  красуня?   Наталія?   Єлизавета?   Катерина?   Були   такі  Кейкуатові – всі мало не казкові пави.    Ймовірно,  що  на портреті – Катерина  (прикриваючи її  підняту,  ледь схилену  набік  голову,  срібляста наколка  із  золотистими торочками спадає на  ліве  плече),  якщо  зважати  хоча б на те, що Шевченко  проніс через усе життя  містичну  прив’язаність до цього  імені.  (До речі,  Катерина Кейкуатова  незадовго до ранньої смерті народила доньку, яку також назвали Катериною…)

       У  листопаді 1843 року  Шевченко  написав   такі  рядки: “О добрый ангел!  Молюсь  и плачу перед тобою. Ты  утвердила во мне веру в существованиесвятых на земле!”  Хіба це не Богом дане вміння  знову й знову  бачити   небесне, гармонійне,  одухотворене там,  де інші,  обтяжені  марнотами марнот,  завважують  буденним поглядом лише сіре, дріб’язкове, приземлене?   Саме цим,  окрім іншого,  й відрізняється геній од  посередності.  Ось чому  наведені рядки могли стосуватися  і Ганни Закревської, і  Кейкуатової,  але  адресувалися вони княжні Варварі Рєпніній.  Пізніше  яготинська  розумниця й  нещасливиця в особистому житті  від щирої душі, з жіночою лагідною  вимогливістю  написала про поета:  “Його не можна було не любити… Він був обдарований більше ніж талантом, йому був даний геній,  і душа його, чутлива й добра,   настроювала його цівницю на високе й святе”.

    Після смерті   поета,  вже шістдесятилітньою,   Варвара Миколаївна не соромилася  відкидати сніг перед своїм московським будинком.  Ще  й тоді нею, чарівною,  граційною,  з німбом легенд над   шляхетною  голівкою,  милувалися постарілі кавалери… Ні,   Шевченко таки вмів  вихоплювати з сотень красунь  тих, які, оповиті  серпанком   справжньої поезії,  відчували доконечну потребу в молитвах,  вміли  слухати  й берегти  сповіді інших. Були серед них  і дівчина-прочанка, яку  поет  побачив у  Києво-Печерській лаврі,  і  попівна Федосія (батько її  був священиком у Кирилівці),  до якої  Шевченко сватався,  мріючи  створити сім’ю на рідній землі… То вже потім,  на схилі нещасливого життя,   та сама Федосія каралася в лікарні, після складної операції,  що не стала   “Шевченковою дружиною”.  А поет згадував  юну попівну  довгої зими 1848 року  на Косаралі  як  промінчик нетимчасовості, неминущості,  як доторк  до  вічної жіночої таїни.  Там, на чужині, поет, певно  ж,  зустрічався з місцевими красунями, але їхні імена (окрім одного –  напрочуд вродливої татарки Забаржади)  розвіялися на семи вітрах часу. Подальші  знайомства були суто солдатські,  летючі,  знову ж таки безіменні.  Від них не лишилося  навіть відлуння  ні в душі, ні в поезії,  ні в пам’яті…

   Лише  9 жовтня 1854 року  Шевченко написав листа до Броніслава Залеського, де  є такі слова: “Это  одно,  единственноесущество, с которым  я увлекаюсьиногдадаже до поэзии…  можносказать, что я совершенносчастлив;  да и можнолибытьиначе в присутствиивысоконравственной и физическипрекраснойженщины».  Йшлося  про дружину  коменданта  Новопетрівської  фортеці, матір  трьох  дітей   Агату  Ускову.  Поет захопився  нею   безтямно,  відчайдушно,  напропале.  А скільки і  яких високих мрій було  виткано в душі! Та ба!   Незвичайне,   казкове  минулося…

   Стою в дев’ятій  залі перед портретом.Ускової. Як же треба  було любити  цю жінку, щоб так опоетизувати її,  щоб так благородно  приховати  божественно рембрандтівськими світлотінями  неправильні обриси обличчя,    передати в  очах ніжність і  материнство!  А розчарування... Так,   воно було  й відбилося, зокрема,    в прозових творах  Шевченка.