«Крізь непрозірний час…»

Леонід Череватенко

Леонід Васильович Череватенко (1938 — 2014) — український поет, перекладач, літературознавець, кінознавець, кіносценарист, шістдесятник — за життя видав лише чотири тоненькі поетичні книжки, а чудові поетичні переклади окремою книгою не видавав зовсім, зосереджуючись в основному на поверненні до України творчості інших видатних діячів, таких як Ольжич, Плужник, Юрій Липа... До речі, за кінотрилогію про Ольжича «Я камінь з Божої пращі» відзначений Шевченківською премією.

Коли ми з Людмилою Яківною Забарило, зберігачкою архіву Череватенка, видавали його першу посмертну книжку «Зворотній час. Зворотний зв’язок», нам здавалося, що вона буде й останньою, що ми в його паперах віднайшли все, досі не опубліковане. Але згодом Людмилі Яківні пощастило віднайти у сховку зошити й записники, що містили й інші вірші, які за тих часів чи не мали перспективи бути надрукованими, чи на видання не вистачило фінансів. Оці новознайдені вірші і склали випущену нещодавно Видавничим домом Дмитра Бураго книжку «Страхаюсь — і роблю таки», вибірка з якої і пропонується вашій приязній увазі.

Валерія Богуславська

 

 

КИЇВСЬКІ ВІРШІ

Земля ця сонцем оббризкана

З підків низов’я недремного.

Я ставлю ногу на приступку

Тролейбуса,

як у стре́мено.

 

Солоні потоки вулиць —

Не згасять згагу-вогонь.

Великий, важко сутулюсь,

В безслів’я взятий кругом.

 

Крізь нас, як удар ножа,

Лягла державна межа —

Колгоспний ринок, філфак,

Театр Івана Франка.

 

Її, росянисто-вишневу,

Восславлену вчора й днесь,

Чому ховаєм в кишеню,

Мов крадений гаманець?

 

Чом же, блакитнокрила,

Уникнувши злої криці,

Вона коліна побила

У кров на нашій бруківці?

 

Мо’, годі вже їй літати,

А, чо́ло схиливши горде,

Піти і на власну хату

Питати у когось ордер —

Та й в’янути овдовіло?

 

Скажіть же їй, не мовчіть!

Невже ми спізнілі хвилі

У вимкненім приймачі?

 

Москва, 13.09. — 4.10. 1964

 

***

Ця земля

фіолетова, згорблена, зла —

Як терпляче, сумирно і трудно

Підставля

під звірячу гострінь чересла

Збайдужілі порепані груди.

 

Щоб з’явилось, пробилося,

вийшло, зросло

Із покірної тьми

непокірне стебло.

 

Били в землю

копита дикунських навал,

Над оганьбленим згарищем

ворон кружляв,

І тремтіли у горлі,

мов спирту ковток,

Ґвалтівниче ричання

і хрускіт кісток.

 

Та біда, як вода,

висихала в полях,

Залишаючи

марень оманливий прах,

Тільки квітку

в гапто́ванні на язиці

Слів чужинних

незвичні гіркі камінці.

 

Байстрюки, що без батька

знайшлись і змужніли,

Зустрічали його

на прадавнім кордоні,

Бо не можуть

ні зрада, ні підступ, ні сила

Поламати

життя невмолимі закони.

 

Воно зійде і вибухне

смерті на зло

Власним кольором, звуком,

повітрям, стеблом.

 

І земля розкриває

заквітчані чресла,

Щоб з покори

тверда нескоримість воскресла.

08.05.1965

 

***

Отак було: горів і кляк,

В майбутнім груз, віками брів —

Та всюди сонце сяло, як

Віконечко у камері.

 

Коли ж розлючений притьмо́м

Я рвавсь на волю молодо,

Мене гостили батогом

І научали голодом.

 

Серед зітхань, тортур, наруг,

Волань — кричу кому ж,

яких

Я жду чудес? Адже навкруг

Запроданці, вислужники.

 

Несила ницаків знести.

Не знаю, що робити стать.

Палає на стрімкім хресті

Любов моя вигиниста.

 

І шал, як дзвін, пожежно б’є,

І над степами дме вогонь!

І зводиться ім’я твоє,

Мов крила птаха мертвого.

