«Лосева помста», повість

 

Присвячується батькові

 

Незнайомі з першого погляду давали Антонові Стріленку років сорок п‘ять… А йому лишень тридцять три виповнилося. Звичайний собі молодик. Приземкуватий, із розкішною русявою чуприною, яку вже місцями посріблило. Бо ж був, як кажуть, і на коні, і під конем, пройшов вогонь і воду... Але не розгубив серед тих доріг долі доброти і людяності. Про це промовисто свідчать теплі зеленкуваті очі. Правда, бувають вони й хитруватими. А то – пронижуть, мов свердлики. Ось тоді начувайся! У будь-якому разі той погляд запам’ятовувався надовго.                                               

Якось відчув його на собі й Сергійко Семенюк. Жив хлопець по-сусідству. Мав від роду лише вісім літ, але розбишацтва в ньому було, певно, на всі п‘ятнадцять...

 – Геть від рук відбився без батька, – поскаржилася якось його матуся Антонові. – На п‘ять хвилин не можна залишити. Ні до магазину сходити, ні в хаті прибратися, тільки й дивись, щоб чогось не втнув! А буває, днями сидить біля комп‘ютера, чи перед телевізором лежить...

Антон нічого не міг відповісти на те. Та й не знав, що порадити, адже своїх дітей у нього не було.  Крім того, він якось нехарактерно ціпенів, коли говорила Софія. Можливо, через те, що подобалася йому ця, з природньою засмагою, чорноока молодичка з водоспадом русявого волосся на тендітних плечах. Принаймні він не один раз ловив себе на цій думці. 

Пізніше дізнався від людей, що була вона дружиною такого ж, як він, лісника. Підступна браконьєрська куля безжалісно розлучила їх назавжди. А ще подейкували, що Софія після того нещастя майже тиждень з дому не виходила. Потому довго ще відмовчувалася. Заговорила, на диво всім, тільки після приїзду Антона Стріленка, який оселився неподалік, в хаті свого попередника, старого лісника Оксентійовича.

Тож Антон Стріленко, бувалий молодик, пересилюючи ніяковість, заходив іноді до Софійчиної хати як сусід. То – за  сіллю, то – за праскою чи  сірниками. Робив це навіть тоді, коли ті сірники лежали безпосередньо під рукою...

Софія, яка все більше про себе розповідала, не втрималася одного разу й запитала:

– А чому дружину не привозиш сюди?

Антон на те лише буркнув:

– Одинокий я...

Жінка не стала далі розпитувати. Перевела розмову на інше. Проте після того вона прагнула ще більше про себе розказати. Певно, сподівалася, сусід і сам вибере час для сповіді. Та Стріленко залишався не дуже говірким.

Одного разу Софія навіть трохи розсердилася на нього:

– Тобі, Антоне, мабуть, немає про що говорити зі мною, чи образився на щось... Я тобі зла не бажаю. А ще в мене є прохання до тебе: бери хоч іноді до лісу з собою мого Сергійка...  Усі нерви звела нанівець з ним...

На Софійчине прохання Стріленко теж скупо відповів:

– Не сердься, я завжди готовий... але твій син, – зашарівся на мить Антон, – не любить чомусь мене...

– Та ні, це не так! – сором‘язливо заперечила жінка.   

– Так, так...  Сам сказав, – наполіг Антон.

Він  мимоволі згадав зовсім недавній випадок. Сергій різонув прямісінько в очі Стріленку таке...  Але не слова тоді вразили лісника.

 

***

 ...Трапилося це надвечір. Повертаючись із чергового обходу, Антон раптом примітив у кущах, неподалік від хати, заклопотаного Сергія. Він щось ретельно майстрував. Зазирнувши через спину хлопця, закляк, побачивши, що той збирався затягнути на шиї кота петлю.

– За що така сувора кара? – запитав Антон сердито у хлопця.

Сергій рвучко обернувся і намірився дременути  геть. Та дужі руки лісника ніби обценьками стисли його плече.

–  Заслужив! – відрізав хлопець.

– Хто, кіт?.. – вп’ялися зеленкуваті свердлики в бешкетника.

 – Ні, Ярмольченко, – наїжачився Сергій. – А це ж – його кіт... 

 – А кіт при чому тут?.. Згоден, Ярмольченко – людина капосна, але ж навіщо бідну тварину нищити?

Сергій понуро опустив голову.

– Значить так, спочатку відпусти нещасного кота, а потім про Ярмольченка поговоримо.

Тут хлопця ніби хтось за язик смикнув:

– А ви все добрячка із себе вдаєте! Ніби нічого не знаєте і не бачите!.. Прикидаєтесь... Та який з вас лісник! Без рушниці ходите... Все дерева погладжуєте, пташок дражните... А під носом бандюга звірів нищить! Де моя косуля поділася, скажіть? Де?!. З’їв ваш Ярмольченко і забув! Не чіпайте мене... Не люблю я вас!..

Отаку історію пригадав Антон, розмовляючи зі своєю сусідкою Софією Семенюк.

 

*** 

– Він багато чого може наговорити...  Жалів Лисуху свою, – збентежено опииналася вдова. – Прибилася одного разу до нашого обійстя косуля, а потім знову раптово щезла. Ніби крізь землю провалилася... Люди кажуть, що не тільки вона потрапила під браконьєрську кулю Ярмольченка... мій чоловік, здається, теж...

Жінка різким помахом руки зупинила непрохану сльозу, а потім стиха додала:

– Лісник Оксентійович, у хаті якого ти живеш...  його рук справа, повір мені, Антоне.

– Досить пліткувати! – розсердився Антон. – То все – розмови!

Проте на душі у нього справді ставало тривожно, коли мова заходила про Степана Ярмольченка. Цей рудобородий тракторист працював теж у лісництві. Трелював зрізані дерева на санітарних вирубках. Поводився грубувато і відлюдькувато. А все тому, що, нібито, він син якогось надзвичайно жорстокого гицля. Той нещадно нищив бездомних котів і собак у своєму містечку. Не раз брав з собою малого Степана на «операції». Одного дня він став свідком страшної загибелі батька – його безжально розтерзали бездомні собаки.

Але Антон у це не вірив, його більше бентежило те, що Ярмольченко нині, як мовиться, на близькій нозі з директором. Роздуми про те, що ж їх пов‘язувало, не давали спокою Антонові. Цей дивний «зв‘язок», мабуть, і дозволив списати на нещасний випадок задавлену торік Степановим тралом вагітну лосиху. Туману навів тракторист такого... Натомість всю вину на гальма звалив, ніби вони підвели. Антон від тієї «незаперечної істини», як запевняло начальство, почував себе справді ошуканим.

Особливо коли розповідали йому, як на руках у Ярмольченка помер старий Оксентійович. Серце у лісника й справді було недуже. Здавалося усе зрозумілим: «згоріла» людина на робочому місці. Буває так іноді. Проте одна деталь не давала спокою Стріленку – вірної двостволки лісника на місці тієї злощасної події не знайшли. Різне тоді балакали...

– Гаразд, Софіє, візьму я твого малого  до  лісу. Можливо, якесь звірятко знайдемо. Маєш у тому слушність...

Ніжний, зворушливий спогад ураз огорнув душу. Ось так, років двадцять тому, його, підлітка, батько пообіцяв повести до лісу. Не просто на знайомини, а на справжню дорослу роботу – перевірити лісний обхід. Пригадалося, як батько ввечері перед тим давав прості настанови:    

– Ліс над усе любить працьовитих, Антосю. Віддячує їм лагідністю та добром. Тож не ламай даремно дерев, не займай мурашників, пташиних гнізд, поводься обережно з вогнем у лісі...

Батько міг годинами говорити про ліс, його мешканців. А одного дня зовсім несподівано дав у руки хлопцеві рушницю і серйозно сказав:

– Підеш, Антоне, і...  застрелиш  кабана-підранка, десь тут, поблизу він блукає, браконьєри знову навідувалися, здається мені...

– Як це?!. – остовпів Антон. – Я... я ж ніколи не стріляв... у звірів.

– Треба, синку, – відповів на те заспокійливо батько, – це ж не просто вистрелити в кабана задля забаганки. Ти цим самим врятуєш його від страждань. Так, щиро зізнаюсь, інколи нам доводиться це робити...

Антон ніяк не міг оговтатися від тієї несподіваної пропозиції, проте взяв рушницю і пішов до лісу. Вештався там, мабуть, півдня, але застрелити підранка так і не зміг.

– Я так і знав, – скуйовдив рукою чуприну хлопцеві досвідчений єгер, – не ходити тобі в ліс з рушницею...

А потім тихіше, ніби комусь ще, а можливо, щоб і дружина почула, додав:

– Тепер я спокійний, браконьєром йому точно не бути...

Було б йому зараз шістдесят...  Міцним вдався, як дуб. Заплющить, бувало, Антон очі і бачить геть усе: йде батько поважно лісом, раптом нагинається і підбирає пташине гніздо під ліщиною. Воно – порожнє... Все одно прилаштує на гілку. Знав, вочевидь, що навесні вселиться туди співоча душа.

Саме на тій торованій стежині, під ліщиною, і підстерегла його, як і багатьох подібних йому, безжальна і хижа браконьєрська куля.

Хіба не виплакала з того часу очі мати. Спочатку за чоловіком, а потім і за сином, з тривогою чекаючи від нього листів з афганської війни...

Повернувшись з Афганістану з медаллю «За бойові заслуги» на грудях, Антон таки пішов батьковою стежиною. Мати вже й не відмовляла, хоча добре знала, що буде та стежка зовсім нелегкою. Насправді звивистою видалася вона. Ще й надто.

Закинула доля молодого лісника десь аж під Кавказ. Там і одружився. Уподобав карооку Світлану. Правда, грузином у неї був батько, а мама – українкою. Побралися тихенько, без зайвих традиційних пишнот. Час летів, мов у казці. Антон уже й грузинську опанував майже. Селезнем вився біля дружини. З дня на день мав з‘явитися на світ син – продовжувач роду Стріленків-Кіквідзе. Але не так усе сталося, як хотілося. Один-єдиний телефонний дзвінок колеги перевернув усе шкереберть.

 

***

...Пізно ввечері до квартири Стріленків раптом зателефонував Вахтанг Гонгідзе, помічник Антона.

– Гамарджоба, Антон! Збирайся негайно, я вистежив нарешті наш примарний «уазик».

Антону двічі повторювати не треба було. Полювали вони з Вахтангом на той злощасний «уазик» майже рік. Ні влітку, ні взимку спокою від нього не було. Браконьєрствували його власники, як кажуть, безбожно. Заподіють шкоди і зникнуть, наче «летючий голландець». Тільки сліди від коліс... 

Світлана ластівкою впала на груди Антонові: «Не пущу!» Ніби щось відчувала.

– Не бійся, я швидко, –  заспокоїв незвично скупо Антон і зник за дверима.

