«І стежечка, де ти ходила…»

Ликера вийшла заміж  за  перукаря,  потім  вигнала його,  й уся подальша доля її  складалася під знаком поета –  часто згадувала його,  а  на схилі  довгих літ  поселилася в Каневі,  доглядала  Шевченкову могилу й померла  фатального 1917 року…  Саме Ликера поєднала два століття – поетове,  дев’ятнадцяте,  яке давно злилося  з вічністю,  й двадцяте, яке теж  добігло  свого кінця… Очевидно, могла поєднати дві  епохи й та  красуня, котра приходила до  Шевченка  морозної  зими 1861 року в  тоненькій   хустинці  й благеньких черевичках… Була  вона   юна, гінка, кучерява,  мовби  незабутня Оксана з далекого серпанкового дитинства.    Знає  ім’я  останньої  по-ангельськи  лагідної  поетової розрадниці  лише Господь… Саме  її  Шевченко   називав   “святою”,   саме для неї  мріяв  поставити хатку,  виростити садочок,   саме до неї прощально звертався 15 лютого 1861 року:

Прилиниш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну  згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

 І веселенько заспіваєм…

   То Шевченкові три крапки.  Вони – символ нескінченності,  вічності.  У неї  поет вдивлявся безбоязно,  світло,  не з дрібними, суєтними, а з  високими,  небесними словами,  продиктованими  тим,  хто незабаром  забере його до себе: світ “ясний та глибокий”,  “сестри-зорі”, “весела хата”, “дружино святая”… І не тільки  думалося тоді  про Харона,  Лету, а й про  Дніпро та  Україну. Крім цих  заповітних,  поет  на порозі  вічності      написав   ще  й такі   головні, заповідані нам слова,  яких не маємо права забувати:  «Та нескверними устами \ Помолимось Богу», «Благослови мене,  друже, \  Славою святою»…

     Останню  довгу ніч Шевченко   сидів на ліжку.  То запалював свічку, то гасив її.  Вранці   пішов сходами вниз, до майстерні.  Там, де закінчувалися сходи,  серце не витримало.  О п’ятій  тридцять хвилин  ранку  в неділю 26 лютого (десятого березня за новим стилем) 1861 року  поета  на стало.  Згасла його свічка.  Згасли камін і  воскова  свічечка з ХХІ століття,  коли я – чи й  простір та час –  застигли-завмерли   біля  посмертної маски в  маленькій музейній  залі.  За її стінами світає,  і я   внутрішнім зором  бачу   оспівану  генієм  українську  стежину,  якою  йде  кирилівською левадою до струмка,  де любив  ще дитиною купатися Тарас,  оповита  серпанком   минувшини  його  Оксана…