«Крізь відстань літ...» про Підмогильного В.П.

Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ делегації українських письменників – учасників тижня української літератури в Москві. "Вождь всіх народів" і "великий спеціаліст" з національного питання прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік "великого перелому". У відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої "інтернаціональної" російської літератури і культури?

Сталін, погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося й інших літератур – окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох "ляпів", які виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам'ятав своїх "національно агресивних" опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи потребують "перевиховання й профілактики" були взяті на озброєння численними кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко рухаються кола по воді, так само швидко було розіслано численні вказівки стосовно вжиття відповідних заходів із "виховання й покарання" "замаскованих ворогів народу".

Харківські товариші взяли "під козирок" і почали готувати гучний процес викриття й осудження виявлених "ворогів" Країни Рад – членів підпільної організації "Спілки визволення України". Як здогадуєтеся, справа була штучна й сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої – загибель тисяч і тисяч людей, якнайчастіше – представників науки та культури. Були арештовані представники старої української інтелігенції, і в 1930 році Валер'яну Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929 році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі.

Разом із товаришем – Борисом Антоненко-Давидовичем – вони готувалися до опору, запальних виступів на захист арештованих... Але – не судилося. Друзі були розчаровані поведінкою підсудних і їхній намір – просити посадити на лаву підсудних і них обох – згас.

Тоді Валер'ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві "Рух" і повністю зосередився на перекладацтві. У його величезному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція "Про людину, її розумові здібності та її виховання", двотомник творів Д. Дідро, романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана...

До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного "Місто" (1928), "Невеличка драма" (1930), "Повість без назви" (1934), які остаточно переконали більшовицьку критику у тому, що "письменник цікавиться не людством, а людиною".

У нарисі П. Колесника "Валер'ян Підмогильний" прозаїка схарактеризовано байдужим до "велетенських господарських досягнень", а його творчість визнана "далекою й чужою революційній дійсності".

"Доброзичливці" постійно згадували, що оповідання "Іван Босий" багато років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х роках в одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до національного спротиву більшовиків і був "виявом полум'яного протесту автора проти окупанта України".

Друзі закликали Валер'яна про обережності, але він зважується на нову сміливу публікацію. Нею стало оповідання "З життя будинку". Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду.

Ці лихі "одисеї" закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер'яна Петровича була занесена в реєстр "ворожих", і потому в усіх виступах офіційних критиків її паплюжилося з усією належною "класовою" суворістю.

За спогадами мешканців письменницького будинку "Слово" (м. Харків), де саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує "Повість без назви". Це глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній людини в сучасному світі. На жаль, ця робота над твором стала останнім художницьким твором для автора.