Була пекельна ніч. Над лісом висіло чорне шмаття хмар. Безперестану періщив настирливий дощ. Промокли, здавалося, аж до кісток. Раптом прямісінько в очі – сліпучий сніп фар. Так, це був він – «летючий голландець». Проте на вимогу зупинитися з кабіни авто пролунав постріл. Вахтанг устиг відскочити. «Уазик» стрімко летів на Стріленка і йому нічого не залишилося, як тільки натиснути на курок рушниці...

У багажнику «уазика» знайшли оленячу тушку, кілька підстрелених бобрів. Той, що був за кермом, директор місцевого виноробного заводу Бахтіяров, одержав легке поранення у плече. Останні, четверо, відбулися, як мовиться, легким переляком. Але всі вони наполягали на тому, що просто заблукали в лісі, а тушки оленя і бобрів знайшли, і що єгер... звихнувся.

Суд усе-таки відбувся. Проте його рішення, на подив усім, було таким же коротким і несподіваним, як і той постріл у пекельно-дощову ніч: «За перевищення службових повноважень...» Відтак довелося Антонові марно відсидіти два роки в тюрмі.

Закарбувався на все життя той судний день ще однією жахливою подією – Світлана, почувши вирок, знепритомніла. Прямісінько із зали суду її доправили в лікарню. Пологи розпочалися передчасно. Дитина, на жаль, народилася мертвою.

Видужавши, Світлана  чи то з нервами не вправилася, чи то не змогла пробачити саме Антонові того дня, зібрала власні речі й повернулася до своїх батьків.

Антон Стріленко, відсидівши свій термін, теж покинув ліс. Перейшов працювати експедитором бази райспоживспілки у сусідньому містечку.

 

***

Тепер Антон Стріленко знову працює в лісі. Правда, живе в чужій хаті. По сусідству з єгерською вдовою і її восьмилітнім бешкетником...

Спати не хотілося. Обережно, щоб не розбудити свою улюблену кицьку Нічку, відкинув ковдру, надів капці і вийшов на вулицю. Сріблястий місяць голубив верхівки сосон, блідим сяйвом укривав подвір’я і коштовним камінням розсипався під ногами. Вихоплював з пітьми  мовчазні дерева, вузеньку стежку в березнячок, де стрункі красуні жагуче вабили прохолодним глянцем білястої кори.

Антон ступив на м’який зелений килим і попрямував до берізок. «Чому тоді саме так сталося?..  –  вп‘ялася думка, навіяна, мабуть, тими берізками. – Невже мало було доказів? Тут, здається, те ж саме відбувається... Треба шукати іншу роботу... А хто ж ліс тоді оберігатиме від негідників?»

Так і зустрів Антон у невеселих роздумах світанок.

– Дядьку Антоне! – почулося десь за  хатою.

«Ти глянь, не проспав, – усміхнувся у вуса Антон. – Буде-таки лад з нього... Треба було раніше ним зайнятися...»

– Привіт, Сергію! Готовий до роботи? –  запитав діловито.

– Готовий. Тільки не розумію, дядьку Антоне, що то за робота у вас? Продовжуєте ходити в ліс без рушниці... Там же браконьєрів повнісінько... 

– Антоне, справді взяв би... Різні люди тиняються лісом, –  забідкалася й Софія, – і Ярмольченко... 

– Що «Ярмольченко»? Здається це все тобі, Софіє... Ні, не  треба, кажу... Зарікся я тоді, після суду, що не братиму ніколи до рук рушниці...

Ранковий ліс зустрів їх дзвінкоголосим щебетом. Йшли повільно, на повні груди вдихаючи цілюще повітря. Зірке око, слух Антона бачили й учували все навколо. Кожна істота, травинка, листочок – наче рідні. Стежка, смарагдові кульки роси. Квартальні стовпчики, дерева і квіти – все наповнювало довкілля дивною музикою. Хотілося заплющити очі і слухати її безперестану.

– Дядьку Антоне, а навіщо це ви дерев руками торкаєтесь? – запитав раптом  Сергій.

– Вітаюсь...

– Як це?..

– А ти не знав, що дерева живі... вони навіть розмовляти вміють.

– Як це?

– Що ти заладив... Щоб це зрозуміти, треба про ліс не тільки щось знати, але й любити його необхідно.

– То ви ж казали, що любити ліс замало...

–  Казав...  Вчись працювати і не задавай  дур...  –  осікся Антон, згадавши, що йому завжди батько казав: «Дурних запитань немає, є, синку, дурні відповіді». – Ось ми з тобою, здається, просто  ходимо  між  деревами, а роботу потрібну все ж таки виконуємо.

– Оце, ходячи?!.

– Зараз і руками попрацюєш, – зупинився Антон і зняв з плечей заплічник. – Бачиш  годівничку за молодими дубками?

– Ну...

– Що «ну»?

– Ну, бачу.

– Не «нукай», а бери ось молоток, цвяхи і залатай дірки в ній. Сіно зовсім не тримається. Жердини там, у траві, лежать. Чи, може, не вмієш молотком орудувати...  ти начебто все більше знаєшся на комп‘ютері й телевізорі...

–  Це вам мама вже наскаржилася... –  образився хлопець.

– Гаразд, Сергію! Це я так, пожартував... давай, працюй, хлопче! А я тим часом гляну, що у нас біля «трапезної» кабанців робиться.

– Замість того, щоб браконьєрів ловити, ми цвяхи б’ємо, – буркнув невдоволено хлопець. – Куди дінеться те сіно, і так поїдять...

Антон, удавши, що нічого не почув, сказав:

– Гаразд, Сергію, пішли зі мною краще до «трапезної». Тільки тихіше поводься, бо все цікаве зникне. А годівничку потім разом відремонтуємо.

– Що «цікаве зникне»?

– Я ж кажу тобі, тихіше! Сам зараз усе побачиш.

Незабаром лісник і хлопець зникли за деревами. Вони швидко добрели до старої мисливської вежі, що стояла на ще доволі міцних соснових палях біля тієї самої «трапезної». Розтрусили довкола картоплю, сіль і зерно та й заховалися на вежі. Сподівалися подивитися на «банкет» ікластих сікачів.

Чекали недовго. Проте на галявину замість очікуваних кабанів вилетів... красень-олень. Справжній велетень. Певно, вожак. Могутні сивуваті струмені гарячого повітря виривалися з широких ніздрів. Жваві, чорні, як вуглини, очі пильно вдивлялися у дерев’яну будочку, де причаїлися спостерігачі. Великі темно-коричневі вуха перебирали тишу. Раптом олень повернув голову до лісу і голосно затрубив.

На галявину неквапно вийшов гурт оленів. Тварини почали збирати зерно, картоплю, злизувати розсипану сіль, рибне борошно. Велет стояв осторонь, наче стеріг свою рідню.

Наступної миті із-за кущів вискочив чорний, зі світло-сірими латками на щетинистих боках, кабан. За ним трюхикало ще з десяток родичів різної масті й величини. Олені й не думали тікати, а тільки збилися тісніше. Лише вожак, гордовито закинувши могутню голову з важкими рогами, стояв посеред галявини.

– Бачиш, Сергію, дивина яка, –  прошепотів лісник.

– Яка... дивина?..

– Тихіше... Неспроста... зазвичай, скажу я тобі, олені взимку скидають роги, а цей, бач, з рогами...

Кабан, агресивно випнувши гострі ікла, посунув на оленя. Той сердито копирснув ногою. З-під неї аж вистрелили грудочки землі. Сильні роги були готові до бою...

Та нападник вперто сунувся на оленя. Але за кілька метрів від страшних рогів він раптом, сердито рохнувши, розвернувся і потрюхикав до своїх. «Ось тобі й сміливець, – подумав Антон. – Можливо... Ах ти мій хитрун, ти нас вирахував!»

Рогатий тим часом підвів голову і глянув на вежу. У його розумних великих очах палахкотів гордовитий вогник переможця. Антон ляснув у долоні. Галявина стала враз порожньою.

Задоволений такою зустріччю, Антон неквапом спустився з вежі.

–  Спускайся, Сергію, теж! – гукнув хлопцеві.

Той, злетівши з вежі, накинувся на Антона:

– Ви бачили!..  Оце так! Шкода, що мами немає з нами... вона ж не повірить!

– Повірить. Що, Сергію, такого в телевізорі не показують?

– Ні.

– Отож і воно.

– Дядьку Антоне, а ви обіцяли розказати мені про те, звідки взялися ці паскудні браконьєри, які безжально вбивають звірів... 

– Гаразд, давай про мисливство. Але не треба плутати мисливство з браконьєрством. Сідай ближче, слухай і не перебивай.

Хлопець зручно вмостився на сходинці вежі, поряд з лісником, що той від несподіванки навіть обняв хлопця за плечі.

– Мільйон років до нашої ери... коли австралопітеки і мамонти...

– Дядьку Антоне, перестаньте! Ви ж обіцяли...

– Що, вже й пожартувати не можна! Справжній мисливець – це... Це тобі не просто ходити з рушницею і переслідувати днями звірину, це треба... словом, з цим треба народитися. Мисливство, можна сказати, найдавніше ремесло, бо наші пращури, саме полюючи, добували собі їжу, одяг, а вже потім, пізніше, це заняття набуло іншого змісту, полювання стало спортивним заняттям,  так би мовити, для розваги. «Що я плету? Треба щось прочитати про це мисливство, соромно геть перед хлопцем», – подумав Антон.

 – Полювання... вірніше, спілкування з природою під час мисливських гонів надихає на творчість... Слухай, Сергію, вам хіба в школі нічого не розказували про мисливство?

Сергій не встигнув відповісти. Антон приклав до його рота долоню. Десь попереду затріщало. Різкий запах диму тривожно залоскотав ніздрі: «Невже пожежа?..»

– Сергію, – стиснув руку хлопця Антон, –  ти зачекай тут хвилинку, а я зараз повернуся...

Лісник, залишивши хлопця за старими соснами, завернув у видолинок і побачив за кущами жасміну, біля чималого вогнища, чоловіка в камуфляжі. Поряд – заплічник, рушниця, порожня пляшка з-під «Оковитої».

– День добрий! – привітався Антон.

Чоловік схопився за рушницю правицею і різко підвівся.

– Добрий...

Антон впізнав Ярмольченка.

– Що це ти, Степане?.. Удень розвів вогнище...

– Відпочиваю, – процідив крізь зуби Ярмольченко. – Холоднувато сьогодні. Вирішив зігрітися...

– «Зігрітися», це добре... А рушниця?.. Не сезон же? – зеленкуваті свердлики вп’ялися в очі рудобородому.

– Я...  завжди з нею. До того ж вона без набоїв, – відповів чоловік, а потім іронічно додав. – А ти он навпаки – до лісу, як на прогулянку, ходиш, голіруч все... А раптом натрапиш на вовка, чим захищатимешся? Руками...

– Не натраплю! – відрізав Антон. – Є посвідка на зброю?..   

– Була десь... – почав виправдовуватися Степан, але побачивши, що Антон іде до заплічника, замовк і зібгався наче пружина.

