«Колій», оповідання

Богдан Ковальчук і Олександр Козинець

Глава 3.

Найважче було вмовити Марію Степанівну доглядати мою маму — у неї й без того було чимало клопотів. Одначе більше в селі ніхто не згодився б: як треба заколоти кабана, то всі відразу в чергу, а щойно просиш когось про послугу — зась.

— Максим, ну нашо тобі той го́род? — смішно чмокала сусідка, пораючись із цебром коло криниці. — Пропадеш же.

— Марія Степанівна, повірте, — переконував я, чимдуж надаючи голосу твердості, неначе я цілком і повністю впевнений в успіху авантури, — всьо буде в луччем виді. Ви тільки за мамою нагляньте, пожалуста. Я обіщаю вам висилать гроші каждий місяць. Скільки скажете.

— Та не в грошах діло, Максимку. Я тебе знаю ще з отаких-от рочків, — вона скрутила правицею кулак, — і ти завжди такий веселий, жизнірадосний був. А шо в тім го́роді? Там у тебе нічого нема, друзі твої всі тут, і сама вся твоя жизнь — тоже тут. Чи тобі тут набридло?

Як пояснити людині, що немає тут нічого, що могло припинити подобатися? Власне, я й сам думав, що товктимуся у Василівці, нікуди не потикаючись, аж до скону. Поки до хати не завітали ті троє костюмованих бевзів. Із їхнім візитом щось у мені перемкнулося й нидіти в селі далі, рахуючи дні до нової з’яви цих дивних чоловіків, не хотілося.

— Та плюньте, Марія Степанівна. Ви ж самі щойно сказали, шо я завжди веселий і жизнєрадосний. То хіба я можу там пропасти? Попробую, як не получиться — вернуся. Перед носом же ніхто дверей не закриває. Ви, головне, за мамою...

— Добре! — урвала мене жінка. — Обіщаю, шо дивитимуся за мамою. Каждий день буду приходити, кормити, стірати-убирати, прибирати й усе інше. Тільки ти пообіцяй, що скоро вернешся: у мене є свій двір, хазяйство, і сама я на дві хати — понімаєш, як це.

— Обіщаю, — збрехав я.

Можете мене засуджувати, та вини я не відчував. Мама вже давно на небо дивилася. Із одного боку, це не причина відмовлятись од неї, але, з боку іншого, чи можна присвятити все життя скнінню коло її ліжка? Вона вже давно не вимовляла нічого, крім хіба що «дай» або «ну». А коли й дивилася на мене, то тільки бездумними, порожніми очима — як мала дитина.

Із такими думками я зібрав свої нехитрі пожитки: дві пари трусів, три пари шкарпеток, документи і деякі гроші — та надвечір стояв на зупинці автобуса.

Варто зазначити, що та вилазка у місто для мене була першою в житті. Раніше жодної потреби виїздити кудись далі за сусідні Плавні, де жили мої двоюрідні брат і сестра, я не бачив. Усе моє життя вертілося довкіль отчої хати. Тут я виріс, зміцнів і, як ви вже знаєте, зробився колієм. Маршрут «хата — крамниця — хата» — це, либонь, й усі мої повсякденні мандри.

Чи нервувався я? Наскільки я пригадую, тієї миті — ні. Навпаки, надійшло дивне відчуття прийдешньої пригоди, незвіданої дійсності, яка могла колись мені маритися вві сні, а проте завше лишалася десь там, за виднокраєм, куди я не сягав і сягати, як уважав, був неспроможний.

Минуло щось близько години, перш ніж із-за повороту вилізла іржава туша старого «Ікаруса». Вона неквапно доповзла до зупинки, обкадила вихлопом, простукотіла метастазними нутрощами й розчинила хисткі дверцята — браму в невідомість.

На певний час я, пригадую, так і застиг перед цими відчиненими дверима. Краєм свідомості розумів, що будь-коли зможу повернутися: прийшов на автостанцію, запхався в автобус і чкурнув собі назад, до Василівки. І тоді прийшов страх. Адже я усвідомив, що не хочу так легко здаватися. Тому ці іржаві двері — це не просто вхід в автобус, а портал в інший світ, далекий, чужий і незвіданий, звідки, певніше за все, не буде зворотного шляху.

— Чоловіче, то ти їдеш чи шо? — гримнув звідкись ізсередини водій «Ікаруса», коли йому цілковито набридло чекати на моє рішення.

Я мовчки зайшов досередини, озирнувся й виявив, що крім мене в автобусі перебувала ще тільки одна жінка. Розрахувавшись за проїзд (двадцять п’ять гривень — чи ж вони сказилися?!), одразу попрямував саме до неї: зараз як ніколи хотілось якогось товариства.

Двері зачинилися. Автобус смикнувся, наостанок нагородивши Василівку новою порцією газів.

Так ми й рушили: я, водій та жінка, поруч із якою мені захотілося примоститися. Свербіло розпочати розмову, якось прикрасити цю тишу лячного шляху в не менш лячне казна-куди. Та всі слова немовби залишилися там, у куряві сизого вихлопу, де сховалася Василівка.

