«І стежечка, де ти ходила…»

Ранньої  київської ночі   ХХІ століття,  коли під святою  піднебесною стелею  Національного  музею Тараса Шевченка  западає  вселенська тиша,  запалюю уявою та душею  тонку воскову свічечку й,  розгортаючи важкі полотняні  сувої років,  іду,  випроставшись, босоніж, навшпиньках,  у   глибоку, повиту гіркими українськими туманами,  солону минувшину,  в ті  для   суєти суєт  назавжди відшумілі,  а для вічності  живі,  перебуті самим  Господом  і виділені ним  для Великого Кобзаря   роки,  дні,  хвилини… І немає  вже  першої,  другої,  енної  зали – є   Всесвіт, а   на його краєчку,  на відстані 34 тисяч світлових  років од галактичного центру,  поблизу  зоряного рукава Оріона,  – наша планета,  де прихистилася  рідна Україна.

    Ясне  полум’я свічечки  вихоплює з темряви  її частинку – сѐла  Тарасового дитинства Моринці та Кирилівку,  висвітлює  стежку,  яка  веде від отчої хати, повз стару   вербу з усохлим верхів’ям,  до левади й струмка,  а  звідти –  в незнані світи.  Під калиною, серед  лопухів,  у  білій сорочці й  темній спідничці,   стоїть  невисока кучерява Оксана Коваленко –   дівчинка,  з якою молився й  на  яку  молився  син  підданого Енгельгардта,  гнобленого, але письменного  чорнороба, стельмаха, чумака  Григорія  й кріпачки Катерини.  Це бачили старшенькі –  брат Микита й  сестра Катерина,  бачили матері, які мріяли дожити до того дня, коли Тарас  та  Оксана  поберуться.

   Не судилося –  вперше, але не востаннє.    Оце  “не судилося”,  яким закінчилося  найраніше, ще світанкове зачарування   незбагненним жіночим  началом,  загадковим, воістину божественним світом од Єви й  Діви Марії,  дивом земним і воднораз неземним,   це  “не судилося” ненастанно,  невблаганно,   невідворотно обпалюватиме,  обертатиме на попіл  усе те, що кожна людина  по-своєму розуміє під словом  “кохання”.

      Той,  хто   ще в дитинстві слухав  четьї мінеї, читав  часослов та  Псалтир,  просто  не міг,  заохочуваний  мудрим, витрудженим  батьком,  не  мережити  ще кострубатими літерами  шорсткий папір.  Отож   Тарас  виводив  букву за буквою,   писав залюбки,   зокрема й   перші віршовані  рядки.  Які вони були?  Цього  ніхто  вже не довідається.  Можна лише припустити, що  олівчиком занотовувалися, зокрема, слова, навіяні   незбагненними  почуттями,  які збурювала й збурювала в  хлоп’ячій душі Оксана.  Саме їй  Тарас Шевченко 1841  року  присвятив  поему  “Мар’яна-черниця”,  саме про неї,   по-дитячому світлу,  казково незабутню,  згадував у поезіях “Три літа”,  “N. N.” (“Мені тринадцятий минало”),  “Ми вкупочці колись росли”…  Оксана – перша муза  геніального поета – після  неминучої розлуки, думається,  жила   просто, природно,  по-земному буденно й щасливо:   стала на рушник із кріпаком,  виростила дітей,  досхочу наспівалася  пісень  і   відійшла у вічність  чистою-пречистою, бо ж   уволю  навмиваласяслізьми.

      Друге кохання  постало перед    Тарасом  в образі  молоденької  чорнобривої польки   Дуні  Гусиківської.  Дівчина навчала  допитливого, вразливого   козачка   своєї  мови,  підтримувала  добрим  загадковим поглядом і  теплим словом,  коли велося  вже надто тяжко (а коли ж йому  випадали легкі  дні?),  прала  українському  підліткові білизну,  прасувала манишки  й краватки.   Тоді Тарас носив курточку лакея, але мав  вільну душу та уяву,  тим-то, незважаючи ні на що,  малював і малював.  На спаді  зрілих літ  він згадав не ці божественні хвилини й не те, як  красуня  вчила його цілуватися,  а те,  як  ходив до церкви святої Анни.  Ба  навіть не згадав – це наснилося йому за  чотири роки до смерті: “Во сневидел…  молящуюся  Дуню…”  Ні,  не випадково  юна полька  постала  тоді,  коли вона молилася,  як не випадково, що  через 28  років після від’їзду з Вільна  бувалий у бувальцях, завжди шляхетний  Шевченко написав у листі до  приятеля Броніслава Залеського про таку  мрію-видіння й велике сподівання:    “…Молимось  з Тобою  перед образом  Божої  Матері-Остробрамської…”