Стріленко відчув, що Ярмольченко каламутить воду, і навмисно зачепив ногою за ремінець, переступаючи брезентовий заплічник. Той перевернувся і на траву викотилися консерви, коробка з набоями, мисливський ніж, жмуток дроту.

– Ого! Бачу, Степане, екіпіровка чудова... Вибач, дорогенький, але рушницю доведеться віддати, – спокійно витримав жорсткий погляд. – Потім у дільничного забереш. Може, відвикнеш без діла шастати лісом...

– Не багато береш на себе? – процідив крізь зуби Ярмольченко.

Поки він гарячкувато-сердито збирав начиння рюкзака, Антон вибрався на лосину стежку і попрямував до годівниці, де залишив Сергія. Раптом попереду, неподалік невеликого озерця в кущах щось затріщало. Антон насторожився: «Невже Ярмольченко випередив?.. Ні, мабуть, Сергій...»

– Сергію?.. – покликав стиха.

З кущів ніхто не відгукнувся. Тоді Антон розсунув обережно стебла рогозу – серед прим’ятої трави лежало руде лосеня. Воно конвульсивно тремтіло, витягнуті задні ніжки були передавлені сталевим дротом. «Ось воно що...», – майнуло в голові. Хотів повернутися у видолинок, але збагнув: Ярмольченка вже й слід простиг.

 – Не бійся, маленьке, – шепотів, знімаючи дротяну петлю.

А звірятко дивилося на нього мокрими очима і продовжувало тремтіти. Лісник підняв лосеня з купини і поніс його обіруч поперед себе.

 

 

 

***

Сергій зрадів безмежно, побачивши лісника із «знахідкою» на руках, а потім досить серйозно сказав:

 – Ви ж, дядьку Антоне, казали, що з лісу нічого додому не можна брати…

Та Антон, ніби відчував такий поворот подій, заспокоїв хлопця:

– Так, я й зараз це кажу… Підемо лосиху шукати. Знайдемо, повернемо їй малюка... а поки він буде з нами, загине ж без мами, маленький зовсім. Пригадуєш, Сергію, розмову про мисливство?

– Так, – відповів хлопець, – той рудобородий… браконьєр не дав завершити її.

– А звідки ти знаєш, що він браконьєр?

– Відчув... до того ж, я все бачив...

– Не гарно підглядати, хлопче.

– Я й не підглядав зовсім, просто був напоготові, ви ж... без рушниці...

– Цікаво, як же ти мене хотів рятувати?

– Молотком...

– Молодець! Бойовий ти... Так от, сучасний мисливець насамперед має бути людиною, яка любить природу, через себе, ніби м‘ясорубка, пропускає все, що відбувається в ній. «Оце втяв, – зловив себе на думці Антон, – мабуть, треба якось простіше».

– Мисливцю, мабуть, важко відповісти, чому він ним став... я так думаю.  Я знав різних мисливців. Є просто любителі бродити з рушницею за плечем, а є й справжні... це як рибалка. У мисливців є навіть свій заступник – святий Михаїл, день якого ми відзначаємо... здається, двадцять першого листопада. Колись у цей день мисливці йшли до церкви і перед образами Михаїла ставили свічки... А ми з тобою не мисливці, ми – рятівники лосеняти. То ж треба знайти негайно його маму... Згоден?..

– Моя косуля була ще меншою, але ж не загинула, – наполягав Сергій. – Краще заберемо його з собою, і соска з пляшечкою ще залишилися в мене...

– Там буде видно... – відказав  загадково Стріленко. – От чому браконьєрами стають, я теж не знаю. Чи до цього спонукає здирництво за відстрілочні картки, чи дух наживи, чи час такий... Ти як думаєш, Сергію?..

Хлопець стенув плечима, а потім цілком по-дорослому відповів:

– Я думаю, що через поганство, якщо людина... паскудна, то вона й браконьєрствує. Візьміть нашого Ярмольченка... Все у нього, здається, є, і грошей вистачає, казала нам тітка Олена, то все – від його батька... А чим завинили нещасні  звірі перед ними?

– А ти, коли його кішку катував, не поганством займався? Чим вона зави-нила?..

– Ото ви й порівняли...

– А ситуація схожа, Сергію... Вона ж відповісти нічим не могла тобі. Я думаю, з цього все й починається... у майбутніх браконьєрів... Безкарність, здається, й породжує жорстокість. А Ярмольченку ми незабаром дамо відповідь…

–  Я ж вам обіцяв, що більше не буду, – нахнюпився Сергій.

– Добре, не сердься, – поклав руку на плече хлопцеві Антон. – Пішли вже додому, а то мамка твоя вже, напевне, там хвилюється.

– А лосеня?

– Поки що забираємо з собою, бо вечоріє вже.

– Ура! – закричав на весь ліс малий.

 

***

Кілька днів поспіль ходили Сергій з Антоном на те місце, де знайшли лосеня, але лосиху так і не побачили. Антон вже махнув рукою – загине, мовляв, лосеня. А Сергія ніби підмінили. Він забув і про комп‘ютер, і про телевізор. Власноруч обладнав невеличку стайню для лосеняти. Косив траву на підстилку. Поїв коров‘ячим молоком. А воно стало схожим на телятко, тільки цибате. 

Софія не знала, як і дякувати сусіду, – геть хлопець змінився. 

– Таки піде він до тебе в помічники, –  сказала якось жінка Антонові.

– Не дуже радій, Софіє, це пройде. Сучасна молодь не поспішає на зміну нам...  А він ще бавиться. Та й ліс не для кожного...

– Я не розумію тебе, Антоне?

– Потім поговоримо. Сходжу я, Софіє, до Макаровича, розпитаю про Ярмольченка. Щез він десь після нашої зустрічі. І за рушницею не приходив. Щось тут, здається мені, не так...

 

***

Спливали дні. Вже й медовий серпень прийшов. Берези встелили землю дрібною лускою і руденькими метеликами насіння. Рижик – так назвали лосеня – підростав, як на дріжджах. Антон із Сергієм все частіше брали його до лісу.

Звик Рижик до людей швидко. Бувало, вони заховаються, бавлячись, а лосеня постоїть, повертить головою і бреде не в ліс, а додому. Покличе Сергій – повертається. Товстими губами обмацує кишені – цукор шукає.  А вже як любив він, коли розчісували  невеличку клиновидну борідку, – замріяно мружив очі, і наскільки міг, випростував вже досить могутню шию.

А якось пізнім осіннім ранком Рижик сам пішов до лісу і не повернувся. Два дні ходив лісом Антон – марно. Лось мов крізь землю провалився. Не повернувся Рижик і навіть тоді, коли ліс і все довкола щедро засипало пухким снігом. Та й морози видалися нівроку. Аж шибки рипіли в оселях.

Прикро стало Антонові. Може, лось на браконьєрську кулю й справді натрапив. Браконьєрів у лісі останнім часом чимало розвелося. Ярмольченко теж уже довго не показувався серед людей.

Сіро-млява туга обвила Стріленкове серце. Але сумно й незатишно стало зовсім не від того, що працювати в лісі з кожним днем ставало все важче. Щось інше тривожило, не давало спокою. Можливо, очі Сергія, які ніби притухли після зникнення Рижика. Відчував лісник, що хлопця ця подія аж надто вразила.

Тож напередодні Нового року Антон швидко зібрався і пішов на пошуки Рижика. Сподівався сюрприз зробити хлопчині на свято. До пізнього вечера блукав засніженими нетрями, обходив усі галявини і довколишні примерзлі болота. Але невдача й цього разу спіткала лісника – лося ніде не було.

Вже виходячи з лісу, Стріленко побачив мотоцикл з коляскою. Підійшов до мотоцикліста і впізнав у ньому... Ярмольченка.

Запитав, що той везе, чи не потрібна допомога. Нічого не відповівши, тракторист несподівано підступно вдарив Антона по голові важким розсувним ключем. Лісник упав, як підкошений...

Убивця відвіз свою жертву за кілька кілометрів від селища і кинув у печеру, де колись глину видобували. Присипав закривавленого лісника снігом, а потім ретельно замаскував гіллям вхід до печери.

 

***

...Під вечір селище гуділо, як вулик. Софія теж не знаходила собі місця. Принишк і Сергій. Працівники міліції хоча й зафіксували факт зникнення Стріленка, але і знизували плечима, мовляв: «Як крізь землю провалився». Проте ліс усе ж прочесали, навіть з військовими. Та розшуки зниклого лісника нічого не дали. Тим часом справжній злочинець Ярмольченко, як ні в чому не бувало, продовжував працювати. Кілька разів він проїжджав повз ту печеру, де лежав Стріленко, і щоразу пильно вдивлявся: чи нема свіжих слідів довкола, чи не ходив тут хтось? Ні, здається, слідів ніяких, так усе й залишилось.

Можливо, з часом усе б затихло і Антона ніколи б не знайшли, якби не дід Савелій. Ремонтуючи піч у своїй оселі, він згадав, що є печера, де колись якісну глину брали. Так він і натрапив там на людське тіло. Викликав міліцію. Потім приїхали прокурор, слідчий, експерти, які й впізнали в ньому Антона Стріленка.

– Треба негайно зробити розтин тіла, – звернувся до хірурга Фешонка районний прокурор Зарандія, – схоже, що це звичайне вбивство.

– Тіло геть задубіло, –  заперечив лікар. – Знаєте, почекаємо до завтра.

Стріленка поклали в спеціальну кімнату без, здавалося, найменших ознак життя. Але Фешонка тривожили сумніви. Він повернувся до кімнати, де лежав лісник. Лікаря чомусь зацікавили його очі. Він злегка натиснув на нижні повіки. Придивився до зіниць. Вдавив кінчиком скальпеля нігті, котрі миттю зреагували ледь рожевим відтінком. «Невже живий? Без їжі і води майже три дні!..»

– Швидше – шприц, адреналін, фізіологічний розчин! – розпорядився миттю він.

Лікарі, медичні сестри, асистенти заметушилися і повезли тіло лісника до операційної.

Коли вранці прокурор Зарандія і слідчий з‘явились до лікарні, на них чекала «несподіванка»: «мертвий» лісник Антон Стріленко на очах воскресав…

– Як! Невже! Це ж просто чудо! – вигукнули майже в один голос, не приховуючи здивування, прокурор Зарандія і слідчий.

– Так, так,  – говорив розгублено лікар Фешонко.  – Справжня фантастика. Реально людина замерзає за такої ситуації. Але ж факт  – наш  лісник оживає. Надзвичайно рідкісний випадок у медицині, та, знаєте, цілком можливий. Я вам скажу, чому Стріленко залишився живим...

Всі, хто був у кімнаті, принишкли.