Думаю, водій цілком міг би видатися мені Хароном, а сама дорога — Стіксом, течією якого нас із не менш мовчазною за мене жінкою несло в своєрідне потойбіччя. От тільки тоді про Стікс я не знав нічогісінько, а ім’я Харон асоціювалося б у мене хіба з якимсь вгодованим кабаном. Та й добре говорити рідною мовою я тоді не вмів. Життя цей подарунок мені зробило дуже несподівано й вчасно. Але про те я розповім пізніше.

 

— А ви по ділах? — нарешті заговорив я до попутниці, долаючи всі свої моторошні почуття й передчуття.

Та не відповіла, тільки показово втупилась у вікно, за яким хати й поля загорталися в сутінки. Що ж, будь-чиє невід’ємне право — жити у власнім коконі, власнім світі, думав я, і не звертати жодної уваги на сторонні подразники. Може, їй так легше, цій дивній жінці, на її особистому шляху до чудернацького майбутнього. Хтозна, від яких проблем вона тікає.

А я... А я просто заснув за деякий час, заколисаний монотонним гарчанням зношеного дизельного двигуна.

Уві сні до мене прийшла матір. Вона не робила нічого, тільки дивилася на мене бездумними, як завжди, очима, і самими вустами все повторювала: «Дай! Дай! Дай!..»

 

Глава 4.

Як виявилося, заснув я ненадовго: продрімав хвилин із десять. Коли прокинувся, жінка й далі дивилась у вікно і лише зиркнула на мене, коли я змінив положення тіла.

— Ти в Житомир на навчання їдеш? — заговорила перша.

— Та як вам сказати… Не в Житомир. Я ще… не знаю… куди я їду.

— А хіба так буває, що людина проти ночі сідає в старенький автобус, який далі Житомира не їде, й не знає, куди прямує?

— Усе в житті буває. Навіть червоне море зі свинячої крові й прозорі паці, — видав у відповідь Максим.

Жінка спочатку округлила очі, а потім скривилася.

— Це що значить? Є така комп’ютерна гра? — перепитала вона й трохи відсунулася від юнака.

— Та не переживайте ви так. Я не страшний. Просто професія моя — колій. От я про свиней і згадав. А сів у автобус, шоб нарешті втекти від них, бо скіки можна — одне й те ж саме! Комп’ютера в мене немає, тому я не в курсі, які там ігри зараз є.

— А ти батькам хоч сказав, що їдеш з дому? Чи шукати тебе з ночі почнуть?

— Сказав… — збрехав я і опустив очі; довго було пояснювати їй, що й відпрошуватися мені фактично ні в кого.

— То де ти будеш ночувати сьогодні? — схвильовано спитала жінка й полізла в свою торбу по яблука. — На, хоч яблуко з’їж. Іншого в мене нічого для тебе немає. Я з батьківської хати їду, вона давно порожня. Але навідуватись іноді доводиться, щоб не обікрали, хоч там насправді й виносити нічого. Якраз недалеко від кінцевої зупинки автобуса в твоїй Василівці.

— Пасіба, та я не голодний. І не злидень. Правда! Просто життя луччого захотілося, — стиснувши кулаки, відповів Макс. — Усі кудись їдуть за луччим життям, от і я наважився.

Потім я почав розпитувати жінку про те, як звали її матір, на якій вулиці їхня хата стоїть. Тоді розказав про свого батька, про хвору неньку й про те, як став колієм. Жінка уважно слухала, багато про що питала, а потім, кілька секунд помовчавши, сказала:

— Слухай, я думаю, мій дід буде радий, якщо я тебе до нас привезу! Правда! У нього в Житомирі є стабільна робота. Діти від нас поїхали в Київ, вільну кімнату в квартирі маємо. Поживеш хоча б із тиждень-другий, а там побачимо, чим ти дихаєш, і вирішимо, що з тобою далі робити. Може, тобі сподобається справа діда, то буде нам підмога!

— Ого! Якось неудобно мені, що… я вам… як сніг на голову! Але… Все рівно я нічого зараз луччого не придумаю, тож я за!

Пані усміхнулася, притиснулася до плеча хлопця від радощів, а тоді цілком серйозно продовжила:

— Судячи з такої відповідальної професії, думаю, роботи ти не боїшся. Сподіваюся, що й хист до навчання у тебе є. Тож якщо приймаєш мої правила, воно у тебе почнеться вже завтра. Бо мені, як колишній вчительці української мови та літератури, яка має багато вільного часу на пенсії, хочеться допомогти тобі підтягнути твій рівень.

Макс розгубився:

— На таке щастя й рощитувать не міг! Хотів жизні лучче, а тут одразу два козиря! Я в шоці! Чесно вам кажу. Може, треба було раніше вибрацця зі своєї Василівки, то вже давно мудрим чоловіком став би?