08.12.1965

 

СОНЕТ

Так. Час розгулу і офіри

І темноти настане. Нас

Криваві хлопчики гаразд

Навернуть до своєї віри,

 

Що наче трупний попіл сірий

В нутро увійде.

Й на показ

Не стане сміху.

В котрий раз

Обернеться зимою вирій.

 

А втім, що буде — все мине.

А сонце натягає знову

Проміння-віжки, щоб мене

ЗавЕзти в далечінь казкову.

 

Живу. І всупереч біді

Милу́ю зорі молоді.         

24.09.1966

 

***

І земля

мов замет осідає

лишаючи в небі дерева

 

І з мене як з осокора

камінне падає листя

 

І море гранітна брила

де не пустить коріння

хвиля

 

І мозок мій

човник безвеслий

що в темряву опустився

 

І я припадаю губами

до ніг богині смирення

Землі                 

17.10.1966

ЕПІТАФІЯ

Я не благав. Був певний, що загину.

Я мовчки йшов. Мене забили в спину.

І зберегла холодна голова

Ще за життя породжені слова.

Їх не зуміла хробачня пожерти.

І поруч їх, живих, лежав я мертвий.

Чекав, що прийде невідомий хтось

І, пасмо вирвавши колось-волось,

Поробить у важкій землі віконця.

Бо так хотілось нам ковтнути сонця!

Чекав. Дивився. Бачив тільки тьму.

Хто знав, шукати де! Та й не було кому.

15.12.1968

 

DE PROFUNDIS       

Він не помер,

а пішов.

Як надумав

 

Йому набридли дощі.

(Вчора дощ,

і сьогодні,

і завтра непевна мжичка).

Ревматичний голос

набрид йому власний

і нездорове уміння

перетворювати на сонети

схлипи і хрипи епохи.

Набридло йому блукати

серед військових наказів

і невідомих солдатів.

І ховатися в себе,

як у фортецю.

Дихати в пів легені

і носити бриляччя думок,

що самого лякають.

 

Він погладив

місту біляву голову,

змиту лискучою зливою.

Посміхнувся.

 

І хай неписьменні студенти,

зачинившись від людського ока,

розшифровують заповітний щоденник

його беззахисного тіла.

 

Не помер він —

його застрелено,

коли переходив кордон

між життям і безсмертям.    

22.05.1969

 

ФУГА ШОСТАКОВИЧА

  (За Петером Госсе)

Надво́є обрій поділивши, липа

Ссе водограйну чорноту землі.

Невловно міниться, гарнішає і з хлипом

П’є днину, в котру линуть журавлі.

 

Посе́стра липи — шахта симетрично

Вростає в лад незнайдених прикмет.

Мов за Йоринди помахом закличним

Б’є уночі сліпучий водомет.

 

Дивлюсь: аж я по той бік липи, мрію,

Курю, а білий дим — як дичина,

З легенів зірваний, сміється, височіє!

В мені ж галузиться неголосна луна.

08.12.1969

 

ЛИСТ ДО ВІРИ ВОВК

Добридень, Віро! Не сердься!

Їй-богу, тільки з’явився.

Їй-богу, тільки побачив

Твою чарівну поштівку,

Твоїх чарівних дівчаток,

Поезію модернову,

Що перебрав її Ен-

ценсбергер несамовитий.

Я тямлю: ти викликаєш

Мене на соцкапзмагання —

Хто краще перекладе?

Гаразд. І я не від того

(Казав же сліпий: побачим).

Хоча й подивитись можна:

Чи варто мені встрявати

В цю справу. Бо ми, як не як,

Тепер кіношник з дипломом.

Не дурно бродив два роки

Під нескінченним муром,

Що попросту зветься Москвою.

Ну, як ведеться тобі

У Ріо? Банани, пальми,

Пеле, Віла-Лобос, Німейєр,

Пессоа… Ми мало знаєм

Про ту далеку Бразилку.

Ось це хіба (і напевне):

В густих задушливих нетрях,

Де повно мавп, канібалів,

Пістрявих папуг, крокодилів,

Гримучих змій, каучуку, —

Живе карпатська вовчиха.

Маленька, але насправжня.

Має хукавий голос.

Має брунатні очі,

Точнісінько як каштани.

Пише симфонії-вірші

— Як їх? — езотеричні.

Має гостренькі зуби.