– Після удару по голові він був контужений, – продовжив у цілковитій тиші лікар, – а при цьому, знаєте, нервова система іноді виключається, людина поринає у глибокий сон, що нагадує ведмежу сплячку. Так званий анабіоз. Це частіше трапляється за низьких температур. Стріленко був тепло одягнений і щедро присипаний снігом. Це, знаєте, й врятувало його від замерзання. Організм же харчувався за рахунок власного жирового запасу. Правда, треба мати ще страшенне везіння. А цей чоловік, знаєте, народився у сорочці...

Через тиждень Стріленко, на диво всім, зовсім одужав. Його лікування, як і «воскресіння»,  – тримали в секреті. Хоча й сам Антон нічого не міг згадати. Очевидно, травма голови спричинила тимчасову амнезію.

З тих пір, як привезли Стріленка з лікарні, Софія майже не відходила від нього. Перев‘язувала голову щодень, супчики готувала, ліки приносила, а то іноді й так просто сиділа біля нього. 

У селищі вже почали подейкувати про їх, як здавалося, надзвичайно близькі стосунки. Та ні Софія, ні Антон не звертали уваги на ті плітки. Лісник невдовзі зовсім одужав: чи то цілюще лісове повітря, чи Софійчина увага так вплинули. Проте він не переселився до неї, як поговорювали. Все відлежувався в хатині старого лісника Оксентійовича, що стала йому вже рідною.

 

***

...У двері хатини постукали.

– Там відкрито, – гукнув Антон, зав’язуючи рюкзак. – А, це ти, Сергію. Заходь, заходь.

 – Куди це ви зібралися? – здивувався хлопець.

 – Може, Рижика стріну.

 – А я?  Як же я?.. Ми ж його разом виходжували... – збентежено мовив Сергій.

 – Гаразд, збирайся. Тільки маму попередь. Там, у сінях, є зайва пара лиж.

 – Я миттю! – зрадів малий.

Фиркнула злякано кицька Нічка. Війнуло через двері холодом. У грубці сильніше спалахнув вогонь.

 – Що це у вас так смердить?  – запитав Сергій із сіней. Антон на мить замислився. Він уже давно пристосувався палити грубку різним непотребом, що збирав у лісі.

– Про чистоту довкілля забувають уже навіть сільчани, Сергію. Сміття ви-возять у ліс, прямісінько під дерева... Тож воно й смердить...

 –  Ой! А у нас за сараєм повнісінько в мішках різного хламу, – зрадів хлопець. –  Треба мамі сказати.

–  Скажеш... Це добре, що ви з нею не викидаєте сміття в ліс. Ти вже готовий?

– Я завжди готовий, дядьку Антоне!

 

 

 

***

...Невдовзі двоє лижників зникли за засніженими деревами. Сонячно-морозяний день тихенько прийняв їх у зимові хороми лісу. Красуні сосни, припорошені снігом, видавалися казковими персонажами. Мідно-червоні стовбури й смарагдова зелень хвої в оправі сліпучо-білого інею були надзвичайно чіткими на блакитному тлі неба.

– Снігу насипало, як ніколи... – перевів подих Антон. – Не відставай!..

Але хлопець чомусь не відізвався. Натомість, здіймаючи завірюху, з-за дерев вийшов... Степан Ярмольченко на широких саморобних лижах.

– Здоров був, Стріленку! – розтягнув губи в п’яній посмішці. – Бачиш, які стежки вузькі, ніяк не розминемося з тобою.

– Вузькі, – повторив Антон. – Де пропадаєш? За рушницею не приходиш... Чи далеко цього разу зібрався?..

–  А до тебе в гості, – оскалився рудобородий, встромивши рушницю прикладом у сніг.

– Так, бачу, тобі старенька вже не потрібна, нову маєш. Можливо, це Оксентійовича рушничка... Ой, Степане, дивись, впіймаю на гарячому... ще й за ту петлю заплатиш, до якої лосеня втрапило. Пам’ятаєш, після тієї зустрічі, коли рушницю в тебе відібрав?..

– За яку петлю?..  –  удавано здивувався Ярмольченко.

– За ту саму... І за косулю розплатишся...

Ярмольченко сердито сплюнув крізь зуби.

– А ти спробуй, правдолюбець! Спробуй, доведи... Думаю, тобі цього разу так уже не пощастить...

– Що ти маєш на увазі? – прищурив очі Антон.

Йому раптом чітко згадався той засніжений день і мотоцикл. Від напруги аж у голові  загуло.

– А-а-а... Оксентійович тебе швидше розкусив, ніж я...

Рудобородий аж сіпнувся. Його рука потягнулася до рушниці. У погляді майнуло щось недобре. Він запалив цигарку. Смачно затягнувся димом.

– Ти думаєш, Антоне, усе так просто... В Оксентійовича тоді... серце зупи-нилося на моїх очах, зрозумів? Свідки є… а ти... Завжди носа сунеш не туди...

– Ні, доведеться, Степане, пояснювати, звідки в тебе... рушниця Оксентійовича. Розкажеш міліції, як і мене порішити  хотів...  Добре, що  дід Савелій піч ремонтувати надумався...

Стріленко не встиг договорити, Ярмольченко лижею боляче вдарив його в праве коліно. Ліва нога лісника, зісковзнувши з кріплення, пірнула глибоко в сніг. Щоб не впасти, Антон вхопився за кущ  ялівцю. Сніг з гілляччя на мить запорошив очі.

Протерши очі, Стріленко роззирнувся. «Так, правий ти був, хлопче, руш-ничка не завадила б зараз...»

Сухо цвьохнув постріл. Жакан  м’яко увійшов у березу за спиною Антона. З усіх сил він рвонув на себе кущ і стрімголов скотився у долину. «Устигнути б до тих сосонок, а то... –  в голову лізли безглузді думки, – підстрелить, гад, мов зайця. Влучно б‘є».

–  Стріленко-о-о! – почулося вгорі.

– Агов! – навмисно відгукнувся Антон і відскочив за дерево.

Перебита навпіл гілка впала під ноги. «Давай, давай... Доведу до Сірого болота, а там і набої закінчаться. А може, й ні... Тільки б Сергій не натрапив на бандита».

Гілки боляче шмагали по обличчю. Сніг сипав у вічі, за комір. Шалено калатало серце. Горіло вогнем коліно.

Враз посвітлішало. Антон навіть не помітив, як вискочив на галявину. Зупинився. Перевів подих. «Гукати Сергія, мабуть, не варто». Попереду затріщали кущі. Причаївся. «Може, то Сергій?..»

З-за кущів вийшов лось. Широкі темно-коричневі вуха перебирали тишу.

– Рижик, – закляк на місці Антон.

Сохатий здригнувся. Повернув у його бік голову.

– Рижик, Рижик, іди до мене! – покликав впевненіше.

Лось завмер. Глибоко втягнув морозяне повітря, а потім, високо піднімаючи передні ноги, кинувся до лісника. Раптом, мов грім, зовсім поряд пролунав постріл. Рижик, сіпнувши рогатою головою, незграбно і важко повалився у сніг.

– Що, знайшов свою тварюку рогату? – вишкірив криві жовті зуби браконьєр. – А тепер разом покладу вас тут, паскудо! Вже точно не виберешся...

Стріленко цієї миті не думав про небезпеку. Страшний у своїй люті, кремезний, мов дуб, стиснув кулаки і рушив на Ярмольченка.

Знову пролунало таке знайоме – «цвьох». Та це вже не зупиняло Антона.  Рудобородий нервово перезаряджав рушницю. В нього не виходило. Напевне, перекосився затвор. Тоді він розмахнувся і швиргонув рушницю в Антона. Потім різко нагнувся. В руці хижо блиснуло широке лезо саморобного мисливського ножа.

– Дядьку Антоне, де ви?!. – почулося позаду.

– Не  йди сюди, Сергію! – закричав щосили Стріленко.

Ярмольченко, скориставшись невеликою заминкою, рвонув уперед. Антон відсахнувся і повалився спиною на сніг. Лижа стала сторчма. Проте він устиг виставити її вперед і вдарив нею браконьєра. Той, зойкнувши, відлетів і розпластався горілиць.

Не зміг підвестися й Антон. Лівий бік горів вогнем. Перед очима попливли кольорові кола. «Мабуть, устиг, гад, штрикнути ножем». Свідомість залишала мозок.   

– Сергій, не підходь сюди... Мерщій тікай... Додому біжи... – шепотів пересохлими губами важко поранений лісник.

– Дядьку Антоне! – пролунало вже зовсім близько.

Та Сергієві слова потонули в брудній лайці.

Ярмольченко теж силкувався підвестися. Тієї ж миті велика тінь шугонула повз майже непритомного лісника. Наступної миті лісом прокотився несамовитий крик. Та Стріленко вже теж нічого не чув. Свідомість остаточно залишила його стомлений мозок, і знівечене тіло заклякло в снігу.

 

***

...Сергій розтирав Антону скроні снігом, розпачливо примовляючи:

– Рижик знайшовся, дядьку Антоне! Рижик знайшовся...

Стріленко розплющив знесилені повіки. Підвів голову і притулив її до холодного стовбура берізки. Зачерпнув снігу в пригорщу і розтер ним обличчя.   Йому було зовсім кепсько: з рани вже майже не йшла кров.

– Усе гаразд, Сергійку, – заспокоїв зляканого хлопця та, глянувши на галявину, жахнувся. Вона була червоною від крові. В незвичній позі лежав Рижик. Під ним – Ярмольченко. Широкі лопати рогів сохатого міцно пришпилили його до мерзлої землі. Лось був ще живий – конвульсивно здригалася товста жилка на могутній шиї. Великі, повні сліз очі дивилися на Антона. Він не витримав, відвернувся.

– Сергію!.. Подай мені рушницю Ярмольченка... Там вона, десь за деревами... А сам біжи на хутір. Санки не забудь взяти... Тільки багато там не розказуй...

Коли хлопець сховався за деревами, Антон звів курок:

– Так треба, Рижику! Зрозумій, і вибач...

Сухо цвьохнув постріл. Жилка на шиї лося перестала пульсувати. Лісник, ніби бридку змію, відкинув рушницю подалі від себе і впав обличчям у сніг.

 

 

***

...Антон Стріленко розплющив очі. Біля вбитого Рижика непорушно стояла граціозна лосиха, а неподалік – ще кілька рогатих красенів. Десь за деревами загавкав пес. Почулися стривожені голоси...

 

 

ОСТАННІЙ БІЙ ЗНАЙДЕНЦЯ

Поволі згасав серпневий недільний день. Непомітно й тихо звечоріло. Спека проте й не думала спадати. Усе довкола здавалося наче з воску. Небо, дерева, трава, і навіть старенька шлакова хата край села, ніби втонули у сутінковому мливі...

Колишній газоелектрозварник Борис, який нещодавно оселився з дружиною і донькою у дерев‘яній колгоспній хаті, сидів на її ганку і розмовляв з молодою кавказькою вівчаркою Альфою. У голові роїлося немало різних думок. Позаяк він, як міг, відганяв їх. Собака безтурботно витягнулася біля добротної буди, звісивши рожевого язика на могутню лапу. Ліве вухо було підведене. Здава-лося, що вона ніби й справді слухала чоловіка.