— Все буде, юначе, якщо сам того захочеш! Вчитися й мудрішати — ніколи не пізно, — усміхнулася жінка. — До речі, я досі не спитала, як тебе звати?

— Максим. Богдано́вич Максим.

— А я — Ганна Михайлівна Антонюк. От і познайомилися.

Далі вона трохи розповіла про свого чоловіка, чим займаються її діти в Києві. Почала навіть обдумувати, куди нам завтра зранку треба піти, щоб купити мені нові речі та кілька зошитів для навчання.

Уперше в житті я почував себе справжнім школярем чи навіть студентом. Переді мною відкривалася велика дорога в незвідане, а поруч є хтось, хто піклується й переживає за мене.

 

А ще я сьогодні вперше ночую поза своєю хатою, та ще й у квартирі, а не в будинку. Тут чути, як за стіною ходять сусіди, як тече вода з крана у ванній, як цокають стрілки годинника, як спрацьовує сигналізація на чиїйсь машині. Як збираються спати Ганна Михайлівна та Юрій Васильович — її привітний чоловік, який майже все життя працював у Житомирі на заводі радіотехнічного обладнання, а коли пішов на пенсію, став майстром з ремонту взуття.

Саме з ремонтом взуття я мав тепер допомагати йому, щоб дарма не їсти чужий хліб. Ганна Михайлівна, яку я про себе називав «моя вчителька», сказала, що вдень я працюватиму, а ввечері — читатиму й займатимусь грамотою.

Її план дій мені подобався. Я був невблаганно щасливий, але все ж майже до ранку не міг заснути, думаючи про свою матір. Близько п’ятої, виснажений роздумами, я відключився. Знову наснилася мати. Вона дивилася на мене бездумними, як завжди, очима і все повторювала самими вустами: «Дай! Дай! Дай!» Раптом її погляд почав змінюватися, на обличчі з’явилася усмішка, вона знову м’яко почала своє: «Дай… Дай…» — щораз із більшою силою в голосі, аж поки не сказала на весь голос, як це було колись до її хвороби: «Дай Боже тобі, сину, кращої долі. Я не гніваюсь. Давно так треба було зробити! Я чекатиму тебе вдома!»

 

Цієї миті я прокинувся… Не відчував страху, жалю чи сорому. Запитав сам себе, чи не померла раптом сьогодні матір, що такий сон дивний наснився. Але відчував радість. Вирішив, що все в порядку. Набрав сусідку Марію Степанівну, вона якраз повернулася від мами додому. Та сказала, що все як завжди, матір погодувала і тепер буде займатися своїм господарством.

Я полегшено зітхнув і пішов на кухню вітатися зі своєю «новою родиною». Одразу ж відчув приємний аромат. В квартирі пахло супом і омлетом з цибулею. Ганна Михайлівна поралася біля плити, а Юрій Васильович нарізав хліб.

— Доброго ранку, Максиме! Як спалося на новому місці? Вдалося виспатись? — спитала пані вчителька.

— Доброго ранку вам! Спалося не дуже, але сон наснився хороший. Тож настроєніє у мене чудове! Кажіть, що вам потрібно помогти? — відповів щасливий Макс.

— Іди вмивайся й сідай за стіл, — плеснувши мене по плечу, промовив Юрій Васильович.

 

Перший день минув швидко. У крамниці вживаних лахів «моя вчителька» підібрала мені три светри, п’ять сорочок, двоє штанів і рюкзак. Ще ми купили на ринку кілька недорогих футболок, шкарпетки й труси, бо ті, що я мав, на думку Ганни Михайлівни час було вже викидати. Я намагався її запевнити, що мені всього того забагато, та аргумент у неї був залізний:

- Поки ти в нас живеш — мене треба слухати!

Я й слухав. Не перечив. А ще — ніколи в житті так гарно не виглядав.

За кілька днів, усе добре відіправши спочатку вручну, а тоді в пральній машині й відпрасувавши кожну складочку на сорочках, Ганна Михайлівна врочисто вручила мені ті речі, коли ми з Юрієм Васильовичем повернулися з майстерні.

Маю сказати, його наука мені давалася значно легше й простіше, ніж навчання української мови. І хоч я мав чудову пам’ять, не засмічену іграми, дурною музикою чи ще чимось, усе ніяк не міг перелаштуватися говорити так, як «моя нова родина», — усе хотілося казати, як я звик.

Але було одне правило: вдома вони обоє мене могли поправляти, а в місті, навіть якщо я говорив суржиком, вони лише привітно всміхалися мені й не робили зауважень на людях.

На четвертий день я під пильним оком Юрія Васильовича посадив на клей свій перший каблук, після чого озвучив йому думку, що було б добре розширити його бізнес (я нарешті дізнався, що значить це слово й чого від мене хотіли ті можновладні морди). Як ідею я запропонував своєму вчителеві дописати на його вивісці: «Заточка ножів і виготовлення шкіряних чохлів для них».

З цього дня почалася нова історія вже в нашому спільному бізнесі.

Страницы