Ними вона покусала

Бідного чоловіка,

Який задля заробітку

Втяв барокових німців,

Якого й без того шпетять

Шановна пані Орися,

Грицько Порфирович любий

Ще й одноногий Цвіркун.

Ах, Віро! Всього не напишеш!

Приїхали б, справді, знову,

Тоді б ми і позмагались.

Принаймні не забувайте:

Мешкає в Києві-граді,

Де — саме гуде хуртовина,

Але ж буває і літо,

Завжди вас бачити радий

Такий собі Леонід.

1970

***

Я тебе убив чекавши.

Вже минув сорокоуст.

Нащо ти зі мною завше,

Наче пара коло уст?

 

Ти проходиш непомітно

Скрізь, куди приходжу я.

Воду п’є і гасить світло

Мовчазна душа твоя.

 

Ти не рута. Ти покута.

Ти моє нічне крило

Недолужне…

Геть, забута!

Щоб тебе — мов не було.

 

Щоб лишився тільки вибух

Сонця — й хмари угорі,

Тільки нАмерзні на шибах,

А на вітах — снігурі.       

08.01.1971

 

СТЕПОВИЙ ЕСКІЗ

Над імлою ранковою

В рум’янистих житах

Кіммерійською мовою

Вимережує птах.

 

Він кричить-захлинається,

Висіває срібло́.

На землі не минається

Ні краса, ні тепло.

 

Не кінчаються відстані,

Блиск роси на листку.

Коси, вітром розіскрені,

Хлопцям палять щоку.

 

Хоч умрем, та воскреснемо,

Зійдем зливою ми.

Ще вигулюють веснами

Тонкошиї громи.

 

Бродить соками п’яними

Попіл скіфських багать.

Під старими курганами

Світлі чаші дзвенять.

Орджонікідзе, 17.06.1973

 

КАТАКОМБА

Впав з неба жайвір. Пшениці́ мовчали.

Загуркало за обрієм блідим.

…І розчахнувсь мені забутий дім,

В материку прорубаний мечами.

 

І стелею пригнічений важкою,

Я застромив у морок жмут газети.

Щоб видобути спогад з непокою,

Палали гасла, визиски, ракети.

 

На килимі камінної трави

Вона лежала строга, невідома.

Була печаль, була печальна втома

В незвичнім повороті голови.

 

Крізь непрозірний час я розпізнав

Литво чола, чітку споруду вилиць.

…На декілька народів і держав

Два серця під одним склепінням бились.

 

Я зрозумів: на світі не щеза

Людська надія і людська сльоза.

В закрижанілій нескінченній тиші

Є первні досконаліші й тривкіші

 

За золоті квадрати, кола, ромби

На подолка́х, зап’ястках, біля скронь.

…І вихлептавши кисень з катакомби,

Шарпнувся, мов гінчак, і вмер вогонь.

 

Блюзнір, я захлинувся і оглух

І поруч неї на́взнак розпростерся.

…І шию остудив палючий дмух,

І колихнулись наді мною перса.

 

Гроза розпочала бучні обжинки.

Шалів довкола дух пшениці й глею.

 

Водою збило з мене порох жінки,

Що матір’ю колись була моєю.     

10.05.1975

 

СТЕПОВЕ СОНЦЕ

ЗАСПІВ

Рівнина́ спокійна та могили —

Чорні стріхи попідземних хат.

Рівнина́. За неї в бій ходили

І за неї гинули стократ.

 

Рівна, рідна, різна. Прозирнути

Наскрізь можна. Слухати — мов крик.

Хто набрав колись безмежжя в груди,

Вже його не видихне повік.

 

Ти з яких летиш століть, лелеко?

Що душі повідаєш моїй?

У державі степу жити легко, —

Вдержатися, вижити посмій.

 

Тут не да́но вибирать нікому:

Закорінюйся чи падай ниць,

Як загуркотять по видноколу

Навісні загони блискавиць.

 

Як нещадно землю цю вбивали!

Нападуть — ні лісу, ні ріки.

Та вставали з-під копит навали

Рудні, села, сині сокирки́.

 

Ще й важке від споминів колосся

Виростало тихо з-під копит.

 

Саме тут усім нам довелося

Щожиття приходити на світ.

 

Незглибимий незворушний спокій.

Люте сонце. Яросна пітьма.

Ти люби ці простори жорстокі,

Що без них нам продиху нема.

 

Курган Вишнева могила під Гюнівкою,

03.06.1976