– Був там, у тому житті, Альфо, такий собі Жук, на тебе майже геть схожий... загубився десь під час нашого переселення... Відстав бідолага... не дали його взяти з собою в автобус. Шукав я його, шукав, але ж... Такий смуток мене огортає, не кажи... Чого ж ти мовчиш, Альфо? Душно сьогодні, так? Може, водичкою тебе скропити? – підвівся з дерев‘яного порога чоловік.

Вівчарка й не ворухнулася. Споночіла духота їй особливо дошкуляла, адже хутро у неї було надзвичайно розкішним і доглянутим.

Раптом Альфа насторожилася, звівши й праве вухо. Борис перехопив той погляд і... почув за хвірткою голос. Знайомий:

– Доброго вечора, Івановичу! Чую, розмовляєш з кимось, тож і я вирішив зайти.

– А-а це ти, Петре! З Альфою я тут... Молодчина вона. Тебе ще на дорозі вчула. Дякую тобі за такий гарний подарунок.

Скрипнула хвіртка і до двору зайшов колгоспний бригадир Петро Сивенький. Вівчарка втягнула повітря, переконавшись, що то свої, крутнула хвостом, ніби вітаючись, і знову поклала обважнілу голову на м’язисті лапи.

– Привіт, Альфо! – гукнув собаці Петро. – Буде ще спекотніше, бачу...  язик твій, розумниця, кращий за будь-який прогноз...

– Ні, досить! Більше вже нікуди, – заперечив, глянувши вгору, Борис. – Все вигорить до біса...

– Не турбуйся, Борисе, – заспокоїв його Петро, – он наш агроном зовсім не бідкається, каже, що все буде гаразд. Дощі у травні пройшли, з початку літа теж дощило... Ще кілька тижнів попече, а там – знову зальє.

– Заспокоїв... У нас завжди так: що не згорить, то вимокне. Думаю, після чорнобильського «салюту» в природі щось зіпсувалося... Але ти не мудруй, Петре, кажи прямо, чого зайшов…

– Ти вже як і твоя собака, нюхом відчуваєш.  Я й  справді за ділом, – підсів до Бориса на ганок бригадир. – До колгоспної ферми якийсь пройдисвіт внадився... Ти, Борисе, посторожував би трохи. З Альфою... А там, дивись, і нашого сторожа  Степана з лікарні випишуть...

– Коли збиратися? – зміряв поблажливим поглядом Борис колгоспного бригадира.

– А що тобі збиратися, зараз і підемо...

– Вмієш ти... знайти підхід... – усміхнувся Борис і обернувся до буди. – То що, Альфо, посторожуємо?

Вівчарка враз втягнула язик, підвелася і махнула кілька разів хвостом вище спини.

– Бачиш, підтверджує, що... вона – найкращий сторож на все село, – кивнув бригадирові Борис.  – Кажеш, Петре, дощі підуть... Ти мені краще повідай, як це в чорнобильську зону якісь там... сталкери... екскурсії водять. І ні спеки,  ні дощів не страхаються. І не за наші, а за доляри іноземців обслуговують...

Колгоспний бригадир ніби докірливо глянув на Бориса, відштовхнув щось уявне ногою у пожухлій траві:

 – Ніяк не заспокоїшся... Вже пора й забути... Вибач  мені, але твій Жук уже давно... того… околів у тій зоні...

Борис нічого не відповів на те, тільки махнув рукою.

– От... знову задумався, як собака на човні,  – пошарпав легенько за вуха Альфу бригадир.

– Ні, ні, все гаразд, Петре, не переймайся. Це я так… зараз тільки води прохолодної в термос наберу й підемо.

 

2

Борис не вірив нікому й нічому, коли говорили про його Жука. Серце настійливо підказувало: «Шукай, не слухай нікого». Отож не раз уже він блукав зоною, як ті сталкери. Бачив на власні очі рудий пожухлий ліс, здичавілих корів і коней. Знав про неймовірні «періоди напіврозпаду», котрі тривають і тридцять, і... тисячу років. Чув, як тривожно стрекоче лічильник радіації, коли наближався до околиць залишеного людьми міста. Там справді панує мертво-воскова тиша. Стоять, ніби ще зелені, але вже неживі, дерева, скрізь валяються кинуті речі, дитячі іграшки, двері в квартирах навстіж, вікна потрощені. Тільки настирно дереться до вух стрекотання дозиметра. Загрозливо-тривожне...

Слухав Борис розповіді і знаючих людей, які стверджували те, що оболонка багатотонного саркофага над скаліченим атомним реактором може будь-коли завалитися. І тоді все гамузом піде під землю, не витримавши ваги й розрухи.

А ще він просто дивувався величезним сомам і щукам, що кишіли в ставку, який називали охолоджувачем реактора. Але ніяк не міг звикнути до своєрідного страшного музею просто неба: квартир, побутових речей, іржавих телефонних будок, розкішних колись стадіона і морського вокзала.

Багато розмовляв чоловік із  самоселами, які вже через рік-два після аварії повернулися в покинуті оселі, не побоюючись одержати «дозу». Знався й з такими, хто, не лякаючись лекцій вчених «про маленький реактор,  що може будь-коли пробудитися у схильному до радіації організмі», відважно долали колючий дріт зони й через місяць після евакуації верталися до рідної домівки.

З одним із таких – дідом Толею (так він себе попросив називати під час знайомства) – і здружився Борис, як кажуть, на все життя. Завозив йому іноді хліб, молоко, газети, а бувало, й пляшку «Житомирської». Ось тоді дід Толя, «причастившись», сідав на поріг своєї «відродженої колиски життя», як він говорив, і заводив монолог самосела. А йому було що розповісти...

Колись дід Толя жив  в одному з містечок Вінниччини. Мав сім‘ю. Працював у тамтешньому радгоспі, затим на заводі. Тепер – звичайний собі літній одинак, яких немало. Та була в нього особливість: володів він незвичною енергетикою. Але чи не зовсім вмів керувати нею, чи то вдача така, –  іноді, сам того не бажаючи, насилав на людей порчу. Бувало, йде шляхом людина, гляне їй услід Толя – враз падає ниць та людина, корчиться. Ні, чоловік потому «відробляв» свої чари, але ж поголос залишався...

З часом сусіди «просікли» ту «неземну спроможність» і просто по-мужицьки натовкли йому носа та нам‘яли ребра. Та так, що довелося майже місяць валятися на лікарняному ліжку. Одужавши, Анатолій Петрук перестав взагалі показуватися людям на очі…

А тепер дід Толя дивував зонівських «аборигенів». Піде іноді пізно ввечері за село, де стоїть зруділий гай. Там обніме одну з берізок і стовбичить отак кілька хвилин. Через день-два дерево те поволі геть всихало. Ось така у людини біда...

– …а після вибуху на атомній зі мною ще гірше стало, – крекнув дід. – Ні, ти не думай, що я шаман якийсь, лікую я людей... Бувало, прикладу руку до рани, а вона вже наступного дня затягується, прістріт знімаю... Мабуть, треба було докторам показатися... Проте не встигнув, привезли нам переселенців. Трави їм збирав, розраював їх біди, а потім, наслухавшись усього того, віддав їм свою хату та й подався сюди, до батькової оселі, подалі від людських очей, спокутувати свої гріхи...

– Я тобі, Борисе, розкажу легенду, – примружує очі самосел, ніби вгадуючи, що його монолог мають перебити запитанням, – яку мій дід розповів. У ній ідеться про гномів, яких люди вигнали з насиджених місць. Довго маленькі обездолені чоловічки блукали, шукаючи нове житло. Ніхто не допомагав бідолагам. Тільки кущик чорниць дав притулок під своїми гілочками. На знак подяки ті гномики розсадили чорниці скрізь. Ось тепер вони й дарують людям свої цілющі ягоди... Я теж ними лікуюсь. І з гномами бачусь... Ох вони й жаліються на жадібність людську... Грибів тут, ягід різних, не повіриш… граблями збирають і везуть до столиці «вітамінізувати» люд столичний. А я що?.. Сварився і ганяв нахаб, але ж за всіма не встигнеш... Такі в нас люди… Мало не прибили… А куди було дітися? Ні дружини, ні дітей...

Дід Толя на мить замовкає, дивиться уважно на Бориса, а потім – кудись вдалечінь, через шибку замурзаного віконця, і продовжує стиха свій монолог з тією ж інтонацією:

– Не віриш... Люди й справді дивні. Не вміють іноді цінувати те, що мають. Витрачають і здоров‘я, і гроші, і час... на дрібниці. Прагнуть чогось незрозумілого. Здається, живуть нормально, а придивишся – якісь суцільні перегони. У друга  – нова квартира, у сусіда – дача, автомобіль, у дітей – той... як його… комп...п...нютер. У подруги дружини – закордонна пральна супермашина, у колеги по роботі – страшенно дорога… забув, як її обзивають... збоку на ремінці носять...

–  Мобілка, – підказує Борис.

– Так, так... Не життя, а справжній марафон. Автомобілі, квартири, меблі, мобілки... І дехто завжди попереду. Непримітне, без клепки в голові. Народився, кажуть... та не в сорочці справа, скажу тобі... І не везіння то зовсім....

– Бізнес, – якось байдуже вставляє Борис.

– Е-е ні, який там бізнес! Помиляєшся, чоловіче. Заздрість, заздрість чорна і байдужість... А ще треба просто вміти красти. Спочатку потроху, бо є ще сором, а потім і він зникає кудись, і все більше хочеться взяти... І зовсім не думається, бо не в  те місце мізки перебігли. Засиділи їх геть у своїх офісах...

Так і «союз наш нерушимый» розвалили. Я добре знаю, що винити тепер можна кого завгодно. Згадай ту знамениту слов’янську «трійцю», що розтринькала Союз Радянських... за чаркою «Зубрівки», і наших славних комуністів, які патякали про розвинутий соціалізм, а самі розікрали все до останньої копійчини. Тепер і нашу неньку-Україну оббирають. Ось і маємо те, що маємо... Живемо, здається, в демократичній державі, але... одні жирують, а другі ледве вилузуються зі шкіри, щоб звести кінці з кінцями, інші ж манни небесної чекають. Ото – найстрашніший люд... 

– Чому? –  запитує похапцем Борис.

– Бо байдужий, – відповів без зайвої філософії дід Толя і продовжив. – Раніше не так було, чоловіче... Хоча й крутилися, дай Боже. Але грошенят вистачало на все. Візьми мене, наприклад, –  «Москвича» навіть прикупити зумів. Потім...  клятий атом бабахнув...  Скільки людських доль скалічила ця станція… імені вождя...  світового пролетаріату, сказився б він. Хіба не так, Борисе? – перервав монолог самосел і відразу ж відповів. – Знаю, що так, знаю, що нічого вже не повернути, але сприйняти не можу, повір. Чого мовчиш?.. Чекаєш, аби щось про твого Жука розказав... Гаразд... собак, скажу тобі, тут вештається море, але їм така честь, як Сірку на базарі. Я теж скучаю за своєю Муською, але змушений був залишити кицю переселенцям, не брати ж її сюди на погибель...

