«Крізь непрозірний час…»

Леонід Васильович Череватенко (1938 — 2014) — український поет, перекладач, літературознавець, кінознавець, кіносценарист, шістдесятник — за життя видав лише чотири тоненькі поетичні книжки, а чудові поетичні переклади окремою книгою не видавав зовсім, зосереджуючись в основному на поверненні до України творчості інших видатних діячів, таких як Ольжич, Плужник, Юрій Липа... До речі, за кінотрилогію про Ольжича «Я камінь з Божої пращі» відзначений Шевченківською премією.

Коли ми з Людмилою Яківною Забарило, зберігачкою архіву Череватенка, видавали його першу посмертну книжку «Зворотній час. Зворотний зв’язок», нам здавалося, що вона буде й останньою, що ми в його паперах віднайшли все, досі не опубліковане. Але згодом Людмилі Яківні пощастило віднайти у сховку зошити й записники, що містили й інші вірші, які за тих часів чи не мали перспективи бути надрукованими, чи на видання не вистачило фінансів. Оці новознайдені вірші і склали випущену нещодавно Видавничим домом Дмитра Бураго книжку «Страхаюсь — і роблю таки», вибірка з якої і пропонується вашій приязній увазі.

Валерія Богуславська

 

 

КИЇВСЬКІ ВІРШІ

Земля ця сонцем оббризкана

З підків низов’я недремного.

Я ставлю ногу на приступку

Тролейбуса,

як у стре́мено.

 

Солоні потоки вулиць —

Не згасять згагу-вогонь.

Великий, важко сутулюсь,

В безслів’я взятий кругом.

 

Крізь нас, як удар ножа,

Лягла державна межа —

Колгоспний ринок, філфак,

Театр Івана Франка.

 

Її, росянисто-вишневу,

Восславлену вчора й днесь,

Чому ховаєм в кишеню,

Мов крадений гаманець?

 

Чом же, блакитнокрила,

Уникнувши злої криці,

Вона коліна побила

У кров на нашій бруківці?

 

Мо’, годі вже їй літати,

А, чо́ло схиливши горде,

Піти і на власну хату

Питати у когось ордер —

Та й в’янути овдовіло?

 

Скажіть же їй, не мовчіть!

Невже ми спізнілі хвилі

У вимкненім приймачі?

 

Москва, 13.09. — 4.10. 1964

 

***

Ця земля

фіолетова, згорблена, зла —

Як терпляче, сумирно і трудно

Підставля

під звірячу гострінь чересла

Збайдужілі порепані груди.

 

Щоб з’явилось, пробилося,

вийшло, зросло

Із покірної тьми

непокірне стебло.

 

Били в землю

копита дикунських навал,

Над оганьбленим згарищем

ворон кружляв,

І тремтіли у горлі,

мов спирту ковток,

Ґвалтівниче ричання

і хрускіт кісток.

 

Та біда, як вода,

висихала в полях,

Залишаючи

марень оманливий прах,

Тільки квітку

в гапто́ванні на язиці

Слів чужинних

незвичні гіркі камінці.

 

Байстрюки, що без батька

знайшлись і змужніли,

Зустрічали його

на прадавнім кордоні,

Бо не можуть

ні зрада, ні підступ, ні сила

Поламати

життя невмолимі закони.

 

Воно зійде і вибухне

смерті на зло

Власним кольором, звуком,

повітрям, стеблом.

 

І земля розкриває

заквітчані чресла,

Щоб з покори

тверда нескоримість воскресла.

08.05.1965