– З Муською зрозуміло, а діти ваші де, навідуються, чи хоча  пишуть?..

– Дорослі вже. Сам не знаю, де вони. Порозбігалися хто куди... а листоноші сюди не доходять... – дід Толя примовк.

– І що ж тепер?

– Нічого... доживатиму тут… Все минулося, дорогенький. Жили, сварилися, мудрували щось... Гайнули з насидженого місця. Набридло, казала моя жінка Галька, в кизяках ритися... І зовсім непомітно ми теж впряглися в ті «перегони», про які я вже згадував. Спромоглися навіть купити однокімнатну квартиру в місті... Але ж… довкола чужі люди, роботи нема. Галька грошей требує... Подався на завод. Та працював там недовго – закрили. Потім прих...ватизували, замість зарплатні пороздавали папірці на руки. Сказали, що ми тепер всі акціонери – господарі заводу. Проте знайшлися шустріші «господарі», поскуповували  за безцінь у нас прих-х-ватизаційні папірці, повиганяли тих, хто старіший, і пішло-поїхало: суди, мітинги, торгівля акціями... Аж моя половина «загорілася», дерла, як навіжена, горло на тих зібраннях. З транспарантами і я ходив на пару з нею. Уявляєш, нормальні, здається, люди… під дощем горлопанять різні дурниці... Віддав я той папірець проходімцам за копійки. Правда, знайшлися і тут спритники. При грошах і в пошані. Керують там і зараз, розпродавши все залізяччя із заводу... Микався я скрізь, і на біржі копійки одержував, і на базарі оселедцями торгував. Все заспокоював і себе, і Гальку свою...  Спочатку не витримали син з невісткою. В Москву перебралися. Там – жінчина рідня. А через рік благовірна моя до матусі своєї у Крим махнула...

Дід Толя раптом замовк, а потім витер долонею спітніле чоло. Відкрив пляшку «Житомирської», плюхнув у кухоль горілки і залпом випив, скривившись, ніби ковтнув кисличку.

– А я, бачиш, повернувся до батькової оселі, в своє село... Може, й ти вип’єш, Борисе, кажуть, вона, клята,  радіацію виводить?..

– Ні, мені ще шукати Жука, а ви б теж не захоплювалися, то – червоне вино від радіації, а не горілка. Мабуть, поїду вже, діду. Пора... Хотів ще запитати... а як же ваш дар? Власне, цікавить, коли це ви їм заволоділи?

– Та, – махнув рукою дід Толя, то – особлива історія. Ця оказія трапилася під час зливи, блискавка мене вдарила... Дуб  згорів, а я, бач, ест...раксенсом став... майбутнє передбачаю. Та... то – старечі забавки, Борю. Не журись, знайдеться твій собака, серцем відчуваю, – підвівся дід Толя. – Ходімо, проведу, а то, чого доброго, заблукаєш у цих бур’янах мутованих.

Наступної миті самосел раптом ляснув себе по чолу:

– От… мізки й справді пропив уже!.. Мало не забув... Ти до «екскурсоводів» підійди. Тут у нас неподалік таке собі «турбюро» діє. Особливо для заграничних  стараються. А вони, кляті капіталісти, мов мухи на мед злітаються, їдуть і їдуть. Викидають шалені гроші... За них і тягають буржуїв всюди столичні «бізснесмени». Рудий ліс показують, обеліск пожежникам, могильники, станцію, мертве місто, гостюють у самоселів. Заїжджали й до мене. Французи... Я навіть їхнього сиру скуштував. Вином своїм пригощали... А ще є тут  «бригада», яка відловлює мутантів: хворих котів, собак… То підійди до них, але стережися, не певні вони…

Наслухавшись діда Толю, Борис повертався додому невеселий, але з черговою надією. Розповідь самосела була ще однією реальною ниточкою, що повинна була привести до Жука. Борис це просто відчував. Але він ще не знав, що його Жука, заледве живого кавказця, знайшли біля їхньої покинутої оселі саме ті «бригадівці», про яких і згадував самосел дід Толя.

 

3

Собаче життя, як людське. Одні живуть у розкоші, інші – ближче до кухні, всіляко догоджаючи хазяїну, окремі силою добувають собі шмат м’яса, а дехто... стає «бійцем».

Не здогадувався Жук, лежачи під старою грушею, біля залишеної його господарями оселі, що беззоряної чорнобильської ночі потрапить у розряд собачих гладіаторів, так чи інакше одержавши ще один шанс на життя. Не знав нещасний собака, що на любові людей до тварин теж робляться гроші. Ще б пак! Спеціальні корми, ошийники від бліх, штучні кістки, реєстрація в клубах, послуги перукарів і навіть джакузі. А новоспечені бізнесмени навчилися робити  гроші ще й на смерті тварин. Страшний молох наживи виявився лютішим від чорнобильського монстра. Він безжально засмоктує в багнюку буття, роздирає навпіл людські душі, і не тільки…

Знесиленому довгими поневіряннями чорнобильською зоною Жуку згодилася б навіть штучна кісточка. Але про це йому зовсім не хотілося думати. Хоча, блукаючи, він уже навчився міркувати, бути обережним і спритним. Відтак його змучене тіло аж ніяк не полишала, хоча й квола, собача душа.

…Десь далеко почулося виття вовчиці. Нестерпно-протяжне. Жук звів догори голову, роззирнувся довкіл – рятівного промінчика ніде не було. Намацав лапою щось під своїм знесиленим торсом. То було задубіле кошеня. Підгорнув його до себе, але втямив, що воно мертве, і затрусився, як мокре щеня. Ослаблими щелепами спробував розкусити скам’янілий шматочок хліба, що лежав неподалік. Не вдалося. Натомість, вивалявши мимоволі його в калюжі, знову заходився розгризати. В собачому шлунку забурчало. Здалося, на всю зону...

 

4

Бувалий темно-синій «беемве» вперто, ніби фантастичний батискаф, протискувався через густу мряку, вихоплюючи з пітьми шматки реалій зловісної чорнобильської зони. В затхло-прокуреному череві пошарпаної іномарки напіврозляглися два шукачі так званих собачих гладіаторів. В хирлявого пасажира на колінах лежав обріз.

– Я жє тєбє казав, Фіксо, шо здєсь нічєго нє найдьом, – сердився коротко підстрижений коренастий водій.

– Нє гані, Лєший, – заспокоїв його худорлявий із золотою фіксою, виплюнувши через вікно недопалок.

Раптом тусклі фари «батискафа» вихопили з темряви стару напіввсохлу грушу, а під нею – змучене тіло кавказця Жука.

–  Стой, стой! – закричав Фікса, блиснувши золотим зубом. – Лєвєє возьмі, под дєрєвом, відіш, наш клієнт валяєтся!

Наступної миті він майже на ходу вискочив з машини, прихопивши обріз. Підбіг до похиленої груші. Копнув обрізаним дулом собаку. Прислухався. Почулося слабке хрипіння.

– Хана єму, Лєший! Єлє шевелітся! На ньом дажє куска нє заработаєм! 

– Тяні сюда, на мило пайдьот, – невдоволено примружив пошкоджене кастетом око Лєший.

Коренастий так звик до свого худорлявого напарника, що іноді навіть ботав його зеківською мовою. Колишньому мічману з незакінченою філологічною освітою подобалися блатні словечка Фікси, котрі незвично різали слух, додавали, як здавалося, впевненості. Та й любив він розмовляти, як сам казав, суржиком.

 

5

Так вмираючий Жук і потрапив до «беемве» чорнобильсько-зонівських сталкерів, які вже добре знали смак «радіаційної» грошви. Нові ринкові потуги реальності вимагали, звісно, й нових підходів. Хто запчастини з кинутих автомобілів продавав, хто залишене поспіхом хатнє начиння, а хто викраденими іконами приторговував. А такі ділки, скажімо, як Льоша Корпусов з Балаклави, він же –  Лєший, і Семен Гапченко з Харкова, він же – Фікса, займалися забутими в чорнобильській зоні тваринами. Найбільш прибутковими для них були «собачі торги». Про них підприємливий Корпусов казав, «вербуючи» колишнього скокаря:

– Ріска нікакова. А «зєлєнь»  сама пливьот в кармани. Всьо очень просто: находіш дохадягу среді чєрнобильських джунглєй, откармліваєш і єдєш в Житомир. Там находіш нужних людєй в нужном падвальчике, дє кіно...лох-х Нікалай за «зєльоний» чєтвєртной малюєт на кампютєрє і пакуєт в ламінат прістойний паспорт. Сабачій, замєть... Вот і наш дохадяга ужє нарасхват. Кому для іміджа, кому – охрана, а кому для «зєлєні»... Фартовиє сєйчас собачі бої. Прикинь, мєж собой гризутся пітбуль і ротвєлєр... На всє бока лєтіт крававая слюнь, шєрсть. А кругом – ставкі, ставкі...  За мєсяц «мєріна» в гараж поставіть можна.

Льоша Корпусов був надзвичайно переконливим. Його «науку» хирлявий Семен Гапченко вивчив сходу. Розумів, як мовиться, з півслова. Тож і став його тінню, виконуючи будь-які завдання. Так вони і взялися відловлювати зонівських псів. Спочатку просто варили мило з них, але пізніше «загорілися» іншим «бізнесом» – вибирали породистих собак, підгодовували їх і відправляли до столиці на грошовиті собачі бої. Потрапляли до їх рук і справжні бійцівські собаки.

Проте останнім часом їх ставало все менше. На ринку вони дорожчали з кожним днем, а зона брала своє, залишаючи все  менше здатних для боїв здичавілих псів. Зростали й витрати «корпусовської фірми».  Ось саме в цей кризовий період і потрапив до їх рук нещасний Жук.

...Кілька днів знайдений собака пив лише воду, розбавлену пеніциліном. Корпусов дбайливо повистригав йому куделі на впалих боках, позаліплював «Рятівником» рани, порозвішував довкола собаки «липучок», щоб не надокучали мухи. Ретельно виконував усі настанови «підмазаного» ветеринара.

– Смотрю на етого урода і думаю, можєт, у тєбя, корєш, криша поєхала... Чєво ти валандаєшся с нім, он жє мутант! – сказав якось уїдливо Гапченко.

Корпусов, почесавши неголену мармизу, відповів напарнику:

– Правду ботаєш, фраєрок. Мутантом будєм звать. Кормі собачку, как на сало. Работай, блатной. Відіш, матьорий волчара.

– Понял, нє дурной... Гладіатара сдєлаєм с нєго.

– Баран ти, Фікса, самі фарт спробуєм. Надоєло зону топтать. Поєдєм в Кієв под Московскій мост… 

Льоша Корпусов останнім часом часто навідувався на Московський міст, вірніше – під міст. Там годинами спостерігав за приготуваннями накачаних і коротко підстрижених молодиків, які з’їжджалися сюди на розкішних іномарках, висаджували з машин здоровенних собак, іноді й справді потворних. Таких, що в зоні не доводилося зустрічати. То були «професійні» бійцівські тварини, привезені з-за кордону. Навчені миттєво перекушувати не тільки собаче горло, а навіть людську руку...

Корпусов теж не проти був мати подібного «бійця», але на нього не вистачало грошей, тож доля дала йому тільки чорнобильського Жука. Відтак люмпенізований мічман задоволено сприймав швидке одужання собаки, спостерігаючи, як той з кожним днем важчає, набирає сил, обростаючи  новою шерстю. 

 

6

Жукові нове життя ніби й подобалося. Не треба було бродити лісом, вишукуючи пташині яйця чи ловити бридких мишей. Йому щодня давали добрячий шмат м’яса. Він навіть дещо погладшав. Лапи знову стали міцними й м’язистими. На вухах, загривку, спині потроху відростала шерсть. Проте собака відчував себе ще не зовсім нормально, завмирав, коли до нього підходив чоловік з пошкодженим оком і грубо шарпав за загривок, примовляючи:

–  У-у-у, мутант... скоро в бой...

Не подобався Жукові не тільки смердючий незрозумілий запах нового господаря – він просто раніше ніколи не чув, як пахне людина після алкогольного перебору, – дошкуляли й виснажливі забіги та бридкі щоденні холодні купання, а  гірше того – несподівані запливи. Лєший брав його в човен, відпливав подалі від берега і нагло скидав у воду. Жук щодуху молотив під собою лапами. У ніс, пащу, до вух дерлася вода. Ці купання були досить неприємними. Проте Жук допливав до човна і спритно видирався на борт. Тоді його знову безжально зіштовхували у воду.

Крім того, новий господар змушував без потреби гарчати на котів, чужих собак. Коли Жук не хотів цього робити, той знімав важкий черевик і боляче бив ним по голові. Жук ставав агресивним, хоча й намагався опиратися. Тоді чоловік з пошкодженим оком кілька днів не приносив до буди м’ясо і не давав пити. Та найбільше роздратувався Жук, побачивши якось вже немолодого бульдога. Його охопило двояке почуття: відрази і  щось знайоме, рідне й далеке. Жук аж завив. Протяжно і безпомічно.

– Ану цить! – грізно промовив примружений. –  Фас, говорю!

– Вот баран тупой, – дико заіржав фіксатий. – Я тєбє говоріл, нічєго нє вийдєт с урода. – Кліф, взять мутанта!

Бульдог грізно загарчав, настовбурчивши загривок, розставив широко свої короткі могутні лапи, готуючись до бійки. Проте Жук дивився на нього спокійно, без боязні. Супротивник нагадував йому сусідського бульдога з простим іменем Сірко. Згадалася йому і німецька вівчарка Чорна. Він не раз вступав у бійку з «односельцями» за неї. Жук аж очі примружив від задоволення, згадавши про неї. Тож йому зовсім не хотілося воювати з цим уже доволі старим і мирним бульдогом. Жук несподівано влігся до нього задом, заховавши свій писок до буди.

– Ах ти ж придурок плєшивий! – визвірився Корпусов. – Фікса, тяні волину, я єго сам счас замочу…

– По тіхой водє пашлі наші бабкі, – промимрив Гапченко.

Корпусов нервово схопився з місця, витягнув за повідець Жука з буди і миттєво перекинув його через гілляку старої яблуні, що доростала поблизу. Жук спробував вирватися, але шию різко стисло. У ніс вдерся запах смердючих рук, перегару, з очей сипонули сліпучі іскри. У вухах задзвеніло. Наступної миті його поглинула імлиста темрява...

– Харе, Лєшій! – закричав злякано Гапченко. – Бєрі на оттяжку! Ето жє наши бабки!

Корпусов поволі відпустив повідець. Тріснула гілляка і напівживий собака важко гепнувся на землю.

– Заскакуй в машину і дуй за доктором, я нє в сєбє...

–  Чаво… плохо, братела? – отетерів Гапченко.

– Е-е-е! Нє мнє, а єму... Зєльоних нє жалєй ескулапу, послє боя отоб‘йом...

 

7

Борис Іванович, відсторожувавши, попросив у бригадира Петра кілька відгулів, щоб знову податися в зону. Користуючись нагодою, завернув на свою садибу. Вона нагадувала дивну маленьку і безлюдну планету. Зарослу вщерть бур’янами, приземкувату й скособочену хатину майже не було видно. Постояв трохи на подвір’ї, поклав під язик пігулку валідолу та й пішов вглиб зони. Через кілька годин він усе-таки знайшов «чорнобильських блукачів», які саме водили за собою рудими лісами чергову групу заморських екстрім-туристів. Довго розпитував у тих бізнес-крутеликів про свого Жука, описуючи його прикмети.

– Їх у зоні, мужик, тьма, – засміявся один з них, довгов’язий, здалося, одноліток, –  а який твій, не написано… Дохлих багато… Ти б «кінологів» знайшов. Вони тут давно промишляють, знають лігвища всіх мутантів.

– Яких мутантів? – запитав здивовано Борис.

– Таких, як ти... Думаєш, твій собацюра ще нормальний? Він уже давно мутантом став... –  єхидно хіхікнув довгов‘язий.

– Хоча могли й відгодувати... для боїв. Або на мило пустили... Зона тут, дядьку... – прогугнявив другий, лисий здоровань.

– А ви... теж мутанти...

Здоровань агресивно рвонувся з місця. Його за рукав камуфляжу зупинив довгов’язий. І підійшовши до Бориса, поплескав його по плечу:

– Нє хамі, мужик! Іді вперьод... Шукай фірмачів. Ми тут інимі дєламі заняти.

А потім ніби комусь додав:

– Тиняються тут,  дубарі різні...

Борис зрозумів, що від цієї компанії нічого не довідається, зневажливо скинув зі свого плеча руку «чорнобильського блукача» і пішов, не прощаючись.

– Альо, мужик! – гукнув навздогін довгов’язий. – Розпитай самоселів. Вони іноді допомагають… за бабло чи харчі.

Почувши це, Борис знову подався до вже знайомого діда Толі. Проте той нічого нового не сказав. Але коли вони розпили під вечір пляшку «Житомирської», дід Толя несподівано згадав про бабу Нюсю, яка жила десь у зонівських гущавинах.

– Подейкують, що вона сама не раз продавала тим варварам бродячих собак, збігаються чомусь вони до неї, – проказав знехотя самосел, а потім додав: – Добре, добре… піду я з тобою, щоб, бува, в якусь халепу не вскочив.

Затим вони довго бродили рудим лісом між покинутих осель. І нарешті під вечір набрели на хатину, вкриту зіпрілою соломою, де й здибали стару, як світ, підсліпкувату і горбату бабу Нюсю. Здавалося, сто років їй. Та ходила вона ще доволі спритно, але спираючись на такий же старезний дерев‘яний костур.

– Доброго дня, бабцю! – привіталися чоловіки.

Замість відповіді на вітання баба Нюся пробубніла під носа:

– Нема чого людям робити…

Позаяк спочатку з нею заговорив дід Толя. Потім Борис розповів про свою біду. Але старій мов заціпило. Та коли чоловік витягнув з рюкзака шматок присоленого сала, хлібину й пластикову пляшку з молоком, баба пом’якшала:

– З цього б і починали... Сама я тут, бачте, нема навіть кому хліба принести, і мука вийшла... – зробила паузу, але, не дочекавшись відповіді, продовжила: – Та були якісь зайди. Їли, пили... Напівмертвого вовка... чи собаку з собою тягали... Один з підбитим оком, а другий... Тюрма за ним плаче... Дохлятину, казали, зби-рають, щоб не гнила в лісі, нібито від того менше радіації буде... Казали, в могильник звозять… але той собака, здається, живий...

– Постривайте, бабусю, – зупинив її Борис, – то був кавказець?..

– Так, один схожий на кавказця... А той, що з побитим оком, мабуть, тутешній…

– Нюсько, глушман ти, людина не про це… породи такої собачої його Жук, кавказької, –  підправив дід Толя.

– Хіба я знаю ті породи, дорогі мої, для мене собака, й годі. Великий... А ще все про якусь «драку» торочили, паскудники...

– Баб Нюся!.. Який він з себе... собака? – змолився Борис, сподіваючись на вдачу.

– Не бачила, синку, поночі було. Машина в них велика, не наша... А той гицель приземкуватий все підганяв напарника... матюками... І по-московськи...

– Не казали, куди їдуть? – аж затрусився Борис.

– Тою дорогою всі на Київ їдуть...

– Точно, Борисе, – підтвердив дід Толя, дивлячись у той бік, куди тицьнула костуром стара. – Ця дорога на Київ. Пішли до мене, там спокійно обмізкуємо, що діятимемо далі.

 

8

Повернувшись до оселі діда Толі, вони довго говорили при світлі гасової лампи: конюх Борис і дивний самосел Анатолій Сіроштан. І хоча відчували неймовірну втому – злипалися обважнілі повіки, – чоловіки все міркували, що й до чого. Аж поки дід Толя не дмухнув у гасову лампу і сказав:

– Досить... Я вже й сам не вірю, що мертвий твій Жук. Поспи малість і їдь додому, а потім – до Києва. Можливо, й пощастить... Головне – розпитуй більше, і собачників тих знайди... А свою Альфу візьми з собою, мало що...

Та не спалося Борисові. Подумки планував, як шукатиме тих «гладіаторів». Впевнений «на сто» був, що його собака саме в них. «Головне взнати, коли ті собачі бої відбуваються, і де. Тільки за Альфою заїхати треба...»

…Не спалося тієї ночі й Жуку. І не тому, що йому цього разу не дали їсти і закрили до металевої клітки. Нові господарі спеціально не годували, сподіваючись, що від голоду собака буде набагато злішим. А той, було з усього видно, вже набрався трохи сил, змужнів. Проте усім нутром відчував тривогу, наближення чогось неминучого. Тинявся з кутка в куток тісною кліткою, тихенько звискуючи.

Спали міцно тієї ночі тільки Корпусов з Гапченком, осушивши звечора три пляшки горілки. Ранком вони мали їхати під Московський міст. На свій вирішальний бій. Собачий... Компаньйони були впевнені: поєдинок за всіма передбаченнями обіцяв бути прибутковим. З організаторами все домовлено, глядачів вистачить. Зелененькі так і зашелестять у кишенях. Аякже – на ринг вперше вийде чорнобильський гладіатор Мутант. Недаремно стільки грошви вгепали в нього.

...Київський ранок видався сонячним. Тож азартних і жадаючих видовища, крові й баксів під Московським мостом зібралося немало. Триметровий ринг був засипаний тирсою і обгороджений дротом. Чулося надокучливе цявкання собак, яке раз у раз переривалося несамовитим гавкотом.

До краю рингу раптом підійшов коренастий, лисий молодик зі свистком на шиї і артистично звів угору руку. Враз стало тихо.

– Шо, пацани, готові?

– Давай! Нє тяни! Стартуй! – заревів натовп.

– Для затравки, як і годиться, випустимо Скіна і нашого безрідного Косю! – пробасив качок. – Розігрійтеся і готуйте ставочки. По червонцю спочатку. Приймай, Боця, мої, я на Скіна ставлю...

Він витягнув з нагрудної кишені десять доларів і подав кремезному хлопцю в натільнику і зеленій бейсболці. Натовп знову завирував. На собачий ринг повільно вийшов п’ятнадцятикілограмовий бультер’єр, нервово погойдуючи низько опущеною масивною головою. Наступної миті на нього налетіла чорно-біла дворняга. Хоробрий пес мертвою хваткою вчепився за вухо Скіна, обхо-пивши його широкий, накачаний тулуб. Почулося багатоголосе: «Кося, давай! Рви його!..»

Але вся трагічність моменту полягала в тому, що Кося не був бійцівською собакою. Підібрали його десь на трасі, приманивши шматком напівгнилої ковбаси... Відчув це і бультер’єр. Міцно розставивши пружні лапи, різко тріпонув головою. Дворняга підлетів над нею і впав прямісінько під страшні зуби...

…Щоб витягнути переламану шию Косі з пащі Скіна, довелося вставляти йому між щелепи палицю. Тирса на рингу враз почервоніла.

Відтягнувши сміливого «безрідника», лисий знову підняв руку:

– Це було несерйозно, пацани... Розминка, так би мовити. А зараз – новинка сезону! На ринг вийдуть Джек і... чорно-о-биль-ський блука-а-ч Му-у-тант!

Почулися свист, зневажливе улюлюкання, цявкання собак. «Рефері» щосили засюрчав у свій свисток.

– Даремно, пацани, даремно... Це серйозний бій. Триватиме до смерті.

В натовпі відбулося пожвавлення. Потягнулися руки з доларами до зеленої бейсболки коренастого.

– Добре… Випускай! – скомандував володар свистка.

На ринг вибіг білястий пітбуль з продовгуватою поросячою мордою і чорною сливою замість носа. Він тріпонув розірваним вухом і закляк у чеканні супротивника. Жук-Мутант не поспішав. Тоді Корпусов хльоснув його різкою. Кавказець грізно загарчав, войовничо оскалившись. Пітбуль скривив губи, нахнюпив голову і посунув на нього. Міцні боки здіймалися, мов міхи.

Раптом пітбуль Джек зробив карколомний стрибок і стиснув сивувато-червоними щелепами загривок Жука. Той захрипів, але не впав. Почулися схвальні вигуки. Джек став ще лютішим. Було видно, як він зі страшною силою все міцніше стискає свої гострі ікла. Відчувши несамовитий біль, Жук зрозумів, що на нього чекає, і без вагань вирішив прийняти цей останній бій. Наступної миті, блискавично крутнувши пащею, віртуозно вислизнув зі щелеп супротивника і вчепився нападнику в праву ногу, ближче до грудей. Пітбуль, не сподіваючись на таку контратаку, послабив свій натиск. На це й очікував кавказець – підігнув свою ліву лапу, а верхньою правою, закинувши її на опецькуватого Джека, перевернув його горілиць.

Не чекаючи такого повороту бійки, несамовито заверещав і Корпусов:

– Дєлайте ставку на Мутант-а-а! Сєводня наш деньо-о-к!

Натовп ніби здригнувся і тісніше обволік ринг. А знесилений Жук, зручніше вхопивши ненависного блондина, несподівано підкинув його вгору і, не даючи гепнутися на спину, майже з льоту стиснув горло супротивника своїми стесаними чорнобильсько-зонівським життям іклами...

Боїще враз принишкло. Всі з нетерпінням чекали кривавої розв’язки. І серед цієї тиші пострілом пролунав збуджено-ошелешений голос:

– Хлопці, стійте! Що ж ви робите, іроди?!. Це ж мій Жук!!!

То до рингу вже давно проривався між зіваками колгоспний конюх Борис Іванович. А за ним – кавказька вівчарка Альфа. Чоловік вчинив, як порадив йому мудрий дід Толя: завчасно звернувся до райвідділку міліції. Працівників правопорядку зацікавила історія і старої самоселки, і переселенця. А Семен Гапченко, з‘ясувалося, вже давно був у розшуку. Зацікавилися слідчі й «чорнобильським санітаром» Корпусовим. До того ж собачі бої під Московським мостом теж були на контролі. Словом, міліціонери не дрімали, а справно несли службу.

Та Борис не дочекався оперативників, вислизнув з-під «конвою» і подався, так би мовити, на самостійне захоплення злочинців. Підхльостувало навіть не це. Серце підказувало, що його Жук саме там і він сподівався на довгоочікувану зустріч зі своїм кавказцем…

– Анну, розступіться, кажу! – підступив Борис рішуче до рингу.

– Ей, мужик, остинь! Нє відіш, бой ідьот, – скривив посмішку Гапченко, – насмєрть...

– Бачу, ви тут, балбеси, займаєтесь чортівнею, – не вгавав Борис. – Зараз сюди міліція приїде...

– Чєши отсюда, пока цел... – процідив крізь зуби коренастий.

– Жук, до мене! – скомандував Борис. – Альфо, сторожуй!

Кавказець ослабив щелепи. Повів вухом.

– Вот насмєшіл мужик, – чвиркнув крізь зуби під ноги Борисові Гапченко. – Ти раскінь мозгамі, я пальцем шевєльну, і твою лохматую шавку в клочья растєрзают. Ти што, нє понял, тєбє жє сказалі, валі атсюда!

– Он, навєрно, тожє хочет свою лохматую псіну на рінг запустіть, – загиготів лисий. – Ми нє протів, бросай сюди четвертной...

– Жуче, до мене! – твердіше повторив Борис.

Жук, помітно було, вагався. Натомість Альфа різко підвелася і рішуче підійшла до його ніг. Молодики розступилися.

– Ти што, нє понял?!. – наблизився впритул до Бориса агресивний Гапченко.

Наступної миті він несподівано підставив підніжку і звалив конюха на землю. Хтось із натовпу хвацько накинув на Альфу сіть.

А кремезний молодик з усього маху вдарив її кийком по спині.

– Альфо! Альфо… взяти їх! – закричав щосили Борис.

Вівчарка лише безпомічно завищала. Натовп почав потроху розсмоктуватися.

Цієї миті щось незрозуміле розривало тіло й душу Жука-Мутанта. Зачувши надзвичайно знайому інтонацію, щемно-рідний голос, він зовсім розтиснув щелепи. Підвівся настовбурчений над поверженим пітбулем. Стиснувся, мов пружина. І кількома стрибками досяг Гапченка. Зваливши вмить його, погрозливо загарчав.

Тим часом з-під сітки вже вибралася Альфа. Оскалилася, войовничо наїжачивши свій густий і міцний загривок. Вона теж була готова вчепитися в будь-кого своїми гострими зубами.

...На мосту заверещала міліцейська сирена. Вона за кілька хвилин «очистила» пустирище під мостом. Корпусова, Гапченка, лисого, кремезного та «рефері» міліціонери затримали і все досить швидко владнали, розпихавши їх в автозаки. Кількох надто агресивних  «бійців» вдалося приспати за допомогою снодійного, інші – розбіглися.

– От і все, лейтенанте, – потираючи долоні, сказав майор своєму колезі. –  Молодці, таку операцію провернули! А де це наш чорнобилець?..

...Борис лежав горілиць і вдивлявся в небо. Воно було насичено-голубим, без жодної хмаринки. З його очей неголеними щоками стікали непрохані сльози. Обабіч сумирно лежали дві його улюблені собаки: Жук і Альфа. Один – битий долею, пошматований життям і чорнобильською бідою, друга – вірна вівчарка, яка розділила смуток, допомогла не забути Жука. «Чи помиряться? – думав Борис. – Чи знайдуть спільну мову? Ми, люди, й ті не завжди сходимося...»

 

9

З того часу, як повернувся Борис зі столиці, минуло з десяток місяців. Він уже майже забув про свої поневіряння чорнобильською зоною, собачі бої, міліцейський рейд. Сторожує взимку зі своїми собаками в коморі, на фермі. А щойно сповзе сніг з землі, доглядає колгоспних коней, ходячи в нічне. Словом, живе звичними селянськими буднями. Правда, ще сумує за рідною оселею, що залишилася в зоні. І радіє від найменшої звістки від тих людей, яких зустрів у так званому самосельному чорнобильському краї.

Іноді сідає на поріг хати біля собачих буд і читає дружині листи від доньки Юльки. Вона – в Києві закінчує  біофак університету. Нещодавно вийшла заміж за гарного хлопця. «Внучок народиться, заберемо до себе, хай поживуть самі, та й диплом на носі...»  – сказав якось Світлані. «Обов’язково, – згодилася вона, – хто ж його ще навчить так любити собак...»

– Піду я в  хату, Борисе, – підвелася дружина, – щось зготую на вечерю, а ти теж не барися.

– Агов, Борисе Івановичу! – загукав з вулиці колгоспний бригадир. – Зайти можна?

– Чого питаєщ, Петре, заходь. Листа від доньки читаю.

– Що пише?..

– Добрі новини, до захисту диплому готується. Заходь, заходь, Миколайовичу.

– О-о! Бачу, ще справний старий, потрепаний Жучара, – обвів поглядом бригадир знайденця. – Елітних цуценят незабаром продаватимеш.... Мо‘, розплідник організуємо в колгоспі, – пожартував Петро Миколайович, – нам такі сторожі треба.

– Ти що, Петре! Старий він уже. Та й зона його виснажила, а ще ті варварські  бої...  Проте тримається, бродяга.

– А що з тими бандитами?

 – Кажуть, посадили за знущання над тваринами… Та  грець з ними… Краще глянь, Петре, якою красунею стала Альфа. Цілком згоден, треба її на злучку звозити, знатні щенята мають вийти. Отоді й подарую тобі одне. Діду Толі відвезу, бабі Нюсі, живі ще, дякуючи Богові, самосели. Збираюся провідати їх, Миколайовичу... А-а-а... забув геть! Ще Юльці з Віктором подарую. Обов’язково! – ніби сам собі підтвердив Борис і стих, задумавшись на мить. – Що, Жуче, правильно міркую?

Кавказець крутнув хвостом, а потім радісно гавкнув. Його весело підтримала Альфа. Позаяк відгукнулися й сільські бобики. І розкотисто покотився суцільний гавкіт поліським селом.

– Здається, все нормально. Життя набирає звичного темпу. Ще подибаємо трохи. Ми ж приречені на життя, і зовсім ніякі не мутанти, – підморгнув Жукові Борис. – А ти глянь на нього, Петре, все дивуюсь, як оце він знає, що я саме про нього кажу...

 

м. Коростень, що на Житомирщині.